«Уперше в житті брала участь у народженні п’єси»

На сцені Львівського національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької — довгоочікувана прем’єра вистави «Балада про украдене щастя» у постановці режисера Івана Уривського. Адаптацію тексту класичного твору Івана Франка здійснила відома драматургиня і сценаристка Людмила Тимошенко. Це вже третій її твір на сцені цього театру. Напередодні прем’єри ми поговорили з пані Людмилою про роботу над текстом Франка, про співпрацю зі заньківчанами, про шлях у драматургію та про життя за кордоном…

— Пані Людмило, як ви почали працювати з текстом Івана Франка саме для театру Марії Заньковецької?

— Три місяці тому мені зателефонував Максим Голенко запропонував попрацювати з Іваном Уривським, який погодився поставити «Украдене щастя» на заньківчанській сцені. Ми відразу вирішили, що це буде сучасна версія твору Івана Франка, і мені це стало дуже цікаво, тому що я працювала з адаптаціями, в мене була вистава «Віднесені вітром». Я написала основу тексту, а потім мене запросили до Львова — взяти участь у репетиціях, тому що Іван бачить картинку, а я бачу текст. І в процесі того, як ми створюємо картинку, текст може змінюватися. А для того, щоб цей текст змінювався, потрібна присутність драматурга. І от протягом останніх півтора місяця я щодня була на репетиціях, потім приходила додому і переписувала частини тексту. Мене просять дати почитати текст, а тексту як такого не існує, тому що він, як Франкенштейн, складений зі шматочків. Мабуть, текст буде вже тоді, коли відбудеться прем’єра. Для мене це була дуже цікава робота. Я вперше в житті брала участь в народженні п’єси. Раніше в мене тільки з Аркадієм Непиталюком була така співпраця…

— Але це було кіно…

— Так. Я дуже хвилююся, тому що ми стали на слизький шлях…

— Класика — то святе…

— Так, святе, тим більше для Львова, де постать Івана Франка дуже шанується. Але ми щось створили і готові представити це на суд глядачів.

— Тобто, той текст, який був написаний вами і запропонований Івану Уривському і Театру Заньковецької, в процесі репетицій змінювався і остаточного варіанту досі нема?

—  Думаю, що на останніх репетиціях перед прем’єрою вже була поставлена крапка.

— Чи дуже різняться ці два варіанти тексту?

— Ми з дуже великою відповідальністю поставилися до канви Івана Франка. У нас історія Анни, Миколи і Михайла просто осучаснена. Іван Франко і так дуже сучасний. Ми просто перенесли ті події в сьогоднішній день, але разом з тим у нас з’явилося декілька нових персонажів. Події відбуваються сьогодні, але в такий самий спосіб, як і в оригінальному тексті Франка. Звісно, сучасна мова. Я коли прочитала, що Іван Франко написав цю п’єсу для конкурсу, для мене це так близько стало, тому що в Україні до 2020 року драматурги п’єси писали, в основному, тільки для конкурсів. Мало кому щастило, щоб текст пішов на сцену. Надихнула Івана Франка до написання цього тексту балада про шандара. І це мене так само надихнуло. І в нас балада про шандара стає баладою про жовняра і лейтмотивом проходить через усю виставу.

— Власне, тому і «Балада про украдене щастя»…

— Так, саме тому «Балада про украдене щастя».

— Драматургія у ваше життя увійшла в 2013 році. До того ви викладали, займалися науковою діяльністю… Як сталося, що почали писати? Це ж не сталося так, що вас раптом «перемкнуло», до цього ви мали дійти…

— Це сталося саме так, як ви сказали. У 2013 році мій одногрупник Андрій Бондаренко написав свою першу п’єсу, відправив її на конкурс «Тиждень актуальної п’єси». На той час я уже жила в Києві. П’єса Андрія увійшла в короткий список, відповідно, його запросили на читку. Він запропонував мені теж піти послухати. Я пішла. Мені стало так цікаво, що в Україні є драматургія, що драматурги пишуть сучасні тексти, що проводиться такий конкурс… Це було для мене відкриття, тому що до того я ходила на якусь класику українську чи світову…

— Але театр ви любили?

— Так, але настільки далека була від драматургії! Більше любила кіно, ніж театр, але в театр теж ходила. Побувала на тому заході, де читали п’єси, і Андрій запропонував щось написати. Спочатку я подумала, що це складно. Загуглила, хто в Україні найкращий драматург, мені видало, що це Наталка Ворожбит. Знайшла в інтернеті текст її п’єси «Галка Моталка» — про зростання дівчат в спортивній школі в 90-х роках. Мені ця історія так відгукнулась! І я подумала, що мені теж є що розказати. Написала свою першу п’єсу «Золоті лосіни», за якою Аркадій Непиталюк потім зняв кіно. І в перший же рік потрапила в короткий список. З того часу я для власного задоволення писала по одній п’єсі в рік для фестивалю «Тиждень актуальної п’єси». І так виходило, що мої роботи обирали. З 2014 до 2020 року у мене не було жодного зворотного зв’язку, щоб якийсь театр захотів поставити мою п’єсу. Але одного разу дізналася, що вистава за моєю п’єсою вже два роки йде в якомусь театрі. Тобто, поставили, не запитавши у мене дозволу. А я не в курсі. Таке буває. Подивилася фільми Аркадія Непиталюка «Кров'янка» і «Припутні» і подумала: «Який класний режисер! Мені б хотілося, щоб він колись зняв кіно за моїм текстом». Не встигла про це подумати, як Непиталюк мені пише, що він прочитав «Золоті лосіни» і запропонував працювати разом над сценарієм.

