«Перед виходом на сцену читаю «Отче наш…»
Ексклюзивне інтерв’ю із заслуженим артистом України Юрієм Дяком
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/424031/gist5d30498.jpg)
Актор театру імені Лесі Українки Юрій Дяк має багато і кіноролей. От незабаром на каналі ICTV вийде комедійний серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія», у якому Юрій Дяк зіграв головну роль — Івана. За сюжетом, простий сільський хлопець Іван краде коштовності у московського царя, щоб викупити свою матір з турецького полону. Виявляється, він вкрав магічну сережку, яка є запорукою непереможності московської влади. Іванові не вдається її вберегти. Скарб потрапляє на Січ і опиняється у вусі Кошового. А забрати сережку у козаків значно важче, ніж у царя… Про свого героя Івана, український кінематограф, хобі та особисте життя Юрій Дяк розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «ВЗ».
— У фільмі «Козаки. Абсолютно брехлива історія» ви граєте одну з головних ролей. Про що ця картина і хто він, ваш герой?
— