«Чіплялася за будь-яку можливість бути на знімальному майданчику, і до мрії йшла 14 років»

8 грудня на телеканалі 2+2 вийде нова воєнна драма «Окуповані». За сюжетом, головні герої опиняються в захопленому росіянами селищі. Та, попри щоденну небезпеку, вони вирішують боротися і організовують партизанський рух. Одну з головних ролей у серіалі зіграла акторка театру, кіно та дубляжу Анастасія Назарова. Як з’ясувалося, це її перша велика роль, до якої вона йшла 14 років. Про омріяну роль, складний шлях до акторства та проєкти, яких потребує український глядач, акторка розповіла в інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Анастасіє, якими були перші думки, коли вас затвердили на роль?

— Коли кастинг-директор Вікторія Боброва надіслала мені проби на цю роль, я вже була щаслива, бо це була одна з головних ролей у проєкті. Нервувала страшенно. Записала проби. Звісно, я хотіла цю роль, але подумала: «Мабуть, не пройду. Конкуренція велика». Наступного ранку отримала повідомлення: «Приїжджай на проби і зустріч із режисером». Що зі мною відбувалося всередині, описати неможливо: і радість, і шок, і великий нерв. Я літала по квартирі, репетируючи роль, щоб гідно себе показати. На пробах з режисером Павлом Тупіком відчула, що дуже хочу працювати з цією людиною. Мені сказали, що відповідь буде протягом трьох днів. І весь цей час я мріяла, чекала, нервувала. Але за три дні мені ніхто не відповів, і я відпустила ці думки, подумала «отже, ні», і продовжила займатися своїми справами. На п’ятий чи шостий день мені приходить смс з одним словом: «Затвердили». Був ступор. Я зависла у просторі. Відчуття, що все можливо у цьому житті!

— Чи правда, що герої серіалу мають реальні прототипи?

— Деякі персонажі, справді, мають прототипи, але загалом наші герої — це збірний образ українців, які чинять спротив в окупації. Майже в кожній родині є близькі чи друзі, які потрапили у пастку росіян, — і це велика трагедія. Моя рідна людина також зараз перебуває на тимчасово окупованій території. На жаль, у нас з нею різні погляди на цю війну. І для мене це невимовний біль. Я дуже люблю цю людину, і невимовно боляче розуміти, що тих стосунків і спілкування, як раніше, вже ніколи не буде…

— Під час якої сцени у фільмі було найважче впоратися з емоціями?

— Під час сцени, де герої дізнаються, що поруч з ними весь час був зрадник. У мені просто перевертався світ…

— Раніше ви розповіли, що 14 років йшли до першої великої ролі, що багато років тому вам казали, ніби ніколи не станете акторкою. Чимало молодих людей полишають свою мрію через зневіру рідних, оточення. Як вам вдалося не здатися?

— У 18 років я вперше чітко відчула, що хочу бути акторкою. Мені здається, що ця мрія, як маленьке насіння, десь в мені дрімало, а саме у 18 років почало проростати. І я злякалась цих процесів всередині себе. Подумала: «Як таке зі мною могло статися? Де я і де актори?». Я була дуже скромною, не впевненою у собі, сором’язливою дівчиною. Вже навчалась в економічному університеті і все покинути в одну мить не могла. Знову ж таки через страх. Думала, ці думки і відчуття про акторство з часом минуть. А вони не те щоб не минали, а, навпаки, ставали ще сильнішими. Щодня я мріяла про знімальний майданчик. Минали роки, я закінчила економічний університет, працювала і в банку, і в меблевій компанії, і навіть на кіностудії імені Довженка на адміністративній посаді. Але й далі продовжувала мріяти. Майже нікому не розповідала про свою мрію. Не могла сміливо заявити про це світові. Була у моєму житті театральна студія, але там якось не склалося. Тишком-нишком шукала якісь кастинги, знімалася у масовці і в епізодах. Але свідомо розуміла, що хочу здобути професійну освіту, хочу навчатися в університеті театру і кіно імені Карпенка-Карого. Грошей на контракт не було, а мрії про те, що можу вступити на бюджет, навіть не припускала. Знову ж таки — невпевненість у своїх силах.

— Але ж, зрештою, вступили?

— У 25 років я дізналася, що не стало мого батька, з яким ми не спілкувалися 12 років. У спадок від нього я отримала невелику суму грошей. Запитала у Всесвіту: «Навіщо мені ці гроші такою ціною? На що я маю їх витратити?». Цієї ж миті відчула, що хочу витратити їх на мрію — вступити у Карпенка-Карого і стати акторкою. На момент вступу мені було 26. Усі, в кого питала, переконували, що дівчат на акторський факультет беруть до двадцять одного року. Знаючи це, на іспиті я просто вийшла на сцену і представилася: «Назарова Анастасія. 20 років» (Сміється. — Г. Я.). І вступила. Був такий потік абітурієнтів, що перевіряти документи ніхто не встигав. Моє життя змінилося повністю, нарешті, я почала жити так, як хотіла, і займатися тим, про що так довго мріяла. Дякую тобі, тату.

— Зазвичай у театральних вузах доволі жорстка конкуренція. Наскільки важко вам було у новому оточенні?

— Під час навчання були свої випробування на міцність. Чула на свою адресу і те, що я не акторка, і що моя зовнішність не для театру і не для кіно. Було дуже боляче. Але цей біль не мав жодного відношення до того, чи продовжу я йти далі. Звісно, продовжу, адже мрія важливіша за все. Я вдячна всім педагогам, які вірили в мене і любили — ви дали мені крила. І дякую усім, хто не вірив — завдяки вам я зрозуміла, що не буду всім подобатися. І це нормально. Головне — йти далі.

— Скільки часу минуло до того, як почалися перші зйомки?

— Під час навчання і після випуску з театрального я знімалася у серіалах, короткометражних фільмах, рекламі, соціальних роликах та кліпах. Я бралася за всі пропозиції, чіплялась за будь-яку можливість бути на знімальному майданчику. Масовка, груповка, ролі без слів, ролі на одну репліку, епізоди, головні героїні на одну серію — все це було, і я пишаюся цим. Я просто знала, що маю зробити себе сама. Маленькими кроками. Звісно, я мріяла про головні ролі, про лінійні ролі. Але все приходить тоді, коли ти до цього готовий. Влітку цього року я забажала бажання — отримати роль і проєкт, у якому зможу вирости як акторка. І згодом мене затвердили на роль у серіалі «Окуповані».

— Сьогодні чимало дискусій стосовно того, яких проєктів потребує глядач. На вашу думку, яке кіно зараз актуальне?

— Звісно, зараз і у найближчі роки будуть знімати дуже багато проєктів про війну. Також, щоб підняти людям настрій і поліпшити їхній психологічний стан, зніматимуть комедії. Чого б хотіла я як глядач? Фільмів про кохання. На кшталт французького кіно. Моя думка, ми всі тотально не вміємо любити. Хтось закривається від цього почуття через страх, а хтось замінює слово «кохання» поняттям «стосунки». А всі люди насправді хочуть справжньої любові. І кіно може нас навчити любити. Кіно може показати, які високі почуття можуть зароджуватися між чоловіком і жінкою, як чоловік з повагою має ставитися до жінки, а жінка з усією ніжністю до чоловіка. Мрію зіграти у такому кіно — чуттєвому, пристрасному, драматичному, чесному. Я впевнена, якби люди відчували у серці любов, не починались би війни…