«Ірина мала рацію — ми є нацією некрофілів: цінуємо мертвих…»

В одному з інтерв’ю подруга Ірини Фаріон, Галина Помилуйко-Недашківська, розповідала, що мала розмову з Іриною напередодні тієї поїздки. Пані Галина — свідок у справі про вбивство Фаріон.

В інтерв’ю для «ВЗ» Галина Помилуйко-Недашківська розповіла про дружбу з Іриною Фаріон… Їхнє знайомство розпочалося зі спілкування у Фейсбуці.

Галина Помилуйко-Недашківська — філологиня (французька й англійська мови). Викладає історію французької літератури й теорію літератури у Київському національному лінгвістичному університеті.

— Моя зустріч з Іриною була, доленосною, — розповіла пані Галина. — Я народилася у Чернігові в російськомовній родині. Батькова лінія — суто українська, мамина — російська. Більшість людей з мого середовища послуговувалися російською. Однак тато віддав мене у єдиний у школі україномовний клас. Так у моє життя ввійшла українська мова.

За часів студентства, у Києві, я послуговувалася українською у межах університетського життя, у побуті й надалі трималася російської… Але перекладацтво поступово повертало мене зі стежин інших мов на дорогу до рідної. Тоді згадала про Ірину Фаріон. Пам’ятала її ще з тих часів, коли вона була депутаткою Верховної Ради. Мене зачаровувала її харизма. Я почала слухати її передачі на YouTube «Велич особистості», де пані Ірина заходила у долю однієї з постатей української історії та культури.

— Ви розповідали, що ваше знайомство з пані Іриною почалося з допису у соцмережах…

— Що надихнуло зайти на її сторінку у Фейсбуці та написати коментар? Я відчула до болю правдиву любов до свого. До своєї мови, культури та землі. Це була любов, яка пульсувала зсередини! Якою вона горіла, якою надихала. І я надихнулася.

На той час я цілковито перейшла на українську. Я залишила розлогий коментар під її дописом, а вона розлого відповіла. І таким чином ми почали листуватися. А далі спілкування перейшло у приватну царину. Я би сказала, навіть не співпраці, а співтворення.

— Пані Ірина прийшла до вас на вінчання, хоча ви бачилися у житті лише три рази…

— Я на той момент ніколи не займалася ілюстрацією, веб-дизайном. Але мене завжди тягнуло у візуальні мистецтва. Тож сама не знаю як, але мені захотілося власноруч зробити для неї щось таке — втілити у зовнішньому образі те, що я бачила у її студіях. І що змінило мене саму. Я почала створювати зображення до її проєктів… Я вінчалася восени
2021-го. Уперше наживо ми з Іриною зустрілися у травні того року в Києві. І з того часу щоденно спілкувалися… На той час вона для мене вже була внутрішньо рідною людиною. Так парадоксально Господь зводить людей.

— Розкажіть про ваше спільне видання. Це була остання прижиттєва книжка Ірини Фаріон…

— Спершу на YouTube вона провадила проєкт, що називався «Протианглізм». Історія англізму за кілька хвилин, аргументи, чому це слово має чи не має права жити в українській мові. І головно, дар українського відповідника, а часом і кількох, просто глядачеві до рук. Тож і наша книга отримала назву: «Англізми і протианглізми: 100 історій слів у соціоконтексті». Почалося з того, що Ірина Фаріон помітила, що в сучасній українській мові безсенсовно використовується сила-силенна англізмів. Левову частину життя Фаріон присвятила боротьбі з русизмами, з навалою слів московського походження… Після Революції Гідності Україна повернулася у бік Європи, але наш комплекс меншовартості нікуди не щез. На заміну московській мові, яка нав’язувалася нам століттями, ми перейшли у добровільне рабство перед модною нині англійською мовою. І, як результат, почали насичувати українську мову англізмами. І це тоді, коли є красивезні, соковиті українські відповідники.
Ірина вивела це питання на широкий майданчик і створила цей проєкт. Я почала робити зображення до кожного зі слів. Воліла крізь зовнішній образ показати історію слова в англійській мові і життя відповідника в українській. Далі написала до кожного зі слів філософсько-літературний есей, бо Ірина наполягала, що кожен образ має стати зрозумілим читачеві. І у своїй частині, застосовуючи весь філологічний інструментарій, вона пояснила долю кожного зі 100 слів. Ми активно працювали над цією книгою від 2022-го. Тоді я жила у неї вдома кілька місяців.

