Строк на двох

Світлана познайомилася з Дмитром, чи, як вона його називає, Дімою, у 2004 році. Їй було сімнадцять, ще вчилася у школі. Гадки не мала, що 24-річний чорнявий хлопчина назавжди увійде в її життя, а вона довгі роки чекатиме його повернення з-за ґрат...

Покаталися на... десять років

Дмитро, коли з ним познайомилася Світлана, мав за плечима дві “ходки” за ґрати, першу — “по малолєтці”. Лише кілька місяців провів на волі і знову вляпався, через що змушений був ховатися й чкурнув до Києва. Повернувся до Львова 3 січня 2004 року. Світлана зустріла його на вокзалі, щоб разом відзначити новорічні свята. Вночі упіймали таксі. На якійсь вулиці Дмитро попросив таксиста зупинитися і разом з ним вийшов з машини. Після короткої розмови блідий таксист сів на пасажирське сидіння, а за кермом опинився Дмитро. На одній із АЗС він заправив за свої гроші повний бак і почав кататися містом. Світлана зрозуміла, що таксист поступився місцем під погрозами, і почала благати Дмитра припинити катання. Той у відповідь лише посміхався...

Нічна їзда завершилася біля аеропорту. Парочка вибігла з машини, пересіла в інше таксі і поїхала до Світлани. Коли уранці вийшли з квартири, під будинком стояло кілька таксі. Таксисти затримали парочку і відвезли в райвідділ міліції.

Те, що закоханим здавалося романтичною пригодою, в суді визнали “крадіжкою автотранспорту” та “розбоєм.” Дмитра засудили до десяти років позбавлення волі. Той же суддя — що найбільше обурило Світлану — головував на процесі про вбивство і засудив душогуба до дев’яти років ув’язнення. “Виходить, кавалок металу цінніший від життя людини”, — зробила висновок.

Закохав у себе... помічника судді

“Коли Дмитро перебував у СІЗО, — згадує Світлана, — носила йому передачі. Та навіть не думала тоді про серйозні стосунки. Згодом почала зустрічатися з одним хлопцем, потрохи забуваючи Дмитра.”

Вдруге доля звела Дмитра і Світлану у 2010 році. Дмитро відбував покарання у Личаківській виправній колонії — “тридцятці”. Світлана якось зайшла до подруги і зустрілася там з молодиком, який щойно звільнився з “тридцятки”. Запитала, чи не знає він Дмитра. Хлопець відповів, що знає. Через три дні на мобільний Світлани зателефонував Дмитро. Ще через кілька днів пішла до нього на побачення...

З’ясувалося, що, перебуваючи за ґратами, Дмитро встиг оженитися. Його обраницею стала... помічник судді, який “впаяв” Дмитрові десять років. Поки тривав судовий процес, Дмитро мав ознайомлюватися з матеріалами справи. Для цього в СІЗО приїздила помічник судді, яка у спеціально відведеній для цього кімнаті передавала обвинуваченому матеріали справи. “Ділові зустрічі” завершилися тим, що майбутній суддя закохалася у в’язня. А коли його перевели на “тридцятку”, оформила з ним шлюб. За “тюремне кохання” молодий юрист поплатилася кар’єрою. З посади помічника судді їй довелося піти. Її шлюб із Дмитром випробування часом не витримав. Коли Дмитро вдруге зустрівся зі Світланою, його серце було вільним.

“Розписалися” Дмитро і Світлана у зоні, після чого їм надали довготривале побачення. У спеціальній кімнаті зі спальнею, туалетом та кухонькою молодята провели три дні. Почалися будні “дружини зека”...

На зоні «підчепив» гепатит С

На “тридцятці” Дмитро був завгоспом медчастини, завгоспом дільниці побачень, отримав десять заохочень від керівництва колонії. Це давало надії сподіватися на умовно-дострокове звільнення. Та прийшла біда. На зоні Дмитро заразився гепатитом С.

Хворобу «підчепив», коли у санітарній частині колонії йому виривали зуб. З цього часу Світлані доводилося возити на зону і дорогі ліки. “Одноразові шприци, деякі медикаменти в медичній частині “тридцятки” були, — каже Світлана. — Лікарі надавали допомогу сумлінно. Та чимало ліків доводилося купувати мені. Упаковка лише одного медичного препарату коштує 300 гривень. У цій упаковці — 20 пігулок, а Діма мав приймати їх двічі на день протягом місяця. Ось і порахуйте, скільки грошей витрачала за місяць лише на ліки...”

Через постійні клопоти Світлана не влаштувалася на роботу. Допомагала подружжю мати Дмитра, яка багато років живе та працює в Італії. Саме на її кошти Світлана всі ці роки “підігріває” на зоні свого чоловіка.

