Острів Мауї: гавайська кава та українська еміграця

Зайшли. Замовили каву — самі собі налили, тут так є, невимушено. Сидимо, посьорбуєм і чекаєм Ніка. Тут тихо, хоча людно і вільних столиків нема. Враження, що всі знаються в той чи інший спосіб. Серферська дошка причеплена до стелі. На стінах картини, фото аборигенів з Папуа Нової Гвінеї — всі подарунки — від друзів власника і поціновувачів його кави (як виявилось при розмові): фотографа для National Geographic, французького шеф-кухаря і митця. Над входом надувна годзилла з голою барбі в руках, і така ж лялька-супермен ніби летить її рятувати. Тут дуже loose, як люблять говорити на островах. Невимушено. Найкраща кав’ярня на острові, на думку місцевих. Бо кава тут вирощена на Гаваях, і це не мережева кав’ярня, а єдина така. Перші кавові дерева прибули на Гаваї 1827 року. Відтоді тут її досі вирощують, і це єдине таке місце в Штатах.

Уже бачимо НІКА, він махає нам рукою, закінчуючи розмову з якимось чоловіком. “Алоха, як ся маєш! Добрий день!” — Нік пам’ятає українську, бо колись нею розмовляв, виростав у ній, але зараз рідко нею користується.

Говоримо англійською, так простіше. Ніку за шістдесят, народився вже не в Україні. Історія його сім’ї — типовий зразок еміграції з Галичини у час Другої світової. Втеча від наступу Сталіна. Піший шлях до Німеччини. Повоєнна еміграція до США.

— Мій батько з Лолина, що біля Долини. Був майстром. Займався деревом. Це те, що люди роб-лять у Карпатах. Він був з гір. Вирішивши виїжджати, взяли ковбасу, хліб і яйця — і це все. Йшли в бік Німеччини. Моя мама була сильною жінкою, сильнішою, ніж батько. Якщо була проблема з військовими на їхньому шляху, то мама давала їм яйце, і сім’я рухалась далі. Був випадок, коли по дорозі трапився радянський солдат. Він хотів їх затримати. Мама у відчаї сказала: “То застрель мене, мені все одно”, — обернулась і пішла. Їх не розстріляли. Так правдами і неправдами добралися до Німеччини. Тоді ця територія була безпечним місцем. У Німеччині батько працював на фабриці. Ми жили недалеко від табору військовополонених. Там голодували радянські солдати. Моїй сестрі Нусі було їх шкода, бо ми мали що їсти. То вона збирала всі крихти, хто що недоїв, і кидала їм через паркан.

Нік народився у Німеччині в таборі для Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, переміщених осіб). 1951-го вони емігрували у США на кораблі General Black — типовий транспортний корабель часів Другої світової. Жили на фермі у Вірджинії. За сприяння української католицької громади переїхали в Рочестер, штат Нью-Йорк. “Там була велика українська громада. Церква була центром нашого Всесвіту”. Нік ходив до україномовної школи Святого Йосафата і розмовляв українською дома. З усмішкою і жартами (каже, успадкував мамин гумор) згадує дитинство: толоку по суботах, коли українці одні одним помагали, застілля з “водка” і патріотичними піснями, про те, як колядували і збирали гроші на вільну Україну, як надсилали ще в радянський час пакунки родичам. Традиційно: хустки і нитки для вишивання (“канадські”, як їх тоді в Україні називали), що було в СРСР дефіцитом. Про те, як батько постійно називав себе Bill from the hill (“Білл з гір”), а мама зналася на травах і завжди мала город. “Наше життя не було багатим, але духовно збагачувало”.

- Як сталося так, що ви почали займатися кавою?

— Почав пити каву зі школи. Я виростав в етнічному емігрантському районі: українців, поляків, італійців. Здавалось, еспресо було всюди. Я поїхав навчатись у Каліфорнію. І там теж була кава. Навчався в Університеті Беркелі в кінці 60-их- на початку 70-их. То була революція. Рух за свободу слова (Free speech movement). У Нью-Йорку була потужна українська громада. Я маю теорію, що Іст Вілледж, де більшість українських інституцій на Мангеттені (церкви, НТШ, Український музей) мав великий вплив на Америку. Можливо, це звучить занадто гучно, але це була як мала Галичина, де українці, поляки, євреї, італійці всі разом жили.

Коли я повернувся в Рочестер, не хотів працювати на великі корпорації. І деякі мої друзі не хотіли. То ми вирішили продавати каву. Це була наша культура, ми були новим поколінням. Ми хотіли робити все інакше.

- Були ідеалістами?

— Ми відкрили новий шлях. І хотіли змінити світ. І кава з цим асоціювалась. У 60-ті був рух богеми, бітників, кави, поезії, літератури. Воно цвіло. Це було нашим багатством. Джерелом. Це нас стимулювало. Ми заснували кав’ярню Cafe Primo. І зненацька поприходили люди, і ми всіх знали, і це була така тусовка! Я присвятив цьому кілька років і вирішив, що не хочу бути в цій погоді. У Нью-Йорку холодно.

- І тому переїхали на Гаваї?

— Бо хотів вирощувати каву. Почав з фермерства. Але зрозумів, що це занадто самотній бізнес. І знову відкрив кав’ярню і бізнес з обсмажування зерен. І він почав рости. Деякі мої друзі також переїхали сюди. Але я єдиний залишився тут назавжди. Це був правильний ритм для мене. Мені було байдуже, чи я йду у ногу з часом. Всі тут мали старі японські машини-причепи, і ціла сім’я там сиділа.

- З серферськими дошками (сміємося).

— Хотів кудись, де життя повільніше. У той час, в 1976-му, ніхто не знав, де Мауї і що це таке. Знали тільки Гонолулу і Вайкікі. В той час тут був лише один світлофор, і всі знали, хто куди їде, і що робить. Кокосовий безпровідний зв’язок, так би мовити. Це була дуже мала громада. Це розслабляло. Час від часу відбувався страйк темношкірих робітників. І коли тривав такий страйк, життя на острові зупинялось. Дослівно. В крамницях тоді не було продуктів, бо їх не привозили. Я насолоджувався тим фактом, що не було сателітарних антен. Тобто новини, які нам показували, були тижневої давності. І якщо ти хотів чогось, то воно прийде.. Якщо не з найближчим кораблем, то з наступним. То було справді відстало, і нічого не було таким важливим, як у решті світу, великих містах. Навіть якщо тобі щось треба було негайно зробити, ти просто не міг цього зробити. Нічого негайного. Я уявляв собі, що так, мабуть, є в якомусь віддаленому місці в Україні.

Нік полюбив каву ще з дитинства. Тому і поринув у кавовий бізнес.

Нік проводжає нас, і ми прощаємся. По дорозі ще встигаємо поговорити про старі добрі часи, коли власники бізнесів могли собі дозволити залишити на своїх дверях табличку “Пішли кататися на серфі”. І нікому не було дивно, бо що ж робити, якщо хвилі добрі! І кожен день тут такий же гарний, як і попередній та наступний, тому ніхто тут не знає “ху-ху” (поспіх — по-гавайськи).

Фото Сергія ГРИЦАЯ. Острів Мауї, Гаваї.