«Якщо молода людина складає заповіт, це сигнал, що готується піти з життя»

Отець Володимир Вінтонів (на фото) розробив авторську програму реабілітації людей, які опинилися у, здавалось би, безвихідних ситуаціях. А особливо тих, хто зважився на самогубство. Щойно цю програму розпочав, аж у слухавці — схвильований голос: «Отче, допоможіть. Моя доня склала заповіт, а їй же тільки 28 років! Відбувається щось недобре. Що робити? Можемо з вами зустрітися, поговорити?».

Зустрітися треба було, але не з мамою, котра телефонувала, а з дочкою. Та жила окремо й перебувала у глибокій кризі. Біди посипалися на дівчину водночас — втрата коханої людини, роботи, до того ж конфлікт із сім’єю. Замість боротися за себе, склала крила й зачинилася у квартирі, нікого не допускаючи у свій маленький зруйнований світ.

- Якщо молода людина складає заповіт, - сказав отець Володимир, - це однозначно сигнал, що готується піти з життя. Тому не можна гаяти часу.

Разом із жінкою, яка телефонувала, ми поїхали до її доньки (назвемо дівчину Анною), але там нас не чекали. Істерика почалася з порога: «Ти мені не мама й говорити з тобою не хочу. А вас, пане, взагалі не знаю — геть звідси!..». Витверезив дівчину рішучий тон священика: «У мене немає багато часу на розмови. Але бачу, що в тебе — два варіанти: або зашморг, або даєш мені 15 хвилин. Рівно 15 хвилин — і я сам піду звідси». І вона погодилась вислухати. Те, що відбувалося впродовж 15 хвилин, отець Володимир описує коротко: «Розповів їй про проект, який задумав, і вона його відвідувала день у день, без жодних пропусків. А це 100 зустрічей».

Масштаби проблеми суїциду такі, що Всесвітня організація охорони здоров’я відзначає окремий день запобігання самогубствам: у світі їх щороку здійснюється близько мільйона. Це означає, що кожні 40 секунд обривається чиєсь життя. В тому числі і юне, навіть дитяче.

- Часто саме молоді люди накладають на себе руки, - пояснює отець Володимир, - бо їм ніби й втрачати нічого. За нього людина тримається, коли стає старша, має результати своєї праці, хоче бачити радість у своїх дітях і внуках. А доки молодий, із життям легко розставатися…

- Чи можна змалювати якийсь узагальнений портрет людини, близької до суїциду?

- Якщо в людини немає ідеї, немає мотивації, у той же час з’являються проблеми, а вона не здатна з них виборсатися, то може зважитися на суїцид. Це буває пов’язано з наркотиками, у дівчат — з небажаною вагітністю. Людина потрапляє у життєву кризу й бачить, що її чудові плани на майбутнє починають руйнуватися. Змушую таких працювати над собою і вести щоденник цілей — на кожен день, на місяць і далі, визначати шляхи, якими їх можна досягти. Це має фантастичний ефект — ніби просто, але працює! Людину можна врятувати, давши їй надію, — їй потрібне бачення перспективи.

- Трапляється, на себе накладають руки ті, хто не може впоратися з втратою дорогої людини. Як подолати цей біль?

- Господь знає, що дає і що забирає. Навіть смерті дорогих і близьких людей бувають мотивуючими. Так, це втрата для нас. Але для того, хто відійшов у вічність, — то перехід у життя досконале. З кожним роком там стає дедалі більше наших друзів, родичів... Інколи смерть спонукає тих, що залишилися, до дії — щоб не зламатися і впасти, а щоб жити далі.

- Говорите про життєвий шлях як про важливу місію. Однак не в кожного життя наповнене яскравими, значущими подіями і звершеннями.

- Але кожна людина покликана до того, аби дати плід у цьому житті. Не так багато його є — якихось років 60 — 80. Старші люди не випадково кажуть: враження складається, ніби щойно одними дверима увійшов, а ось уже перед тобою інші — на вихід. Це молодим життя видається довгим. Далі воно прискорюється — й відчуваєш, що не встигаєш за ним... Найважливіше — як ви прожили сьогодні. Живи так, ніби це останній день у твоєму житті; працюй так, ніби завтра — судний день.

Людина, яка народилася на світ, покликана хоч трохи, але змінити його на краще. Кожному з народжених Бог дарував якийсь свій талант, і кожен має стартові можливості стати щасливим і успішним. Якщо підеш за своїм покликанням — зреалізуєш своє життя.