У 2011 році Дмитру змінили режим утримування на легший та відіслали на так зване поселення у Веселовський район Запорізької області. Світлана зняла поряд з поселенням будиночок. За умовами утримування на поселенні Дмитро міг виходити в місто, лікуватися у звичайній лікарні. Разом зі Світланою з’їздив у Дніпропетровськ, де функціонує спеціалізована (для засуджених) інфекційна лікарня. Там медики за відповідну “подяку” пообіцяли офіційно вказати в діагнозі, що Дмитро хворий на важку форму гепатиту, що дало б змогу клопотати про дострокове звільнення через хворобу. Подружжя лікарям “віддячило”, та згодом з’ясувалося, що дніпропетровські лікарі їх банально “кинули”. Бо оформили довідку про хворобу не так, як належить.

У Запорізькій області Світлана провела зі своїм чоловіком чотири “медові” місяці. Якось поїхала у справах до Львова. Через кілька днів їй зателефонував Дмитро і приголомшив: “Я удома, на “тридцятці”...”

На поселеннях, які здебільшого розташовані у південних та східних областях України, засуджених використовують як дешеву робочу силу на плантаціях. Хворий на гепатит Дмитро працювати у полі, під пекучим сонцем, не міг. А кому потрібен “дармоїд”? Отож адміністрація поселення “вліпила” Дмитрові у справу чотири порушення режиму та повернула його у “рідну” зону.

Чужий серед “своїх”

Повернувшись з поселення на “тридцятку”, Дмитро відчув, що ставлення до нього адміністрації різко змінилося на гірше. В його особовій справі почали з’являтися позначки про порушення режиму. Дмитро припускає, що зміни сталися через те, що він, перебуваючи за ґратами, став свідком у резонансній кримінальній справі, порушеній проти одного з керівників зони, якого звинувачували в корупції. Показання Дмитра були настільки важливими для звинувачення, що до нього застосували програму захисту свідків. Та ця програма не врятувала засудженого з довгим язиком від відповідного ставлення до нього працівників адміністрації.

2012 року, коли у Миколаївському районі, щоб розвантажити переповнені зони Львівщини, створили ще одну колонію для неодноразово судимих, Дмитра перевели у цю колонію. Переселення відбувалося взимку, коли у Держівській колонії ще тривали ремонтні роботи, пов’язані зі зміною режиму з легкого на середній.

Адміністрація колонії, розповідала Світлана, постійно просила рідних засуджених допомогти хто чим може з ремонтом. “Ми з Дімою, — каже Світлана, — за свої кошти зробили ремонт у бібліотеці та санчастині зони. Сподівалися, що адміністрація у відповідь ставитиметься більш лояльно до Діми та висуватиме його на УДЗ (умовно-дострокове звільнення — Авт.). Ці сподівання не виправдалися”. Незабаром між адміністрацією та групою засуджених, до якої входив й Дмитро, виник конфлікт, через який декілька засуджених навіть різали собі вени та оголошували голодування.

Світлана, яка з роками стала розумітися у тонкощах зонівського життя, вважає, що цей конфлікт виник, перш за все, через перепрофілювання колонії. Раніше у Держівській колонії, розмірковує Світлана, сиділи ті, хто вперше потрапив за ґрати. З цих людей знущалися як хотіли. Після зміни режиму в колонії почали утримувати раніше судимих, проте склад адміністрації не змінився. Новий контингент “показав зуби”. “Вони добре знають, що їм належиться за законом. Такі свого не віддадуть, швидше самі заберуть, — пояснювала Світлана. — Ось і почалися конфлікти”.

“Добрий” наглядач — продажний наглядач

Умовно-дострокове звільнення, до якого засуджених рекомендує адміністрація колонії, для Дмитра у Держеві стало нездійсненною мрією. “Мені відкрито сказали, що умовно-дострокове звільнення коштує три тисячі доларів, — не приховує Світлана. — Що ж, немає питань, знайдемо. ... Та щоразу за кілька днів до того, як у колонію мала приїхати комісія, що розглядає УДЗ, адміністрація приписує чергове порушення режиму Дмитрові. Щоб його “погасити”, має пройти півроку”.

“...На зоні, — продовжує гірку розповідь Світлана, — засуджених за людей не вважають. Хоча трапляються й “добрі” наглядачі. Такі за гроші і мобілку у зону принесуть, і щось інше. “Доброго” працівника колонії засуджений ніколи не здасть. Знайдуть у зека мобілку, скаже, що вона з неба впала. Потім цю вилучену мобілку наглядачі перепродадуть іншому засудженому. Для цього не фіксують вилучення забороненої речі”.

Сидіти Дмитрові залишилося рік і вісім місяців. Під час нашої розмови зі Світланою задзвонив її мобільний. “Мені дуже погано!”— підслухав. Світлана відклала всі справи і побігла додому готувати чергову передачу для свого Діми. Строк на двох триває...

А тим часом...

Коли номер “ВЗ” готувався до друку 6 серпня, стало відомо, що працівники Держівської колонії вилучили у Дмитра мобільний телефон. За це порушення режиму утримування його посадили у ПКТ (приміщення камерного типу), де в’язень вже вдруге порізав собі вени. Його госпіталізували до тюремної лікарні, що у Львові.