«Коли зателефонували, що я вступив на акторський, аж стрибав від радості на полі, де ми копали картоплю»

1 жовтня на телеканалі 2+2 відбудеться прем’єра воєнної драми «Тримайся, братику», у якій «заньківчанин» Ярослав Дерпак дебютував у кіно, причому відразу — у головній ролі. Про свій перший кінодосвід, враження від знімального процесу, виклики на майданчику, а також про свого героя та особисті переживання, пов’язані з війною, Ярослав Дерпак розповів журналістці «ВЗ».

— Ярославе, як ви отримали головну роль у серіалі?

— Це було досить несподівано. Мені здається, режисер Сергій Сторожев побачив мене у Львові на виставі «Я, „Побєда“ і Берлін». Потім мені написали, запропонували кастинг. Я записав самопробу, згодом приїхав до Києва на живі проби з партнерами. А коли повернувся до Львова, мені повідомили, що затвердили.

— Це перша велика робота у кіно. Які були емоції?

— Дуже хвилювався. У театрі ти працюєш з колегами, яких вже добре знаєш, а тут — нове середовище, кіно — це зовсім інші грані. Для мене це було викликом, переломним етапом у кар’єрі. Я радий, що пройшов цей етап саме з цією командою. На майданчику все склалося якнайкраще: чудова атмосфера між акторами, режисером, знімальною групою. Усі один одного підтримували, допомагали.

— Розкажіть про свого героя…

— Алекс — студент медичного університету уКиєві. Разом з другом Миколою, домашнім таким хлопцем, представником відомої медичної династії, вирушає на лінію фронту. Вони працюють у стабілізаційному пункті, рятуючи життя. У кожного з них свої мотиви. Алекс — родом зі Сходу, переживає ще й особисту драму. Його позиція кардинально відрізняється від батька. Вони можуть зустрітися з різних боків налінії фронту. Алекс звик добиватися всього самостійно, він прямолінійний, емоційний, але відповідальний і справедливий. У роботі — зібраний і професійний. Мабуть, ми схожі у відчутті загостреної справедливості.

— Що було найскладнішим під час знімань?

— Оскільки мій персонаж родом зі Сходу, то мав розмовляти відповідно. А я — зі Львівщини, де є свій акцент. От з ним доводилося боротися в кадрі. Іноді режисер просив, щоб я уникав львівської говірки. Це було непросто, але водночас весело. Деякі сцени доводилося знімати по кілька разів. Ще дуже складно відтворювати на майданчику тему війни, коли летять ракети й дрони, коли отримуєш трагічні новини з фронту. Для мене це була дуже відповідальна робота з чутливою темою. Не хотілося, щоб робота виглядала надто «кіношно» чи награно. Люди й так бачать реальні кадри війни щодня. Тому намагалися передати історію максимально наближено до життя, але чесно, без надмірної крові й натуралізму.

— Які кумедні ситуації виникали на майданчику?

— У кадрі мав впевнено вимовити складне слово «антихолінестеразний», це назва медичних препаратів. І я його постійно забував. Навіть не розумію, чому не міг цього нормально зробити. Як тільки звучала команда «почали», мене у той момент ніби заклинило. Намагалися зняти цей кадр зі спини, записували окремо звук за кадром, щоб потім просто вставити. Зрештою це слово запам’ятав на все життя. Навіть замовив футболки з ним і подарував команді: режисеру, оператору, звукорежисеру. Ще була цікава сцена, в якій мене знімали у полі, засипаного землею. У грудні вже було холодно, земля — важка, мокра, а мені потрібно було лежати під нею. Дякую, що мене берегли, ретельно все готували, а коли звучала команда «актор в землі», швидко знімали. Після кількох дублів я був дуже брудний і мокрий, потім нашвидкуручсяк-так мився і поспішав на потяг до Львова, на виставу, після якої — знову в потяг, щоб встигнути на майданчик.

— Чому вас навчив цей проєкт?

— Гнучкості. Поєднувати роботу у театрі у Львові та зйомки у Києві складно, доводилося постійно їздити туди-сюди. Але я зрозумів, що все можливо. Вчив тексти у потягах, будував графік. Насправді проєкт відкрив мені нові можливості.

— Маєте амбіції переїхати до Києва?

— Наразі ні. Все ж таки я театральний актор, і хотів би працювати у театрі імені Заньковецької, який дає багато можливостей: до нас приїжджає багато українських і закордонних режисерів, є над чим працювати й куди рости. А далі — життя покаже. Звісно, хотілося б поєднувати театр і кіно, мені цей досвід дуже сподобався.

— Чому вирішили стати актором?

— Мене завжди приваблювала акторська професія. Але в мене з мамою була домовленість: піду вчитися туди, куди вступлю на бюджет. Тому після закінчення школи подавав документи в декілька закладів одночасно: окрім акторського ще на економічний і банківську справу. Коли дізнався, що вступив на акторський факультет, то вже не вагався. Пам’ятаю, ми саме копали картоплю на полі в селищі Новий Яричів, де виріс. Я так там стрибав від радості, як зателефонували. Покинув усе й одразу поїхав до Львова подавати документи (сміється. — Г.Я.). Так і почався мій шлях в акторство.

— Де вас застав початок великої війни?

— У Львові. Наступного дня ми з друзями поїхали до мене в село на якийсь час. Але зрозуміли, що мусимо повертатися, щось робити. У Львові працював у волонтерському штабі, допомагав розвантажувати гуманітарку, долучився до збору коштів. І досі в театрі після вистав збираємо допомогу, долучаємось до благодійних проєктів.

— На вашу думку, чому глядачам варто подивитися серіал «Тримайся, братику»?

— Тому що це стрічка про вибір. Кожен може зробити щось, аби бути корисним — не лише на фронті, а й у тилу. Кожен із нас може знайти свою роль у спільній боротьбі. І на сьогодні інакше бути не може, ми всі маємо працювати заради перемоги.