«Ми усвідомлювали, що наших текстів ніколи не надрукують»

У 70-80-х роках минулого століття Львів витворив особливе явище — письменницький андеґраунд. Боротьба однодумців-бунтарів проти радянщини не була ідеологічною, “совок” радше викликав відразу на естетичному рівні. Проте покарання за літературні пошуки спротиву були серйозними — психлікарні, допити КГБ, арешти. Літературознавець Василь Ґабор спробував витягти з шухляд та систематизувати прозу й есеїстику письменників-бунтарів у “Книзі Лева”. Під час презентації антології Микола Рябчук, Юрій Винничук, Віктор Неборак, Галина Пагутяк розповіли, навколо кого формувався львівський літературний андеґраунд 70-х, хто з літераторів пішов в антисовєтчики, бо не зміг написати гарного радянського вірша, та чиї твори виявились пророчими...

— Які амбіції плекали і чого прагнули студенти, які збиралися навколо вас?

Микола Рябчук. Гуртувались усі навколо Грицька Чубая. Ми не мислили тоді в категоріях, чи реалізуємось колись як письменники, не марили майбутнім, у якому буде повне зібрання творів чи квиток члена Спілки письменників. Зараз молодим людям важко уявити ситуацію, коли перебуваєш у суспільстві, де усі канали комунікації заблоковані: ти бачиш якусь дурню по телебаченню, безглузді публікації в газетах, книжки, 90% яких тебе не цікавлять, а купити ті, котрі цікавлять, — неможливо. В таких умовах починаєш мимоволі шукати “братів по розуму”, це природний інстинкт. Для кожного з нас важливо було знати, що ти не одинокий вар’ят, який крокує не в ногу... Було щастя, коли знаходився ще хтось, такий же божевільний.

Ми були свідомі того, що наших текстів ніколи не надрукують. Твори, котрі сьогодні видав Василь Ґабор, писались у шухляду, щоб потайки показувати друзям. Ніхто не мав уявлення, що вони виходитимуть розкішними фоліантами і що ми творимо “альтернативну літературу”. Робилось це навіть не з протесту до дурної совєцької дійсності, а тому, що вона була нам бридка. Ми не були антисовєтчиками, хоча багатьох виганяли з вишів, декого садили, бо в основі не було ідеологічної позиції, але була позиція естетична. Хотілось жити нормальним життям всупереч тому божевіллю, що відбувалося довкола.

— Ви почувалися андеґраундом?

Юрій Винничук. Такого слова, як андеґраунд, я не знав. У 70-х ми писали для друзів. Десь у 80-х завдяки Миколі Рябчуку я почав публікувати літературні статті в журналах. Усі вони мали на меті загнобити графоманів. Графомани бурхливо реагували — писали скарги в ЦК партії. Але ж нікому не цікаво читати позитивну рецензію, усі чекають, що когось “роздовбуть”, тому мої статті мали розголос. Наприклад, одна моя стаття була присвячена тому, що я зібрав і згрупував за темою вірші про Леніна. Вийшло смішно, бо усі “йшли до Леніна” і щось йому несли... Бувало, несли вождю серце, розум, а бувало, що й совість. Микола прославився ще більше, бо розгромив книгу вір­шів Івана Драча. Драч якраз з’їздив в Америку і мусив ту поїздку “відпрацювати”: сотворив збірку “Американський зошит”, де описував тяжке життя робітників, американські нетрі і бідних негрів. Стаття була надрукована у журналі “Вітчизна” і мала серйозний резонанс. Добре, що почалася “відлига” і все обійшлося.

Перші мої книги вдалось надрукувати в 90-х роках. У письменників часто буває таке: напишеш, а воно збувається. У 2000 році я мав презентацію у Філадельфії. Після того була гостина для літераторів і мене запитали, як ставлюсь до того, що герой роману “Мальва Ланда” (написаний у 1992 році. — “ВЗ”) сказав, що українців може об’єднати тільки війна. Відповів, що також дотримуюсь такої думки. Це викликало обурення. Коли цієї осені (якраз почався Майдан) я зустрів жінку з тієї компанії, вона сказала, що зрозуміла сенс моїх слів.

— Невже не мріяли бути відомими? Мати широке коло читачів?

Віктор Неборак. Я завжди хотів бути славним літератором і друкуватися великими накладами. У студентські роки мав кумирів: Андрія Вознесенського, Євгена Євтушенка, з українців мені подобався окремими віршами Павличко... Але Дмитро Васильович часом писав про Леніна таке, що навіть мені, радянській дитині, бувало ніяково від його віршів. У літературі радянських років було як у фігурному катанні: обов’язкова програма і необов’язкова. Якщо хтось хотів бути справжнім літератором, то мусив виконати “обов’язкову програму”. Я теж написав два вірші про вождя світового пролетаріату. Хоча вони й не були такі геніальні, як у Павличка, але вірші надрукували у студентській газеті “Джерела”, і я був виставлений на загальний сором. На четвертому курсі я познайомився з Миколою Рябчуком. Відтоді почалась інша історія. Микола давав мені читати тексти, які “ніколи не мали би бути надрукованими”: познайомився з віршами Грицька Чубая, з оповіданнями Влодка Яворського, самого Миколи. Усе це возив у Київ і читав Галі Пагутяк. Ми з Галею навчались на одному курсі, поки вона зі скандалом не перевелась до Київського університету. Скандал полягав у тому, що на літстудії “Франкова кузня” Галя вирішила подати на обговорення свою “Повість про Марію і Магдалину”. Коли прозвучали критичні зауваження, Галя сказала, що повість вже взяли до друку в Києві і вона має усі зауваження десь... Київ тоді був ієрархічно вище, і тамтешнє визнання багато важило. А я був таким собі “молодим кон’юнктурником” і гадав, що це дасть мені змогу залишитись викладати у Львові. Але мій рідний університет мене копнув на Донбас. Професор сказав мені, що мушу подивитись, як живе пролетаріат. Вчителював я дев’ять місяців 1984 року в училищі у жахливій дірі, яка мала назву Золотоє. Це біля Первомайська. Учні мої мали б відбувати різні терміни ув’язнення, і тільки тому, що були неповнолітніми, їх не садили, а скеровували в училище. Там зараз точаться бойові дії, і мої учні, мабуть, воюють один проти одного. Від нудьги я писав щоденник, дещо з цих спогадів Василь Ґабор додав у антологію “Книга Лева”.