Поборовши рак, наважився ще на одну дитину...

Ця пара звикла до здивованих поглядів у свій бік. Тетяні — 28 років, Анатолію — 67. Подружжя Драчів виховує двох синів — п’ятирічного Іванка та Іллю. Молодшенькому за кілька днів виповниться... місяць. Отже, пан Анатолій є одним із найстарших татусів в Україні!

Познайомилися 9 років тому. “Купувала щось у магазині, — розповідає Тетяна. — Анатолій, який стояв у черзі, зробив зауваження, що я віддаю гроші за товар не кращої якості. У мене на це була своя точка зору. Продовжили словесну перепалку вже на вулиці. Суперечка переросла у шлюб...”.

“Різниця у віці не злякала?” — питаю. “Не замислювалася над тим, скільки Анатолію років, — каже. — Знайомство з ним перевернуло моє життя. Для мене більше не існувало кордонів і часових рамок. Вирішили, що хочемо покататися на лижах — і за кілька годин були в Буковелі. Щоб гарно провести весняний день, могли податися в Яремчу або поїхати у Будапешт — спостерігали, як тече Дунай, милувалися у сутінках химерністю Королівського Замку. Країни, міста мигтіли як у калейдоскопі — Краків, Варшава, Берлін, Страсбург, Бейрут, Тріполі!.. Я познайомилася з його друзями — людьми різного віку, різних національностей, віросповідан-ня, достатку. Це було таке легке, щире спілкування! Анатолій привів у наш дім давніх друзів — Олега Янковського, Ірину Чурикову, Олександра Збруєва (коли вони були на гастролях у Львові). Інтелект, душевне тепло, яке йшло від них, простота у розмові — Анатолій був так схожий на цих кумирів»...

Тетяна зрозуміла: з цим чоловіком хоче створити сім’ю, народити дітей. Анатолій знав: буде непросто. Але його життя ніколи не було легким. Виріс у селі (на Вінниччині). Його день починався о 6.00. Корова, дві свині, 30 курей і качок, 15 соток городу — за усім треба було вгледіти. Дисципліна у його сім’ї панувала армійська — кожен мав свої обов’язки, бити байдики було ніколи. Це були нелегкі повоєнні роки.

У 1961 році вступив у Він-ницький технікум. Жив, як і інші сільські хлопчаки, у гуртожитку. За “іногородніми” тут полювало злочинне угруповання зухвалих та безжалісних греків. Тоді Анатолій і почав займатися боксом. Обстоювання своєї гідності не минуло без наслідків — кілька струсів головного мозку, два ножові поранення, одне кульове...

Крім боксу, опанував й інші види спорту — був чемпіо-ном області серед юнаків у спринті у лижних гонках на 5 км, у спринті на ковзанах, брав участь у першості області у грі в баскетбол та у ручний м’яч. “Доводилося працювати і вантажником, і кочегаром. Робота була виснажливою і мало оплачуваною, — розповідає пан Анатолій. — Працював вчителем фізкультури, журналістом (три роки віддав районній газеті), працівником торгівлі”.

Коли переїхав на Львівщину, за чотири роки з офіціанта колиби у Брюховичах доріс до директора об’єднання громадського харчування, до якого входили ресторани у Пустомитах та Оброшиному. Бізнесом займається з 1986 року. “Різне довелося пережити: і успіх, і падіння, — зізнається. — Виручав бокс — зводився на ноги після кожного удару долі в дихало. Тоді моїм життєвим кредом стали слова Антуана де Сент-Екзюпері: “Жити, завжди жити, а якщо вмерти, то тільки при спробі вижити”.

Вже потім був радником двох губернаторів Львівщини, генеральним директором проекту “Ніко-Захід”... “Розуміння мети призначення мого життя прийшло до мене пізніше, ніж це було необхідно, — каже пан Анатолій. — Упущення вже не вернути. Думка, що міг зробити значно більше для дітей, не дає спокою. І тільки надія, що вдасться спокутувати свою провину народ-женням дітей, гріє душу.

Сьогодні пан Анатолій працює радником президента Польсько-української господарчої палати, часто їздить у відрядження за кордон. “Неважко дається розлука з близькими?” — питаю. “У нашій сім’ї ролі чітко розділяються: жінка відповідає за все, що у домі, я — за все, що “за порогом” (до декретної відпустки Тетяна працювала лікарем-неонатологом).

Чотири роки тому пан Анатолій пережив три важкі операції, кожна з яких тривала по п’ять годин. Чоловікові поставили діагноз “рак”, видалили 15 см товстої кишки. Через тиждень — ще дві операції. Лікарі порадили дружині шукати місце на кладовищі. Казали, проживе максимум кілька місяців. А він і досі живе наперекір прогнозам медиків. Веде здоровий спосіб життя.

«Харчуємося лише вдома, — розповідає. — Мої діти не повин-ні знати, що таке «Макдональдс». Як виняток, можемо перекусити у ліванському кафе (маю друзів-ліванців). М’яса майже не їмо, хіба коли друзі з Закарпаття привезуть ягня. Можемо з’їсти трішки риби, коропа, наприклад. “Заморської” не їмо, бо невідомо, чи варто її купувати. Наше меню складається з домашнього сиру, каш, горіхів, квасолі, свіжих овочів і фруктів, молока. Усі продукти дружина купує на базарі. Виручають поїздки за кордон. Цього разу привіз з Варшави зубні пасти, мийні засоби».

Тетяна тішиться, що їй пощастило знайти люблячого чоловіка та відповідального батька для їхніх спільних діток: “Анатолій значно старший і мудріший за мене, але, незважаючи на вік та проблеми зі здоров’ям, він у хорошій фізичній формі. Йому це нелегко дається. Проте розуміє, що виходу у нього немає: мені потрібен чоловік, а дітям — батько”.

Пан Анатолій ось уже 50 років відві-дує лазню. Узимку вибігає на сніг, улітку стрибає в басейн з холодною водою. Щодня — зарядка, контрастний душ. Медикаментів не вживає. Сподівається налаштувати свій організм на самодостатність. Бачить це через філософію йоги, реабілітацію власної психіки, адже кожна недуга починається з голови...