При свічках, зате з мобілкою

гора Явірник, Закарпатська область

Навіть кортежі перших осіб уже не викликають такої зацікавленості, як звичайний автобус, яким ми піднімались у село Руський Мочар Закарпатської області. Нива чи джип на тутешньому бездоріжжі — транспорт звичний, а от автобус — дивовижа. Люди визирали з вікон, діти, переважно циганські, вибігали на подвір’я. Маршрутка сюди їздить лише раз на день і то тільки по буднях. Місцева крамниця зависла десь у дев’яностих — напівпорожні полиці, ніяких вам марсів та снікерсів, тільки крупи, олія, цукор. Одне слово, тільки найнеобхідніше. Кому треба більше, може сходити у Великий Березний. Для тутешніх жителів сім кілометрів пішки — не відстань.

У селі ми перевантажили свої речі на позашляховики, а самі пішки пішли на гору Явірник. Вона невисока — 1020 метрів, але особлива тим, що тут є один з найстаріших туристичних притулків у Карпатах. Його збудували ще у 1936 році. Тоді Чехословаччина взялася за популяризацію пішохідного туризму і набудувала таких притулків по всіх Карпатах. До сьогодні зберігся лише один — на Явірнику.

Поки ми піднімалися на гору, у притулку нас уже чекав гарячий чай з місцевих трав та велетенський казан з бограчем (угорська страва, до якої входять кілька видів м’яса, картопля, солодкий перець та паприка). Так нас зустрічав господар притулку — чоловік у полатаній вишиванці, який називає себе дядьо Міша. Він живе тут 28 років, і саме завдяки йому цей притулок зберігся досі. Дядьо Міша живе на Явірнику сам. У Великий Березний, де живе його дружина, спускається лише раз на тиждень. Питаю, чи не нудно самому у лісі, адже цілими днями ні з ким і словом перекинутись.

«Нудно тільки тим, хто нічого не робить. А я не маю часу нудитись. Як встаю вдосвіта, то до вечора є якась робота. Дрова треба заготовити, щось підремонтувати. Найгірше з водою. Раніше тут недалеко було джерело, але пересохло. Тепер до найближчого джерела треба йти 40 хвилин. Якщо хтось приїжджає машиною, то прошу, щоб привезли води, — каже самітник. — Колись було цікавіше — тут постійно хтось був. Часом і по два місяці жили. Але раніше сюди приходили люди, які любили гори, любили природу. Тепер тут туристи рідко бувають. В гори їдуть, щоб посмажити шашлики і «побухати». Часом так нап’ються, що не знаєш, що з ними робити. Найгірше — коли сюди тижнями ніхто не приходить. Тоді розумієш: те, що ти робиш, уже нікому не потрібне. Пробував повернутись у село, але не зміг там. Роботи нема. Не сидіти ж на шиї у дружини в однокімнатній квартирі...».

На вигляд господареві притулку трошки за п’ятдесят, хоча зізнається, що розміняв уже сьомий десяток. Каже, принаймні раз на рік йде пішки в Лумшори — навпростець виходить трохи більше як сорок кілометрів. Дорога займає сім-вісім годин. Такі «прогулянки» влаштовує, аби перевірити себе, бо що менше ти рухаєшся, то більше до тебе чіпляються болячки.

Їжа, каже, має бути простою і натуральною. Чай п’є тільки з тих трав, які сам назбирає. «Не маю якогось рецепта. Ось вам варив чай з прутиків чорниці. Які трави є під руками, такі й заварюю», — розповідає.

Скаржиться, що допікають йому місцеві цигани, які живуть неподалік. Вони збирають ягоди на продаж, особливо чорниці (яфини по-тутешньому) і залишають після себе багато сміття. Зрештою, як і деякі туристи. Цигани продають чорниці переважно у Словаччину, бо там платять більше. Та й наші люди неохоче купують ягоди чи гриби у ромів. Носять місцеві жителі гірськими стежками у Словаччину і сигарети. Тих, хто носить цигарки через кордон на собі, називають верблюдами. Скільки місцеві гори ще приховують тунелів, якими постачають контрабанду на той бік, ніхто не знає. Окрім контрабандистів, тутешні ліси приховують і нелегалів, які намагаються перетнути кордон будь-якою ціною. Тому звичайним туристам, які їдуть сюди просто подихати свіжим повітрям та пофотографуватись, не рекомендують відхилятись від туристичних маршрутів та заглиблюватись у ліс. Мовляв, тут вовки, ведмеді, одне слово, небезпечно.

Попри те, що по кілька днів не бачить жодної живої душі, дядьо Міша добре обізнаний з тим, що відбувається в країні. Має радіо і навіть невеличкий телевізор. Щоправда, вмикає його лише зрідка — генератор бере забагато бензину, тож запускає його максимум на півгодинки-годину, щоб можна було зарядити мобільний. Дякувати Богу, хоч зв’язок тепер на горі нормальний, тож самітник може зателефонувати дружині чи синам. Єдина проблема — через те, що близько кордон, телефон часом починає працювати як у роумінгу (тобто платиш удесятеро дорожче). Нам навіть почали надходити SMS «Вітаємо вас у Словаччині». Як виявилось, на Явірнику ловить навіть швидкісний мобільний Інтернет (у всіх Карпатах така розкіш є лише у Буковелі). Тож увечері вималювалась така собі сюрреалістична картинка — вогнище, свічки і народ з ноутбуками сидить у соцмережах... Дядьо Міша дивився на усе це спочатку зацікавлено, а потім співчутливо. Він сподівався, що будуть співи біля вогню під гітару...