«Мені би тільки доньку частіше бачити. Вона на цвинтарі лежить»...

“Знаю, що помираю. Недовго мені лишилося”. Чоловік обхоплює голову руками. Заплющує очі. У кімнаті на кілька хвилин западає мертва тиша. Потім встає, підходить до столу, збирає “оберемок” листів і вручає мені: “Можете взяти собі на пам’ять. Мені воно не потрібне”. Головне управління соціального захисту, Адміністрація президента, Державний ощадний банк, Департамент охорони здоров’я, партії, благодійні фонди, релігійні організації: куди не звертався по допомогу, всюди діставав відмову— “не маємо змоги”, “не передбачено законодавством”, “не у нашій компетенції”...

Кузьма КУЗЬМОВИЧ СМАГА ніколи не жив заможно. Працював водієм, виховував із дружиною двох доньок. Дружина померла, одну з доньок вбили. Тоді пан Кузьма вперше зіткнувся з чиновницькою байдужістю. Просив матеріальну допомогу на поховання, навіть в Адміністрацію президента звертався (тоді президентом був В. Ющенко) — не дали.

Пережите підірвало його здоров’я. Убитий горем чоловік переніс два інфаркти. Дістав ІІ групу інвалідності. На вулицю практично не виходив. Один раз його ледве не збила машина, другий — зачепився за бордюр, впав і розбив голову. Зрозумів: без інвалідного візочка пропаде. Але за які кошти його придбати? Звичайним візком управляти не зміг би, адже руки його практично не слухалися. А електричний коштує 20 тисяч гривень...

“На той час зібрав невелику суму грошей. Думав, куплю електричний велосипед і переобладнаю його під візочок. Економив навіть на ліках — купував найдешевші кардіопрепарати”,— розповідає.

Лікарі дивувалися — усі, з ким чоловік лежав у палаті, померли. А він живе наперекір прогнозам медиків! Мабуть, здався би, якби не підтримка другої дружини, пані Стефанії...

Одного дня відчув незвичну слабкість та дивний біль унизу живота. Дружина допомогла йому дійти до поліклініки... У чоловіка виявили рак. “Лікар сказав: “Якщо хочеш ще трохи пожити, погоджуйся на операцію!”— згадує пан Кузьма.— Видалили статеву залозу і сім’яники. Провели променеву терапію. “Хімія” відібрала останні сили”.

Хвилювання за чоловіка далися взнаки — у пані Стефанії почалася аритмія. Часто доводилося викликати “швидку”. А згодом її саму зі серцевим нападом поклали у лікарню. Завіду—вач кардіологічного відділення глянув зверхньо на її супутника, у якого від болю підкошувалися ноги: “Скільки грошей маєте?”. Старенький озвучив суму. Лікар скривився: “І ви за ЦЕ плануєте лікувати дружину?”. Поки пані Стефанія лежала у палаті і молилася (бо на що ще могла сподіватися?), її чоловік панічно обдзвонював родичів та знайомих. За п’ять годин назбирав необхідну суму, примчав у лікарню. Тільки тоді його дружині поставили крапельницю...

Торік у грудні пану Кузьмі знову стало зле. Цього разу йому поставили діагноз “жовчнокам’яна хвороба”. Видалили жовчний міхур. Нова операція— нові витрати. Довелося знову брати у борг.

Потім підвело здоров’я у пані Стефанії. У неї виявили жовчнокам’яну хворобу, прооперували. Знайшли пухлину. “Така операція, яку планують зробити моїй дружині, обійдеться у 30—35 тисяч гривень,— каже пан Кузьма.— Таких грошей у нас навіть близько немає! А вихід який? Вмирати. Син моєї дружини допомогти не може, без роботи. Став на біржу, отримує копійки. Доч—ка також допомогти не може. У нас обох мінімальна пенсія. Хіба хату продамо”. Квартира, у якій мешкає подружжя,— однокімнатна, обставлена скромно. За таку багато не виручиш. Хотів взяти кредит у банку. Кредитори погодилися: “Позичаєте чотири тисячі, віддаєте — сім”.

Просив допомоги навіть у Свідків Єгови, які вчащали у його дім: “Не давайте грошей — позичте!”. Сказали, що подумають, і більше не приходили...

“Мені потрібен електровелосипед. Він 4 тисячі гривень коштує. Я до нього колесо з—під звичайного велосипеда доставлю і буду їздити. Я би вже вдома сидів, не висовувався. Але мушу до дитини своєї на цвинтар їздити. Було таке, що цілий рік її не бачив”,— чоловік знову замовкає. Але не плаче. Сильний. “На Великдень їздив до неї. Родич змилостивився, підвіз”.

“Мені і на комісії у МСЕК, і в соцзабезі казали: якби не мав ніг, то дали би візок. То що, ноги собі відрізати? Обіцяють, як геть зляжу, “ощасливлять” нарешті. А мені, паралітику, знадобиться той візок?”. Чоловік — у відчаї. Півроку оббивав чиновницькі пороги, та все марно: “Знали, що відмовлять, але витримували паузу. То документи загублять, то у них неприйомний день”...

У 2008 році отримав “Юлину тисячу”. Гроші усі до копійки пішли на лікування. Звертався в Ощадбанк, щоб повернули бодай щось зі знецінених заощаджень, казав, що він у матеріальній скруті. Отримав стандартну відписку: “Кожному вкладнику належиться лише тисяча гривень. Ви своє вже отримали”.

“Може, знайдеться якась добра душа, що поможе мені візок придбати і дружині на операцію гроші позичить. Бо я вже не знаю, кого просити”,— каже пан Кузьма...

P.S. Біблія каже: “Хто може робити добро, але не робить, той чинить гріх”. Якщо ви можете допомогти цьому чоловікові грошима або можете подарувати йому електровізок, просимо звертатися у редакцію до автора статті.