«Хочу зібрати тут всю родину...»

Три місяці минуло з того часу, як до Львова, побоюючись за своє життя, почали прибувати кримчани. До 16 березня (дати псевдореферендуму) цих людей ще інколи називали переселенцями, сьогодні вони — біженці. На окупованій «братньою Росією» землі ситуація нестабільна, а тим часом у Львові все менше можливостей приймати жителів півострова. Якою стала цьогорічна весна для тепер уже львівських кримчан і що вони планують робити далі, дізнавався журналіст «ВЗ».

Марія Курницька Львів раніше знала як місто, через яке зручно їхати в Трускавець або Карпати. Проте коли на початку березня зрозуміла, що Крим більше не належатиме її країні, зібрала валізи, родину й вирушила саме сюди. «Не могла повірити, що заснула в одній державі, а прокинулась в іншій, — згадує вона. — Та коли почалися проблеми на роботі, усвідомила — час тікати. Я знаю такі настрої з часів Помаранчевої революції. Тоді моя стрічка на підтримку Майдану вилилася у звільнення. Тому цього разу я вирішила не чекати».

Марія Курницька на зустріч зі мною привела доньку Лізу і маму Тетяну Павлівну, яка намагається продати в Криму родинне майно. Каже, Крим російським не вважає ані де-факто, ані де-юре: «На півострові були кімерійці, скіфи, греки, татари, але ніколи — росіяни. Те, що відбувалося там під час референдуму, важко передати словами. 127% за Росію у Севастополі, що неможливо з точки зору арифметики, — це чи не найменший абсурд у березні. Мій знайомий журналіст робив експеримент, так от, йому вдалося проголосувати одразу на восьми дільницях».

Ліза Курницька ж тепер учениця дев’ятого класу середньої загальноосвітньої школи №6, навчається охоче, йде на золоту медаль. Каже, не думала, що у Львові вийде вчитися в російській школі без жодних проблем і упереджень. Вже обрала собі гуртки для додаткових занять — готується складати іспити з біології та математики.

Помешкання родина Курницьких винаймає. Щодо роботи, то поки що рятують старі контакти. «Ми з чоловіком займаємося архітектурою, — розповідає пані Марія. — Наші проекти зараз на тій стадії, що для заробітку треба лише комп’ютер і телефон. Завершуємо кримські замовлення, готуємо до здачі об’єкти… Але в Криму вводять російські будівельні норми, тож мені треба вчитись наново. Тому думаю підшукати щось у Львові». Дозвілля кримчани проводять активно: їздять замками, відвідують екскурсійні програми. Тетяна Павлівна каже: навіть якби хотіли залишитись у Криму — це злочин перед донькою. ЗНО там складати не можна, громадянство треба буде рано чи пізно змінити примусово, тож Львів — найкращий варіант. “Хочу зібрати тут всю родину”, — каже жінка.

А от мама Олексія Меншикова називатися відмовилась, боїться, що доведеться ще повертатися у Крим, а там від «бандерівки» не будуть у захваті. Пані Меншикова працювала в Криму завідувачем театральної трупи. Коли відмовилася змінювати паспорт на російський, залишилася без роботи. Історія цієї родини особлива. Львів у житті Меншикових уже десять років — з часу, коли однорічному Олексію поставили діагноз — невиліковна хвороба серця. Тоді мати зверталася в кримські клініки, але там не було потрібних фахівців. Не допомогли і київські спеціалісти: хлопця пропонували оперувати кожні два роки, одне хірургічне втручання коштувало б 5 000 доларів. «Я почала шукати інші варіанти. Випадково вийшла на лікарів Львівського медичного інституту ім. Данила Галицького. Саме вони спільно з французькими спеціалістами вже 10 років допомагають моєму синові жити», — розповідає мати.

Хоч Львів родина Меншикових вважає містом-рятівником, на перших порах тут їм доводиться важко. Мама Олексія через турботи за місяць не знайшла часу десь офіційно влаштуватись. Наразі вони з Олексієм та старшим сином Сашком мешкають у гуртожитку одного з львівських вишів. До того, як родину скерували в цю невеличку кімнату, тулилися в лікарняній палаті Олексія. Не без проблем облаштувався у Львові Сашко: «У Криму я навчався на факультеті музейного мистецтва, якого у Львові немає. Вирішив переводитись на історичний, але мав дуже велику академічну різницю. Цілий місяць складав іспити, а з вересня йду не на четвертий курс, як мав би, а на третій. Багато хто з моїх знайомих каже, що я втратив рік навчання, але я вважаю, що навпаки — знайшов». Пані Меншикова каже, наразі основне завдання — влаштувати сина в школу, вона вже підібрала хлопцеві німецькомовну двадцять восьму, вважає, додаткова мова буде лише плюсом для її Олексія.

Щодо роботи, то Сашко продзвонив більшість міських кол-центрів, розглянув декілька інших пропозицій, та зупинився на прибиранні хостелів. Ясна річ, постійним такий заробіток бути не може. Його мама також поки що без роботи: «У Львові зарплати менші, ніж у нас. Треба звикати до того, що приватний бізнес — це основна сфера. Можливо, шукати щось не за спеціальністю».

А от власниця літнього майданчика на вул. Лесі Україн­ки львів’янка Наталя Лозинська вважає, що частенько кримчани мають невиправдано високі амбіції та наївно хочуть зірвати куш: «Ми придумали невеличке кафе з цікавою концепцією. Мала бути татарська кухня, тож запрошували працювати кримчан. Ентузіазму я не помітила. Звичайно, ми не пропонували умови, які зробили б кримських біженців олігархами. Проте так масово працюють наші люди, і більшість із них — задоволені. В результаті ніхто з кримчан у нашому закладі на постійне місце праці так і не залишився».

Громадський активіст Олег Коляса, який із перших днів Майдану координує людей з різних міст України, впевнений, що узагальнювати не можна по жодному з критеріїв. «Є дуже багато факторів, які впливають на те, чи обживаються біженці в новому місті, — каже Олег. — Знаю таких, які справді просиджували в готелях, а потім приходили й казали, що не мають за що жити. Водночас моя знайома Феріде, не знаючи зовсім міста, дебютувала на L`viv Fashion Week, розпочала стрімку й перспективну кар’єру».

У Львові зупинили масове поселення біженців зі сходу та півдня України — через брак місць для проживання. Згідно з неофіційними даними, до нашого міста уже прибуло близько 2,5 тисячі людей. Львівська обл­держадміністрація ще намагається пропонувати приватні сектори в Брюховичах або Вин­никах, та реальних місць для біженців усе менше. І це якщо взяти до уваги, що деякі кримчани вже повернулися на півострів, а деякі — виїхали зі Львова за кордон.