— Чи пригодився вам ваш досвід викладання і наукової діяльності в написанні п’єс?

— Дуже пригодився. Коли ти пишеш кандидатську чи докторську дисертацію, опрацьовуєш велику кількість літератури, виховуєш в собі якусь чесність до опрацьованих матеріалів, намагаючись їх не перекручувати, не можеш собі дозволити плагіат. Виробляється посидючість, коли сидиш в бібліотеці і розумієш, що не можеш піти, поки не напишеш якусь певну кількість тексту. І я дуже вдячна своєму татові, який прищепив мені любов до читання книжок. І бабуся в мене така була, що любила розказувати історії. Коли до неї приходили подруги в гості, то я сиділа і з відкритим ротом слухала її історії.

— Це бабуся, в якої ви в Овручі Житомирської області жили?

— Так.

— Ви є однією із засновниць «Театру драматургів» і авторкою його логотипу. Тобто, ви ще й художниця. Десь навчалися на художника?

— У мене нема художньої освіти. Що бачу, те малюю.

— Як виникла ідея створення «Театру драматургів»?

— Оті всі речі, які відбувалися з драматургами, коли їх могли не повідомити, що взяли їх текст до роботи, коли не вказували їхні імена на афіші, коли їх обманювали з гонорарами… Це була звичайна практика. Ми вирішили об’єднатися навколо ідеї, що спочатку був текст. І ще було таке, що режисер бере текст до роботи і починає його змінювати так, як йому хочеться. Це деколи дуже травмує, тому що ми ж не просто так пишемо щось, — ми закладаємо в це якісь сенси. Персонажі просто так не говорять фрази — кожна фраза одна за одну чіпляється. Тому мені дуже класно було співпрацювати з Іваном Уривським, тому що я на місці могла це все зробити сама. Якщо треба було внести зміни до тексту, то я знала, де і як це поміняти. Так от ми з драматургами зустрілися за день до оголошення пандемії і вирішили об’єднатися, щоб себе захищати.

Процес запустився. Нас усіх зібрав Максим Курочкін. Відкриття «Театру драматургів» мало відбутися в березні 2022 року. Але почалася повномасштабна війна і ми спрямували всю свою енергію на те, щоб розказати світу, що відбувається в Україні. Нам у цьому дуже допоміг Джон Фрідман — американський театральний критик. Він замовив нам 20 текстів. І ці тексти-монологи понад 600 разів були прочитані по всьому світу на 500 різних майданчиках, перекладені на багато мов. Таким чином люди в усьому світі могли почути наші історії. Це був перший щирий болісний крик про те, що в нас відбувається. Зараз «Театр драматургів» діє як майданчик для представлення текстів сучасної драми і ми не зациклені на тому, щоб це були тексти лише співзасновників, навіть тексти інших драматургів у нас більше презентуються. Ми відкриті для всього, що добре написано, і що є актуальним.

— А можна навчити писати?

— У мене не було драматургійної освіти. У мене була бабуся, яка гарно розказувала історії. У мене була Наталка Ворожбит, яку я могла почитати і побачити, як це — писати добре. Драматургія відрізняється від звичайної літератури, тому що ти пишеш те, що на сцені актори будуть проговорювати. Має бути різновид мов — діалект, суржик… Мова не повинна бути вичищеною, літературною, «причесаною», тому що люди так в житті не говорять. Коли матюк чи суржик — драматургічний прийом, то воно не працює. А коли без нього не можна обійтися (ну не може людина сказати «трясця!» або «ой, лишенько!»), бо емоції переповнюють, тоді працює. Інакше ми не повіримо.

— Ваша п’єса «П'ять пісень Полісся» іде у восьми театрах України. В чому секрет її популярності?

— Ці всі історії мені бабуся розповіла.

— Це те, чому віриш, бо воно живе?

— Так. Це історії, які я з дитинства слухала. Останню я сама придумала. Навіть не придумала, я цю історію пережила, зайшовши в гості до головихи в магазин у поліському селі. Тоді подумала, що така жінка могла би захистити все село разом зі своєю внучкою і з «ружжом». А перші чотири історії — це історії, про які говорили на кухні в моєї бабусі сусідки, і говорили не день чи два, а роками. І коли вже бабуся була старенька, а я стала драматургом, я приїхала до неї зі зошитом і попросила їх знову розказати. Я записала і придумала з них такі маленькі сюжетики, трошки змінювала, щось трошки дописувала…

— Над чим зараз працюєте?

— Я така забобонна! Перша прем’єра «П'яти пісень Полісся» мала відбутися 25 лютого 2022 року. Я така була рада! Розповідала про це у соцмережах… У перукарню записалася. А відбулася та прем’єра в Штутгарті у травні 2022 року.

— Ви з 2022 року мешкаєте в Штутгарті. Вас туди запросили?

— Після початку повномасштабного вторгнення зі мною зв’язалася акторка штутгартського театру Женя Додіна, яка шукала митців з України на резиденцію. Я дуже не хотіла нікуди їхати, і син мій не хотів, але все-таки ми поїхали, як всі ми думали, що через два місяці повернемося. Після закінчення резиденції мене і Марину Смілянець взяли в один з найбільших театрів на землі Баден-Вюртембергу. Ми робимо проєкти для цього театру про Україну.