«Завдяки „Виклику“ тепер знаю, як правильно одягати кисневий балон»

Глядачі, які щодня прикипали до екранів телевізорів, коли на каналі «Україна» транслювали кримінальну драму «Виклик», нарешті дочекалися — вже з 5 квітня телеканал починає транслювати серіал «Виклик 2». Картину створювали, окрім каналу «Україна», кінематографісти компаній IVORY films та «Теле Про», за підтримки Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Одну з головних ролей у фільмі грає український актор — випускник акторського факультету Вінницького музичного училища імені Леонтовича Володимир Гончаров.

— Володимире, про що нам роз­каже другий сезон «Виклику»? Мож­ливо, на вашого персонажа чекають зміни?

— У другому сезоні на глядачів чекають ще цікавіші і масштабніші історії. Звіс­но, у таких стрічках, взятих з реально­го життя, значно складніше, зате цікаві­ше. Щодо мого персонажа, вагомих змін не буде. Ну, хіба що мій Руслан Водолага став веселішим і навіть розповідає анек­доти. Бо у першому сезоні він цього не робив.

— Можливо, це через те, що цю роль граєте саме ви?

— Мабуть. На знімальному майданчи­ку можна імпровізувати, і якщо режисери не заперечують, я можу розрядити об­становку.

— Режисери добре знають ваш ха­рактер і яке у вас почуття гумору, тому й змогли перенести це на Русла­на Водолагу?

— Та він від самого початку був так і прописаний — веселий, з жартами і під­колками. Однак перший сезон трохи від­різнявся від того, що ми робимо зараз. Ми всі звикали у першому сезоні — я до Руслана, а він до мене. А вже у друго­му сезоні ми з ним стали одним цілим. У продовженні фільму глядачі ближче по­знайомляться з рятувальниками, дізна­ються про їхнє життя.

— Довелося спеціально для ролі ви­вчати щось нове?

— Було цікаво дізнатися про роботу рятувальників зсередини: у чому вони ходять, як поводяться у надзвичайних ситуаціях. Знаєте, спочатку мені було складно навіть ходити у їхній формі. Ну, а з технічного боку довелося багато чого навчитися. Я тепер добре знаю, як пра­вильно одягати кисневий балон через верх вентилем донизу. Вмію правильно підключати і регулювати кисневі маски. Нас навчили, як треба витягати і змоту­вати пожежні рукави. Знаю багато нюан­сів, тож міг би як оператор гасити поже­жу. Адже на майданчику були і водолази, мінери, пожежники. У Державній служ­бі з надзвичайних ситуацій є кілька під­розділів. Одні працюють на завалах, інші — з вибухонебезпечними речовинами, ще хтось з хімікатами… І попри те, що вони щодня ризикують власним життям, це звичайні і скромні хлопці. З ними при­ємно і працювати, і просто спілкуватися. Вони не лише виглядають міцними, а й у кожного сильний характер.

— Знаю, що під час зйомок пер­шого сезону ви отримали травму. Складно було бігати в обмундируван­ні з травмою у морозні дні?

— Складно. Та я ще й досі повністю не відновився. Треба пройти реабілітацію, але на це не мав часу. У перші дні режи­сери з розумінням ставилися і дозволя­ли мені стояти або сидіти. Але ж були такі моменти, коли треба було бігти. Було дуже важко. Та й тепер, коли треба заліз­ти у підвал, щоб витягнути людину, колі­но болить нестерпно. Бо ж я неправиль­но лікувався. Не погоджувався на гіпс. Мені наклали шарнірний бандаж.

— Ви постійно зайняті на зйомках «Виклику». Інші проєкти довелося відкласти?

— У мене був свій спектакль, однак його довелося закрити. І це пов’язано не зі зйомками у серіалі, а з карантином. Щодо інших проєктів, то тепер надсила­ють запити на невеликі ролі, від яких я, як правило, відмовляюся. Але на деякі вже дав згоду. Роботи вистачає.

— Попри зайнятість, час на особис­те життя залишається? Маєте змогу приділити достатньо уваги дітям?

— Як тільки маю день-два вихідних, за­бираю дітей до себе. Ми з дітьми диви­мося фільми, граємо у «Хто я?» або «Кро­кодила». Ще коли був мороз, їздили на озеро у Пущу-Водицю — трохи походили, з’їли піцу, погодували качок і повернули­ся додому.

— Діти також бачать себе в актор­стві?

— Донька закінчує 9-й клас. Зізнаюся: я би не хотів, щоб вона стала актрисою, однак їй це страшенно подобається. За­раз вона відвідує акторські курси. Мо­лодший син мовчить, мабуть, соромить­ся. Зрештою, свого часу я і сам довго не міг зважитися, ким хочу бути.

— Ну, але ж ви також починали з епі­зодичних ролей, аж поки не дійшли до головних…

— Я часто над цим думав. Однак мину­ло 40 років. Оглядаюся назад і розумію, що не все у мене вийшло так, як я мріяв. Тому я не впевнений, що хотів би ось та­кого для своїх дітей. Хочу їм допомогти. Щось підказати, але тільки підказати. Я ж не нав’язую їм своєї думки.

