Передплатити Підтримати

«Свій творчий шлях я почав у 4-му класі. І відразу з головної ролі»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським актором Олексієм Тритенком

Фото з альбому Олексія Тритенка.

Тритенка називають актором широкого жанру. Без нього важко уявити гумористичний проєкт «Коли ми вдома», і водночас він виконав одну з головних ролей у драматичному фільмі Ахтема Сеїтаблаєва «Хайтарма». Зараз в актора гаряча пора, бо саме тривають зйомки у фільмі «Я-Ніна» — про землячку Олексія Тритенка, телеведучу Яніну Соколову, яка переборола рак. У майбутній картині Олексій грає роль чоловіка головної героїні. Про творчість, знакові ролі та вибір професії Олексій Тритенко розповів журналістці «ВЗ».

— Олексію, у чому ви як риба у воді — у комедії чи у драмі?

— Почуваюся як риба у воді у кожній роботі. І це не високі слова, а щира прав­да. Бо давно звик працювати чи то у те­атрі, чи то на знімальному майданчику з повною віддачею. Бо це те, що я най­краще вмію робити — бути актором. І дя­кую Всевишньому за те, що моє хобі ста­ло роботою.

— Одним з останніх знакових філь­мів були «Крути 1918». Що було для вас найважчим у цій картині?

— Мабуть, випробування молодими акторами. Різність поколінь, коли ти на­магаєшся сконцентруватися на робо­ті, а у них зовсім інші вподобання, інші цілі. Розумію, що всьому свій час — при­йде час, і вони також будуть занурюва­тися у роботу з повною віддачею. Тяж­ко було усвідомити і пережити у фільмі усю ту велич трагедії, яка сталася у 1918 році, велич самопожертви моло­дих людей. Для мене історія цікава. Зрадів, коли режисер Олексій Шапарєв запросив мене у цю картину. Спочатку мені пропонували роль 62-річного ге­нерала, робили проби, але режисер по­дивився і сказав: «Очі молоді». І запро­понував роль Аверкія Гончаренка. Вже після того, як ми зняли весь матеріал, Олексій сказав, що є аудіозаписи роз­мови Аверкія Гончаренка. Вдячний ре­жисерові, що не дав мені ці записи слу­хати перед зйомками, а після, щоб я не мав можливості порівнювати себе з Гончаренком і не намагався повторити цю людину.

— Ви — актор театру і кіно. Що вам ближче — театральна сцена чи зні­мальний майданчик?

— Якщо зможу відповісти на це запи­тання, то, мабуть, я певною мірою закін­чуся як актор. Бо театр і кіно — зовсім різ­ні світи. На сцені у тебе немає дублів, ти виходиш і за дві чи три години маєш зро­бити все, аби глядач вийшов не лише за­доволений, а й переосмислений. Щоб глядач задумався і над своїм власним існуванням, і над тим, що його оточує. Звісно, той самий посил є і в кіно. Але там інша форма. Глядач у тебе сидить практично біля очей, і там ти не зможеш ввести його в оману художнім висловом. Що таке кіно? Це майже документальна річ, просто вона має художній напрям. Але це дуже близько до очей, і актор має бути абсолютно щирим і, якщо Бог дав, — професійним.

— Ви ще й режисер. Зняли фільм «Листи до батька». Чи це автобіогра­фічна стрічка? І чи бачите себе режи­сером у наступних картинах?

— Це не автобіографічний фільм, але виник на основі моїх власних відчуттів. От до прикладу. Зателефонував батькові, поговорив з ним дві-три хвилини, і тато каже: «Ну, все. Даю маму. До зв’язку». А потім я говорю з мамою аж цілих пів го­дини. І коли поклав слухавку, думаю: чого ж я так мало поспілкувався з татом? Тато розуміє, що у дітей мало часу, і йому до­сить почути, що у дитини все гаразд, а мама більше хоче знати про свою дити­ну, вона насолоджується голосом свого сина чи доньки. І після цього наступного дня я набрав батька, і ми близько трьох годин з ним спілкувалися. Після цього вирішив написати синопсис, який вклав­ся у три новели, кожна з яких передає отой сум чи ту недосказаність, які часто є у стосунках між батьками і дітьми. Го­ловний меседж цієї картини — зателефо­нуйте батькам. Для цього не треба бага­то часу…

— Із дитинства мріяли стати акто­ром?

— До четвертого класу, та й піс­ля четвертого, я був не завжди «пай-хлопчиком». Був більшим за зростом від своїх однолітків і фізично сильнішим. Це провокувало мене бути «гадом» (смієть­ся. — Г. Я.). Але не покидьком, а лише «гадом». У четвертому класі мій класний керівник, вчителька української мови та літератури Валентина Миколаївна Вой­чук, дала мені ту путівку у життя, і я став тим, ким я є сьогодні. У нас був відкритий урок. Валентина Миколаївна попросила, щоб я зіграв Голохвастова. Так виходить, що свій творчий шлях я почав у четверто­му класі і відразу з головної ролі. І мені це страшенно сподобалося. Мені тоді було років 10. То так виходить, що я вже майже 30 років займаюся мистецтвом.