— Коли з пані Іриною спілкувалися востаннє?

— Я спілкувалася з нею телефоном за день до вбивства, пізно ввечері, 18 липня. Це була коротка розмова. Я знала, що вона збирається на море. Не хотіла зайвий раз її турбувати. Сказала їй, що турбуюся, якою буде дорога, та щоб вона надсилала звідти світлини. Коли побачила те, що я побачила, 19 липня, у новинах, досі пам’ятаю той суцільний шок і мороз по шкірі… І неприйняття.

— Чи не помітили ви, що пані Ірина була іншою? Можливо, хвилювалася, щось вам розповідала про те, що її переслідують? Була інформація, що вона у певний момент віддала свій мобільний правоохоронним органам, бо їй погрожували…

— Ця історія пов’язана з 2023 роком, зі звільненням із Львівської політехніки. Я добре пам’ятаю той час, бо була максимально поруч з нею. Як відбувалося інтерв’ю з Яніною Соколовою? (Після того інтерв’ю вибухнув грандіозний скандал, бо Фаріон сказала, «що не може назвати українцями військових, які розмовляють російською». — Авт.). Тоді на її комп’ютері стався технічний збій. Вона мені зателефонувала і каже: «Ти можеш мені віддалено полагодити зв’язок?». Не могла приєднатися до інтерв’ю, збився мікрофон, звуку не було. Десь пів години я порпалася. Потім усе налагодилося. Нині ця згадка проймає до мурах по шкірі, бо думаєш: а що, якби тієї розмови не було?

По понеділках ми мали мовно-літературні курси. Від початку повелося, що я робила до них презентації і технічно налаштовувала трансляції. Я залишала свої понеділки виключно для неї. Під час того етеру почалася шалена атака… Інтерв’ю вийшло у світ. Відтоді все докорінно змінилося. Атаки у всіх соцмережах. Збір студентів під Львівською політехнікою. Незаконне звільнення… У той час ми були постійно на відеозв’язку. Ледь не 24/7. Як могла, я рятувала її сторінки у соцмережах, які намагалися знести… Бачила всі погрози, які писали на всіх каналах. Вони знайшли її телефон, писали і дзвонили їй на нього…

Після тих атак вона зверталася у поліцію, у кіберполіцію. Я готувала для неї та її адвоката добірку файлів, у яких робила нарізку, як журналісти маніпулюють суспільною думкою. Як вони у заголовки вставляють вирвані з контексту слова. Я полишила свої справи й намагалася допомогти, як лиш було в моїх силах… Приїхала з Києва до Львова, щоб організувати мітинг на підтримку Ірини Фаріон біля Львівської політехніки. Ми до останнього не подавали у мережі час, бо не були певні, що нас не розженуть… Ми провели кілька тижнів поряд, і я хочу вірити, що змогла бодай трохи їй душевно зарадити.

— Ви обговорювали з пані Іриною ту фразу, з якої все почалося: «Я не можу назвати українцями тих військових, які розмовляють російською»?

— Ми обговорювали цей момент у контексті судового процесу. У цьому випадку кожному філологу зрозуміло, коли звучить «я не можу назвати українцями…», це оцінне судження. Я не можу, а ти, можливо, можеш… Говорити, ніби Ірина Фаріон у такий спосіб розпалювала ворожнечу і тим самим негативно впливала на студентів — абсурдно.
До речі, більшість студентів її любили, підтримували, і, маю надію, розуміли, кого їм доля й Господь подарували, у кого мають дар вчитися. Ірина віддавалася викладанню — це було її велике покликання. Тож її намагалися забрати звідти. Очевидно, що молодь — велика сфера впливу. Це зерна, що проростуть у майбутньому. Тому це завжди політична історія. А хто замовник чи замовники усього цього, не знаю. І чи колись ми взагалі дізнаємося?

