«Віддали сюди – і забули про людину»

Найменше місто України — Угнів, і воно на Львівщині. Містечко причаїлося біля кордону із Польщею. Живе тут менш ніж тисяча осіб — як у невеликому селі.

Колись було колискою української інтелігенції, острівцем незви­чайної культури. Нині Угнів — сумний приклад втраченої історії та напівзруйно­ваних пам’яток. Навколо розкинулися ма­льовничі ліси, у самому Угневі трапляють­ся пам’ятки давніх часів — від земляних валів старовинного замку до середньовіч­ного костелу. Проте всюди — запустіння. Це вже потім я зрозуміла, чому туристич­ні фірми не возять туди гостей. Бо 20 кіло­метрів, що розділяють Рава-Руську і Угнів, — суцільне бездоріжжя: залишки асфальту, яма на ямі, які не об’їдеш…

Є у місті заклад, який знають у навко­лишніх селах і містах, бо сюди звозять своїх стареньких родичів доживати віку. Це — Угнівський хоспіс Сокальської місь­кої лікарні.

Волонтерка, керівник благодійного фонду «Здійснити мрію» Уляна Флиш­ко та співзасновники фонду — Андрій Витрикуш, Оксана Остапів та Ігор Мой­сеєнко не шкодують ані свого часу, ані особистих коштів, щоб допомогти і під­тримати знедолених людей. Щоразу па­кують свої автівки і везуть їм гостинці. Пе­ред тим Уляна кидає «клич» у соцмережах з переліком потрібного. І тоді до нужден­них їде не дві-три автівки, а цілий кортеж.

П’ять автівок і один бус під’їхали до по­мешкання Уляни Флишко, яке водночас слугує і складом. На підлозі — пакунки, у яких мийні засоби, одяг, пеленки… Окре­мо для чоловіків, окремо — для жінок. «Ми з Вікторією цілу ніч фасували пакунки», — каже Уляна на моє «нічого собі!».

Дорога до Рави-Руської минула швид­ко. Оксана Остапів, у машині якої я їха­ла, — водій зі стажем. Коли майже перед кордоном повернули у «глуху» вуличку, я жахнулася. «І такої дороги буде 20 кіло­метрів, — зітхає Оксана. — Ще одна така подорож і доведеться робити ходову».

Біля хоспісу нас зустрічали двоє чо­ловіків. Вийшли на вулицю і медичні пра­цівники. Попередили, що через карантин нам не дозволять увійти до середини, щоб поспілкуватися з хворими і вручити їм пакунки. Дозволили тільки тим, у кого були ПЛР-тести.

Лікар-терапевт Наталія Карафа, яка тимчасово виконує обов’язки завід­увачки відділення хоспісу Сокальської центральної районної лікарні, розповіла, що у хоспісі у восьми палатах перебуває 24 пацієнти. З них 17 — лежачі! Обслуго­вує хоспіс 25 осіб — медики, санітари, ку­харі, двірники…

— До нас потрапляють паліативні, тоб­то невиліковні хворі, які потребують по­стійного догляду медичного персоналу, — каже пані Наталія.

— Сюди привозять тих, у кого нема родини?

— Не завжди. Привозять після інсуль­тів, паралізованих, з пролежневою хво­робою.

— Траплялися випадки, коли рідні сюди віддали когось, а через пів року забрали?

— Ні. Це, так би мовити, передостанній життєвий шлях хворого. В основному це старші люди. Правда, є і середнього віку чоловік — 52-річний Валерій, який пере­ніс інсульт. Він паралізований.

— Ними опікується держава чи ро­дина платить за перебування?

— Ми державний заклад, належимо до центральної районної лікарні, яка нас і фінансує. У нас прописаний такий пункт, як доброчинність за рахунок волонтерів.

— Яке у вас харчування?

— Триразове і збалансоване.

— Усі старші люди мають пенсію. Ці кошти забирає ваш заклад?

— Пенсійні кошти забирають родичі чи отримує сам хворий. Якщо є потреба у певних медикаментах, і у нас їх нема, то просимо родичів, щоб придбали. Іноді родичі приносять продукти.

