«Коли я прийшов в інтернатуру, тато кинув мене у саме „пекло“. Безмежно йому за це вдячний»

Знаю, як поважали і цінували колеги доктора Боржієвського, не раз чула, з якою теплотою і вдячністю про нього відгукувалися пацієнти. Маючи силу-силенну медичних звань і титулів, Цезар Кайтанович ніколи не хизувався цим, навпаки, присягнувши клятві Гіппократа, жодного разу її не порушив. Це був Лікар з великої літери, людина честі і сумління. А яким він був для своєї родини, як ставився до дітей?

Про це журналістка «ВЗ» запитала у сина Цезаря Кайтановича, який успадкував любов до медицини від батьків (мама — Оксана Боржієвська, також лікар. — Г. Я.), завідувача кафедри урології Львівського медичного університету, професора Андрія Боржієвського (на фото).

— Тато був дуже добрим, — згадує Андрій Цезарович. — Попри те, що пропадав на роботі, ми з ним багато часу проводили разом. Гуляли, спілкувалися, каталися на санках і їздили на роверах. Приводив до школи і забирав після уроків. У мене було щасливе дитинство, дякуючи родині. Мене всі любили, і я всім платив тією ж монетою.

— Якось ваша мама, Оксана Боржієвська, розповідала, що Цезар Кайтанович брав вас зі собою на перев’язки. Таким чином хотів прищепити вам любов до медицини, чи, навпаки, показати, яка це важка і відповідальна професія?

— Моя любов до медицини почалася з розповідей батька. Тато багато розповідав про практичну діяльність, особливо, коли він працював у Казахстані. У нас вдома було багато медичної літератури. Тато вмів так гарно розповідати, що мені не хотілося казок. Я все знав про операції, які він робив, як рятував людей у Казахстані, як їздив від села до села, як долав по 200 кілометрів, аби прийти на допомогу хворому. Тато часто брав мене зі собою на роботу…

— Чи сварив вас за якісь провини?

— Аякже! Я ж був нормальною дитиною. Мене і в куток ставили, пригадую, поки стояв, виколупував дірку у стіні, але не били. Але бабця мене одного разу відлупцювала, і я це пам’ятаю досі. Була кладка через річку. Я пішов і впав. Бабця мене швиденько переодягнула і пальчиком посварила, мовляв, так не можна робити. Я пішов і другий раз впав. Мене знову переодягнули. А коли я пішов і впав третій раз, от тоді бабця мене натраскала по мокрому тілу.

— Ви стали студентом медінституту, бо так порадили батьки? Чи мріяли про іншу професію?

— У мене були різні захоплення. Але батько пояснив, що медицина — професія хоч і складна, але дуже благородна. Коли став студентом, переді мною стояла велика відповідальність, бо завжди ставили у приклад мого батька. Це був тяжкий психологічний тягар, бо мусив поводитися і вчитися так, щоб не осоромити батьків. Коли було щось не так, казали: «Подивіться на свого батька».

— Коли було складно скласти іспит, чи користувалися ви авторитетом свого батька?

— Жодного разу. Ми з моїм другом Володею Прийдуном гуляли — кава, дівчата, іноді алкоголь, але ми вчилися. До науки я завжди ставився відповідально, вчився зазвичай лише вночі.

— Цезар Кайтанович заснував кафедру урології. Ви — його послідовник. Чи сперечалися у питаннях професійного підходу до лікування хворих?

— Звісно. І не раз. Бо тільки у суперечці народжується істина. Коли я прийшов в інтернатуру, тато кинув мене у саме «пекло». І я йому за це безмежно вдячний. Я у лікарні часто ночував, бо було багато чергувань. Операцій було багато, у лікарні лежали важкі хворі. Окрім того, читав багато медичної літератури. Далі було стажування у Польщі. Ми тісно підтримували і підтримуємо досі стосунки з Вроцлавською медичною академією. Завкафедрою урології у Вроцлаві Єжи Лоренс народився у Львові. Батько дружив з професором Лоренсом, тож усі співробітники нашої кафедри пройшли стажування у Вроцлавській медичній академії. Школа, яку мені та іншим медикам нашої Кафедри дав Цезар Кайтанович, — неоціненна. Наше завдання — зберегти і примножити ті знання, які нам дав професор Боржієвський.

— Цезар Кайтанович був присутній на вашій першій операції?

— Тато мене навчав, давав робити операції, і був присутній при цьому. Коли я прийшов в інтернатуру, тато змушував мене оперувати. У мене, дякуючи татові, велика практика.

— Пам'ятаєте першу операцію?

— Пам'ятаю операцію, коли був сам, а поруч не було нікого, з ким я би міг порадитися. Довелося самому приймати рішення. Це було на другому році інтернатури. І дякуючи тим знанням, які отримав від батька, я впорався.

— Пане професоре, ви завідуєте кафедрою урології медуніверситету, проводите щодня по три-чотири операції. Які сьогодні найактуальніші проблеми в українській урології?

— Урологія у світі має набагато більше фінансування, значно краще медичне забезпечення, у тому числі медичну апаратуру, від якої урологія дуже залежна. Багато операцій роблять ендоскопічно, лапароскопічно. У світі перейшли на застосування робота в операційному процесі. На жаль, нам цього дуже бракує. Найболючішим питанням є фінансування медицини загалом. Якщо хочемо лікувати якісно, має бути надсучасна апаратура. Та, попри все, ми боремося навіть із найскладнішими випадками — онкологією простати, сечового міхура й онкологією нирок.

— Знаю, недавно у медуніверситеті ви проводили наукову конференцію…

— Так, торік ми започаткували «Галицькі урологічні читання», присвячені пам’яті Цезаря Боржієвського, а також річниці заснування кафедри урології. У конференції взяли участь 170 учасників з усієї України. Цього року провели другу конференцію. За два дні заслухали 52 доповіді.

— Чи помічаєте зростання кількості пацієнтів з урологічними проблемами?

— На жаль, зростає кількість молодих пацієнтів з онкологією. Сечокам’яна хвороба — це приблизно вік 45−60 років. А ось онкологія «помолодшала».

— Як ставитеся до впровадження штучного інтелекту у медичну діагностику?

— Якщо не подивишся пацієнта особисто, жоден ШІ не допоможе. Мене вчили: пацієнт не зобов’язаний лікареві розповідати все, що стосується його хвороби, бо може забути, а може не захотіти. Лікар, коли збирає анамнез, має ставити пацієнту так питання, щоб він на них відповідав одним словом — «так» або «ні». Бо від того, як лікар зібрав анамнез, залежить, як він поставить попередній діагноз. А від того попереднього діагнозу залежить, які додаткові методи обстеження треба призначити. Діагноз пацієнта — це рівняння з багатьма невідомими. І ці невідомі «клітинки» усі треба заповнити. Бо якщо неправильний попередній діагноз, значить, лікар неправильно лікує пацієнта.

— Які найважливіші правила профілактики урологічної хвороби треба знати кожному?

— Зменшити кількість шкідливих звичок, у першу чергу — куріння. Менше вживати солоних страв, не забувати про вживання рідини — не менш як два літри на добу, бо організм треба наводнювати щодня. Бажано після 40 років проходити профілактичний огляд — УЗД, обстеження уролога.

Після 50-ти рекомендую пройти обстеження на скринінг раку передміхурової залози, а за появи больових симптомів чи наявності крові у сечі, негайно прийти на прийом до уролога. Раннє виявлення проблеми, особливо онкології, сприяє більш ефективному і радикальному лікуванню…