«Інвалідності чоловіка не помічаю. Що б не сталося, його не покину»

У них, окрім одне одного, більше нічого нема. Батьки Моніки — в Польщі. Брати і сестри Володимира мають власні сім’ї. Тулиться подружжя у манюсінькій кімнатці без кухні і вигод соціального житла «Турбота», звідки щороку (як тільки закінчується угода) їх… виселяють.

Що з того, що Володимир Гірський — знаний в Україні спортсмен, семикратний чемпіон України з пауерліфтингу, майстер спорту міжнародного класу! Міська рада, пороги якої оббиває, «власний куточок» лише обіцяє, а в приватних розмовах радять: купіть у кредит житло і нікому не стійте в ласку. Але за які гроші?!

У Моніки постійної роботи нема (то стареньких і немічних за символічну оплату постриже, то комусь зачіску зробить, то десь поприбирає). На пенсію з інвалідності Володимира та його підробіток у майстерні з ремонту взуття не розживешся.

Жінок вистачало до... першої проблеми

Дівчина приїхала на Львівщину до знайомої (колись в Катовіце разом працювали у ресторані). Погостювала у подруги місяць-другий, але повертатися до Польщі не хотілося. Влаштувалася прибиральницею у спорткомплекс “Спартак”, де тренувався Гірський.

Уперше почув про Моніку від колег-спортсменів. Тільки й розмов було про симпатичну полячку. Із-за цікавості Володимир зайшов у “підсобку”. “А знаєш, зараз тебе тут закрию”, — мовив, уважно приглядаючись до симпатичного “охоронця порядку”. “Тільки-но спробуй!” — усміхнулося біляве дівча українською мовою з польським акцентом, зрозумівши його іронію.

Вони бачилися щодня. Володимир частенько ловив на собі погляд Моніки, яка йому дуже подобалася. Якось у спортивному залі залишилися наодинці. Слово за слово — зав’язалася відверта розмова...

— Володя тоді мовив: «Якби я одружився, то тільки з тобою». Але гірко усміхнувся, наче сам злякався своїх слів, — розповідає Моніка. — Казав, що спортивні грамоти і медалі — це все його багатство. Сам із села, з багатодітної сім’ї. Статків не має. У 13 років важко захворів. Страшенно пекло у стопах, викручувало ноги і зводило в судомах. Лікарі не могли пояснити причини його недуги і не знали, як лікувати. «Ваш син ніколи не стане на ноги», — сказали татові і виписали з лікарні додому... помирати. Володя рік був прикутий до ліжка, — ані ворухнутися, ані підвестися (боліло все тіло). Чоловік досі з вдячністю згадує знахаря-священика з Тернопільщини, який поставив його на ноги… травами. Медики були шоковані й увесь час допитувалися, чим дід його лікував. Після перенесених операцій на милицях прийшов у спортзал. Оскільки мав силу в руках, тренери порадили займатися пауерліфтингом. Почав сам себе «ліпити»... Володя розповідав, що жінки захоплювалися його силою волі, спортивними досягненнями, але «слабкої половини» вистачало рівно до... першої проблеми. «Як ти собі уявляєш нашу сім’ю? Хати не маєш, в кишенях вітер гуляє”, — скептично запитувала дівчина, з якою зустрічався кілька років. І Володя зневірився у жінках.

— А мені дивувалися, — продовжує розмову Моніка, — чому залишилася у Львові. В Катовіце — прекрасна квартира, у якій живуть батьки (тато — поліцейський). Мені не вистачало душевного спілкування, гостинності, як у вас. Навіть подругою собі обрала українку, до якої і приїхала в гості.

Молодят благословила мама Моніки

Після першої розмови у спортивному залі доля їх розвела. Господарі, у яких Моніка винаймала квартиру, за неоплату відібрали у неї паспорт. Тренер попросив Гірського підшукати Моніці інше житло. «Можеш розраховувати на мою допомогу, — мовив. — Завтра їду на чемпіонат України з пауерліфтингу. Як приїду, щось придумаємо».

З чемпіонату України прибув окрилений перемогою і хотів якнайшвидше поділитися радістю з Монікою. «А вона звільнилася і поїхала до Польщі», — сказали друзі. Мобільний Моніки не відповідав. Раптом через кілька місяців від Моніки отримав есемеску, потім другу, третю. Вона цікавилася його справами, писала про себе — і так півроку. По телефону не дозволив собі сказати Моніці про свої почуття. І раптом: «Кохаю тебе, Володю! Хочу присвятити тобі життя, бути підтримкою й опорою. Приїжджай, познайомишся з моїми батьками. Моніка». Володимира несподіване зізнання в коханні приголомшило...

Довго вагався: їхати чи ні. Раптом батьки Моніки не захочуть неповносправного зятя, набагато старшого за їхню доньку (Моніці тоді було 24, йому — 43), і він повернеться до Львова ні з чим. Але наважився і поїхав. Коли постав перед батьками, мову відняло від хвилювання. Моніка все розповіла батькам. І вони зустріли Володимира як рідного. Жодним жестом чи словом не обмовились, що не такий, як усі. Мама поцікавилась: «Ти справді кохаєш нашу доньку?». Почула ствердну відповідь — і благословила молодят...

«І в горі, і в радості»

Справити весілля вирішили у Львові — а грошей нема. Володимир об’їздив з десяток банків. Хотів узяти в кредит кілька тисяч гривень — всюди відмовляли. Пенсія з інвалідності Гірського — 400 гривень — для банків — не аргумент. Володимир по-справжньому відчув себе соціально незахищеним і приниженим. Моніка від розпачу плакала. Гроші позичив товариш. За останніми акордами весільного вальсу почались проблеми з помешканням...

Орендувати квартиру не могли (та й зараз не можуть) через фінансову скруту. Із соціальним житлом «Турбота» допоміг голова Франківського товариства інвалідів В’ячеслав Сташевський (нині покійний). Щоб подружжю вижити, чоловікові доводилося обшивати салони автомобілів, влаштовуватися сторожем.

У 50-річного Володимира Гірського — великі заслуги перед українським спортом. На чемпіонаті Польщі з пауерліфтингу посів друге місце. Українцеві запропонували виступити на міжнародних змаганнях за Польщу, обіцяли житло, але з умовою, якщо прийме їхнє громадянство. Гірський не наважується виїхати з України, — постійно жевріє надія на те, що в їхньому житті щось зміниться…

Туляться в кімнатці-кавалерці серед Володиних нагород. Вона настільки манюсінька (три на три метри), що подружжя навіть розминутися не може. До того ж — спільна кухня, вигоди на поверсі. В таких умовах 31-річна Моніка господинею не почувається. Ані гостей запросити, ані відпочити...

— У Моніки неймовірне терпіння, — каже Володимир. — Жодна інша не витримала б безгрошів’я, необлаштованого побуту, і… давно пішла б від мене. Навіть дитину народити собі не дозволяємо. Бо куди її принесемо?! А Моніка морально підтримує і заспокоює: «Не покину тебе, навіть якщо опинимося на вулиці. Де будеш ти — там буду я, і в горі, і в радості…».

Фото Мирона МАСЛЮКА