— Під час зйомок «Виклику» ви освідчилися коханій Анастасії Лісін­чик, яка також знімається у цьому се­ріалі. Як це було?

— Це був сюрприз. Під час одного епі­зоду я просто став на коліно і запитав: «Ти вийдеш за мене?». Вона відповіла: «Так» і прийняла перстень.

— З Анастасією не плануєте попо­внення?

— Наразі вирішили не поспішати. Пе­реживаємо за ситуацію, яка панує зараз з пандемією, та й професія наша непе­редбачувана. Тому наразі лише думаємо над цим питанням.

— А ви вже узаконили свої стосун­ки чи ще вирішили зачекати до кра­щих часів? Знаю, що пів року тому ви заручилися. Ваші стосунки і далі такі ж міцні?

— У нас все гаразд. Єдине, що «діс­тає», бо усі запитують: «Ну, коли вже?». Торік ми не могли одружитися, бо віді­йшла мама. Потім подумали, можливо, відгуляємо весілля у квітні. Але у квітні ще холодно. Найімовірніше, ця подія від­будеться влітку, у червні.

— Можливо, з Анастасією вже має­те свої, родинні традиції?

— Окрім того, що ми одне без одно­го не сідаємо вечеряти, інших наразі ще не маємо. Але у нас все попереду. Ми не сперечаємося через плани, як то буває — чоловік хоче в гори, а дружина — на море. Разом вибираємо, куди поїхати відпочи­вати. Дивимося, де цікавіше, комфортні­ше і, звісно, дешевше.

— Якщо посваритеся, хто першим йде на перемир’я?

— О, мені з цим дуже складно. Настя, як правило, проявляє ініціативу і робить перший крок. Мені ж треба перекипіти, переварити ситуацію. Мабуть, це через мою професію. Я починаю себе накручу­вати. Але вдячний майбутній дружині. Я запалююся, як сірник. І навіть якщо знаю, що я — неправий, мені складно зупини­тися. Настя, натомість, зуміла знайти до мене підхід.

— Куди поїдете у медовий місяць?

— Хочемо полетіти у Грецію. Але не знаємо, чи нам це вдасться. Чому Гре­ція? Якось мій товариш туди літав на стажування і привіз багато фотографій. Якби ви знали, як мені ці картинки запа­ли в душу! Ці кольори, море, гори, та й навіть каміння…

— Анастасія — актриса. Це вам до­помагає у житті?

— Я завжди переживаю за неї, а вона — за мене. Ми з Настею готуємося ра­зом. Так, іноді буває складно, оскільки ми двоє — творчі люди. Кожен має свою точку зору. Але кожен з нас хоче, щоб усе було чесно, щоб вийшов цікавий персо­наж та історія.

— Якщо Настя вас критикує, обра­жаєтеся? Чи ставитеся з розумінням?

— О, ми двоє дуже емоційні (Сміється. — Г. Я.). Але я завжди кажу, що найголо­вніше — критикувати не заради критики, а правильно. Щоб підказати і допомог­ти. Ми ж Настею починаємо критику так: «Ось тут було б краще зробити ось так…», «Може, варто все ж таки звернути увагу ось на цей момент…». Ми з Настею до­мовилися говорити одне одному прав­ду, оскільки акторство — наша професія, і нам хочеться завжди виглядати якнай­краще. Ми ж постійно розвиваємося, дивимося тренінги, знаходимо корисні ресурси.

— Маєте з Настею однакове хобі? Можливо, якісь захоплення, які до­зволяють чудово провести час?

— Мені з Настею дуже комфортно, бо вона — завжди поруч. Я страшенно лю­блю рибну ловлю. Настя їде зі мною. Якщо нам хочеться співати — ми співає­мо. А ще я люблю збирати гриби. Тоді ми з Настею їдемо до лісу по гриби.

— Зараз складний час через панде­мію. Багато пар не витримують, зри­вають нерви одне на одному. А іноді навіть розривають стосунки. На вашу думку, як тримати себе в руках у цей непростий час, щоб зберегти кохан­ня?

— То правда, що останнім часом ба­гато пар не витримують стресу і поста­вили крапку на стосунках. У мене є зна­йомі, які розлучилися. Мабуть, треба з розумінням ставитися одне до одного, підтримувати і сподіватися, що скоро все закінчиться. Бо ж життя таке: сму­га біла, потім — чорна. Але ж за чорною завжди знову йде біла! Треба зберігати терпіння, витримку. І, що дуже важливо, не сидіти вдома, а якомога більше гуля­ти парком, їхати до лісу. Шукати спіль­не для обох хобі, можна й тваринку за­вести. Робити все, щоб відволіктися від негативу і якомога більше розмовляти, спілкуватися між собою, обговорювати різні моменти.