— Часто приїжджають діти до бать­ків?

— Під час карантину ми обмежуємо прийом відвідувачів. Є такі, що віддали сюди людину — і забули про неї. Є й такі, що приходять чи приїжджають щодня.

— Коли ваш пацієнт помирає, хто його ховає?

— Телефонуємо родичам, і вони заби­рають.

Коли виходила з кабінету пані Ната­лі, назустріч з палати в інвалідному візку виїхала жінка. Назвалася Ганею Панчук. Розповіла, що вона у цій лікарні давно, скільки — вже й не пригадує.

— До вас хтось приїжджає?

— Вони не знають, що я в лікарні. Бо я не тут живу.

Пані Ганя каже, що у неї є донька і син. Має двох онуків. Живуть у Заболот­ті (село у Сокальському районі. — Авт.).

Хотіла щось у пані Гані запитати, але вона своїм візочком поїхала вперед, що означало — розмова закінчена. Пізні­ше медсестра розповіла, що до пані Гані часто приїжджає донька…

Заглядаю з коридора до жіночої па­лати. Бабусі, як малі діти, порпаються у своїх торбинках. Хтось витягає пачку пе­чива і ховає під подушку, інша розгортає цукерку і кладе до рота. Санітарка про­сить не їсти солодкого, бо зараз буде обід. Але що той обід вартий, якщо во­лонтери привезли стільки смаколиків!

Сестра-господиня відділення Іванна Баб’юк працює у лікарні чотири роки. Роз­повідає, є у хоспісі бабуся Домініка, яка пе­ренесла інсульт, і перебуває тут понад чо­тири роки. Син щодня провідує маму.

— У нас є одинока жінка, до якої не приходить ніхто, — каже Іванна. — Сама попросилася до нас, бо ні дров нема кому нарубати, ні води принести до хати. Ще є лежача Марія, яка у закладі понад два роки. Колись у хоспісі працювала са­нітаркою. Її єдиний син помер, поки сама собі давала раду, жила вдома, потім по­просила, щоб родичі її сюди привезли.

— Працювати тут не кожен зможе…

— Ми вже звикли. Нам бракує шта­ту. На ніч залишається одна санітарка і одна медсестра. І це на 24 хворих. З них — 17 у памперсах! Двічі на день санітар­ки хворих миють, переодягають і заміню­ють памперси. Самі підіймаємо хворих, а вони важкі. Кожного треба тричі на день погодувати. Є такі, що самі їдять, але ж їм треба принести у палату. І все це за мі­німальну зарплату. У кожного нашого па­цієнта своя життєва історія і непроста доля. Була така бабуся, яка переживала за свою господарку. І все у нас запитува­ла: «А ви вже корову подоїли? Свині їсти дали? Курям зерна насипали?». На всі її запитання ми відповідали, що все вже зроблено. І так щодня…

Володимира Савчука я впіймала на подвір’ї. Йшов курити. На моє запитання, на що скаржиться, підморгнув і каже: «Та нічого мене не болить».

— А чого тоді тут лежите?

— Бо не маю де жити. Я вже тут дев’ять років. До пенсії доробив і прийшов сюди. У мене є дві сестри, але вони від мене відмовилися. Брат і мама померли. Жін­ки також не маю.

— Годують вас тут добре?

— Та добре. І їсти дають, і у чистій по­стелі сплю.

На обід дають першу і другу стра­ву, салатик. Але що можна викроїти з 18 гривень, які на день виділяє держава на одного хворого? Ось так держава «дбає» про літніх і немічних. Якби не допомо­га волонтерів, чи вижили б ці нещасні люди…

За словами голови Сокальської ра­йонної ради Миколи Паська, проблем у хоспісі завжди вистачатиме. За остан­ні чотири роки тут зроблено, порівняно з тим, що було раніше, багато — і дах пе­рекрили, і вікна й двері замінили. Але ще багато чого треба зробити. Згідно з ме­дичною реформою, кошти на заклад те­пер йдуть не з районного бюджету, а без­посередньо з Києва.