Потім я почав відвідувати Палац куль­тури у Запоріжжі, де займався у драм­гуртку. Тому питання, куди вступати, на­віть і не стояло. І лише коли закінчував театральний, за два дні до отримання диплома раптом мене осінило: «Це що, я справді буду актором? І заробляти­му цим на життя?». І я був такий щасли­вий. Поїхав в Одесу, мене взяли у росій­ський театр, а потім доля привела мене на Лівий берег Дніпра у театр до Едуар­да Митницького. У мене було багато ви­кладачів, які вкладали у мене душу і своє вміння, щоб я сьогодні став тим, ким я є. Але саме Едуард Маркович повірив у мене найбільше. Якось я його запитав: «Як ви могли мене взяти — такого, яким я до вас прийшов?». Я особисто себе тоді до театру б не взяв. Едуард Маркович за­сміявся і сказав: «Я відчував, що у тобі є талант».

— Батьки не відмовляли, коли почу­ли, що йдете «в артисти»?

— На сімейній раді вирішували мою долю. Мама, здається, мріяла, щоб я вступав на міжнародні відносини, стар­ший брат рекомендував, щоб я став бух­галтером, і тільки батько після тривалої суперечки сказав: «А може, ми в Олек­сія запитаємо, що він сам хоче?». І у той момент я сказав, що буду актором. Вони щиро сміялися, казали — значить, бу­деш бухгалтером. Коли приїхали в Дні­про у справах, я захопив зі собою доку­менти. Ми йшли повз театральний (а я добре знав, де цей інститут), попросив, щоб ми про всяк випадок зайшли. Я не відразу став студентом, тобто мене при­йняли, але цілий рік я був лише кандида­том у студенти, коли мені олівцем ста­вили оцінки. З курсом я складав іспити, а на другий курс мене вже зарахували з усіма. Я був вільним слухачем з перспек­тивою подальшого навчання. Але я так хотів стати актором, що не пропускав лекцій і добре вчився.

— Який був найдраматичніший ви­падок у вашій творчій кар’єрі?

— Втрата колег. Особливо тих, кому ще зарано було покидати цей світ. Дуже важко у таких випадках повертатися до роботи. Одним з таких надзвичайних друзів для мене був Віталік Лінецький — геніальна людина. До прикладу, у ньо­го була вистава, яка вже йшла 10 років, і його монолог завершував цю виставу. Так от, усі колеги збиралися заздале­гідь, аби з-за куліс побачити, як він ро­бить цю сцену. І так було 10 років по­спіль, і щоразу усі дивувалися, як він це робить. Це була магія!

— Чи були у вас такі ролі, які доко­рінно змінили ваше життя?

— Так, були, але це театральні ролі. Бо у театрі більш довгий процес занурен­ня. У 26-річному віці я зіграв Річарда ІІІ у шекспірівській п’єсі. Це була одна з та­ких ролей, яка, власне, докорінно змі­нила і мої погляди, і моє життя. Для мене ця роль була найважчим творчим випро­буванням. Вдячний режисерові вистави Андрієві Білоусу, який згодом став ху­дожнім керівником Молодого театру, де я тепер служу. Не кожен може довіри­ти 26-річному хлопцеві зіграти Річарда ІІІ, бо ж цю роль, як правило, доручають метрам, які мають досвід близько 50 ро­ків.

Актори тоді радили Андрієві: «Міняй його, поки не пізно», та я і сам розумів, що не дуже добре граю цю роль, але Ан­дрій мене всіляко підтримував. А за три тижні до прем’єри був прорив — я, наре­шті, відчув свого персонажа. Я став сві­домішим, обізнанішим. Бо знаєте, коли ми закінчуємо театральний, всім нам здається, що ми всі — генії. Навіть хтось колись пожартував, що це КЗС (кладо­вище загублених самолюбців) (сміється. — Г. Я.). Як тільки я прийшов до театру, зрозумів, що абсолютно нічого не вмію, нічого не розумію. І лише досвід і старан­ня дадуть свій результат. Скільки років я набував досвіду — і охоронців у масов­ці грав у кіно, і був щасливим, коли отри­мав роль охоронця Колі.

— Більшість акторів — забобонні. А ви?

— Розкажу, що я колись вигадав, хоча насправді всім розповідав, що цього мене навчила одна мудра людина. Є та­кий забобон: коли текст ролі падає, актор має сісти на ці сторінки і підняти їх разом зі собою. Щоб не втратити роль або щоб не зіграти її погано. І я сказав, що то не­добре — сідати сідницями на мистецтво. Пригадую, у мене був момент, коли я ще працював у Театрі драми і комедії на Лі­вому березі Дніпра. Там було 9 сходинок. Я собі вигадав, що на сцену я маю захо­дити з правої ноги. Все собі порахував. Але той забобон зник рівно у той момент, коли я запізнювався, забіг на сцену, по­чав грати виставу. Посередині виста­ви подумав: «Господи, я ж забув вийти з правої ноги!». Виставу відіграв добре. Забобон відпав, бо зрозумів: нема часу займатися дурницями і рахувати ті схо­динки.

— Увесь світ переживав карантин. Чим займалися ви у той час? Можли­во, відкрили у собі нове хобі?

— Я, мабуть, як і всі, повзав по стін­ках, з’їжджаючи з глузду (сміється. — Г. Я.). Не знав, де себе реалізувати. Спо­чатку думав: це час переосмислити усе своє життя, винайти щось нове. Але ка­рантин тривав і тривав. Для моєї профе­сії це було вбивство. Вперше за 30 років творчості задумався, чи правильний ви­бір професії я зробив? Як свідчить прак­тика, треба було йти стоматологом, бо зуби завжди будуть хворіти (сміється. — Г. Я.), або вчитися на перукаря. Бо кілька днів шукав, де можна підстригтися. І це була справжня проблема.