На вулиці ночували, речі на вокзалі у туалеті прали…
Історія про те, як наших заробітчан «кинули» у Москві
«16-ту добу у дорозі, — приголомшив сусід по купе Микола, з яким їхали в одному потязі Сімферополь-Ковель. — Ні, не з Далекого Сходу добираюся, а з Москви. Нас «кинув» роботодавець — за місяць роботи на будові не отримали ані копійки».
Микола — виконроб, має свою бригаду із 30 чоловік з України. У Росію на заробітки їздять уже п’ять років. «До цього працювали у Пітері, — розповідає. — Маю постійну бригаду. Тамтешній роботодавець жодного разу не затримав платні. За вахту — 20 днів — заробляв, бувало, й три тисячі доларів. Жили у вагончиках, але всі були ситі і на заробітки не нарікали».
В Інтернеті Микола натрапив на оголошення про роботу на будівництві у Москві. Офіс роботодавця — в Одесі. Довго не роздумуючи, чоловік із роботягами подалися за більшими грішми до Білокам’яної. «Ми працювали у самому центрі Москви. Це був елітний будинок, в елітному районі — наче місто у місті», — згадує.
Через місяць, коли настав час оплати за виконану роботу, Микола поцікавився у керівництва, коли ж будуть гроші. Виконроба почали годувати «завтраками». «Зрозумів, що нас «розвели», — зітхає чоловік. — Коли вкотре сказали, що «гроші будуть завтра», з хлопцями пішли в офіс до роботодавця з Одеси. Зачинені двері ми виламали. Примчала охорона — з десяток озброєних здорованів. Почалася шарпанина, викликали поліцію. Хлопці у погонах ні в чому не розібралися, тільки наказали негайно нам забиратися. Наступного ранку у кімнату ввірвалися озброєні охоронці і, погрожуючи розправою, вигнали на вулицю».
Микола з 30-ма підлеглими без копійки в кишені опинилися на вулиці. Ніхто не захотів принижуватися і телефонувати до родини в Україну, щоб просити грошей на дорогу додому. «Першу ніч провели на вулиці. Аби хоч якісь гроші заробити, попросилися на роботу вантажниками до азербайджанців. Це нас виручило. Щоправда, довго працювати там не могли, аби не підставити азербайджанців перед їхнім начальством. От і виходить: українці нас «кинули», а азербайджанці допомогли!»
Іти у консульство по допомогу Микола з бригадою не наважилися, боялися депортації. Вирішили добиратися власними силами. Подорож, яка потягом зазвичай триває добу, затягнулася на півмісяця. «Ми підходили до провідників, начальників поїздів, пояснювали ситуацію. Віддавали паспорти, їхали у купе провідників по різних вагонах. Ночували у залах очікування на вокзалах. Аби мати більш-менш пристойний вигляд і не відлякувати людей неприємним запахом, речі прали у туалетах. У Москві продав майже всі свої речі. Схуд, мабуть, кілограмів на 10 — штани спадають».
Першу групу Микола доправив до Сіверськодонецька, другу — до Луганська, потім — Харків і нарешті Сімферополь. Тепер і сам їде додому — у Сваляву. «Я, як виконроб, відповідаю за своїх людей. Це був урок для нас усіх. Відтепер до Москви — ані ногою».
Зазвичай обмануті українські заробітчани не йдуть шукати правди у суді. Більшість у Росії працює нелегально, без оформлення трудових відносин. «Людина, яка незаконно здійснювала трудову діяльність, не може шукати захисту, — пояснює юрист Ярослав Гула. — Не має для цього правових підстав. У випадку, коли трудові відносини оформлені належним чином, є дозвіл на перебування у Москві, звісно, треба звертатися до суду».