— Пані Ірині закидали, що вона розколює українське суспільство своїми радикальними заявами та поглядами…

— Коли я сама була російськомовною, мені не спадало на думку, ніби Ірина Фаріон розколює суспільство. Я бачила на рівні всього її єства жагу захистити і утвердити своє — тими палкими методами, які були природні для її палкої натури. Вона не була м’якою, коли йшлося про боротьбу. А надто про боротьбу за власний дім. За все, що робить його своїм. Тому вона «горіла», «палала», віддавала. Багатьох саме це надихало. Мене, наприклад, щось інше не перетягнуло би до українськості. Щось менше. Щось компромісніше. Щось половинчасте. Це мій особистий досвід. Так само, як і багатьох. Вони дякували. Дарували квіти. Обіймали. Часом плакали.

— Як ставитеся до такої думки, що Ірина Фаріон — така собі сакральна жертва? Комусь вигідно розхитувати ситуацію всередині країни, розділяти українців зі сходу та заходу країни…

— Ірина Фаріон, як не боляче це навіть промовляти, стала сакральною жертвою для всіх українців, бо своєю смертю їх об’єднала. Ставати суспільством-свідком загибелі, яке нічого не змогло зробити, щоб цього не допустити, — страшна ціна, яка не може не змінити нас. Принаймні тих, у кому є світло і потяг до правди.

Після її смерті люди почали більше слухати її передачі, більше усвідомлювати, незалежно від терену, де живуть, кого втратили, і хто більше до них ніколи не промовить наживо. Коли їжджу Україною, бачу це. Однак несамовито сумно, що Ірина мала рацію: ми є нацією некрофілів, нам набагато легше цінувати, підтримувати, любити тих, які вже відійшли…

— Пані Ірина зверталася до поліції, аби їй надали охорону?

— Зверталася до поліції під час тих масових атак 2023-го. Чому не зринуло питання охорони, питання радше до поліції, ніж до мене. На жаль, вона, певно, звикла, що її постійно втягували у скандали. Постійно перекручували слова. Судилися. Вона вишколилася як воїн. Але хоч і мала броню від світу, його несправедливість і жорстокість боліли їй надто сильно. Вона понад 30 років віддала викладанню. Студенти йшли у Політехніку, щоб навчатися у неї. А її взяли і викинули…

— Донька пані Ірини упевнена, що убивця саме Зінченко. Він наразі обвинувачений. Поки немає рішення суду. У справі багато суперечностей. Наприклад, на вул. Богдана Хмельницького камера «зловила» двох осіб, схожих на Зінченка…

— Ми всі чекаємо справедливого суду. Не кидаємося звинуваченнями, але є купа доказів, експертиз, які схиляють до того, що саме він зробив той постріл. Якщо це замовне вбивство, то чи дізнаємося, хто є замовником?.. Або ж убивця має психопатичний склад особистості, якщо здатен на таке безжальне вбивство.
Питання — відкрите. Але те, що Ірина Фаріон заважала, — це факт. Вона з тих людей, яких не прогнути, не купити, не залякати. Усі знали про це ще з часів її депутатства. Це безкомпромісна людина. Вона казала: «Я яблуня, я не буду родити вишень»…

— Пані Ірина ходила на стрільбу з пістолета? Це пов’язано з тим, що вона побоювалася за своє життя? Я бачила світлини в Інтернеті.

— Гадаю, мова про вишкіл, на який вони з її зятем, полеглим воїном Василем Особою, ходили ще перед початком повномасштабного вторгнення. Є ще інша світлина, де Ірина стріляє з пістолета. Тоді знімали про неї фільм «Діва українського націоналізму». Я тоді поруч була. Це була ідея авторів. Ми поїхали в тир, і вона мала стріляти в портрет путіна. Ірина влучила в нього з першого разу.
І хоч я казала, що зброя їй личить, вона говорила, що мова — це її зброя.

— Ви спілкуєтеся з Софією, можливо, співпрацюєте разом над якимось проєктом?

— Співпраці наразі немає. Ми живемо у різних містах — я у Києві, Софія — у Львові. Коли виникає певна потреба, ми на зв’язку. Донька присвятила себе тому, щоб пам’ять про її маму не зникала. Я на своєму місці буду це робити у свій спосіб… Очікуємо справедливого та обґрунтованого судового рішення. Зрозуміло, що такий судовий процес не може бути швидким.