- Але насамперед його треба зберегти. Як вам вдається знайти стежку до серця тих, хто вже робив спроби самогубства чи розмірковує над цим?

- Коли йдеться про людей, що стоять на межі суїциду, треба бути дуже уважним. У той час ідеалом для священика може бути… Чебурашка, бо в нього дуже великі вуха й дуже маленький ротик. Маєш уважно слухати і надзвичайно ретельно аналізувати кожне своє слово, адресоване співрозмовнику. Необережна фраза чи жарт можуть призвести до сумних наслідків. Слово — це меч двосічний, який може і завдати ран, і зцілювати, як скальпель.

Треба враховувати, що особа, яка зважилась на суїцид, часто не бачить сенсу у словах — для неї вони нічого не значать. Тому не варто відговорювати — їй треба дати час. Згадую свого знайомого священика, який служив у Парижі. Там є міст, який називають Мостом самогубців, бо на ньому часто закінчують свій шлях люди, які зневірилися. Саме там він якось побачив чоловіка, що якраз збирався накласти на себе руки. Він — патлатий, бородатий, чимось схожий на бомжа — вирішив у цей момент під бомжа й «закосити». Підійшов і каже: «Пане, ви маєте таку гарну курточку, але, схоже, вам вона вже не потрібна. Чи могли би ви мені її віддати?». Той: «Нема проблем — беріть». Отець далі: «А ще чи могли би ви допомогти людям, які живуть он у тому кварталі? Вони дуже потерпають, у них великі проблеми. Чи могли би ви вділити їм трохи грошенят?» Самогубець: «Так, будь ласка». Але отець заперечив: «Та ні, якщо їх візьму я — подумаєте, що для себе прошу, що проп’ю. Може, ви б самі їм віднесли ті гроші?». І чоловік погодився: «Добре, ходімо, я їм віддам».

Священик відтягнув час і дав чоловікові можливість побачити людей на набагато нижчому суспільному рівні, які перебувають у значно гірших умовах, але залишаються жити. Важливо дати шанс на життя, показуючи те, що діється довкола. У свідомості людини, яка зважується на самогубство, є така амбівалентність, протилежність: вона хоче накласти на себе руки, але інстинкт самозбереження працює, і вона несвідомо чіпляється за будь-яку альтернативу, що може надати сенс її існуванню.

- Світ дуже складний. Як ростити в ньому дітей, аби з ними не трапилося найгіршого, як їх не «пропустити»?

- Говорити з ними! Я зі своїми спілкуюсь як із дорослими. Якщо звертатись як до малюків — результату немає. Щоб дитина тебе чула, треба ставити їй запитання, а не повчати. Запитання є кращим інструментом переконання — нехай дитина сама знаходить відповідь. Ліпше не вказувати, а спитати: «Чи вважаєш, що добре прибрав у кімнаті? Який, на твою думку, зв’язок між невиконаним завданням сьогодні й результатом завтра? Чи достатньо ти виклався на змаганнях?..».

- Діти мають довіряти батькам і поважати їх. Як досягти таких стосунків?

- У мої шкільні роки батьків називали «предки», «старі». Я своїх так ніколи не величав. Сподіваюсь, й мої діти так не кажуть. За цими зневажливими словами криється відчай браку спілкування з батьками. Коли «предки» і «старі», то про що з ними можна говорити? Предки ж десь у могилі лежать, а старі — над могилою стоять. Батькам, які таке чують, варто не обурюватися, а задуматися, чому діти так висловлюються. Коли критично до себе поставитися, можливо, доведеться й самим перебудовуватися. Доки ми бачимо свої недоліки, доти маємо можливість стати кращими.

Діти є нашим дзеркалом. Дивишся на них — і бачиш все добре, що є в тобі. Але і все зле також. Аби діти стали кращими, і тобі доведеться змінитися. Це складно, це робота над собою. Це вихід із так званої зони комфорту.

- Що для вас найскладніше в роботі з особами, які стоять на межі самогубства або вже намагалися його вчинити?

- Страх відповідальності. Бувало, не давав собі з ним ради, бо не знав, чи людина прийде до церкви наступного дня після нашої розмови, чи прийдуть інші й повідомлять про найгірше. Ми всі — в руках Божих. Всім дано розум і волю. І якщо хтось приймає свідоме рішення, навіть найстрашніше, то я безсилий... Але для тих, хто сигналізує про свою проблему — рятуйте, бо ось я тут, на межі! — знаходяться ті, хто в той чи інший спосіб може допомогти.

Фото автора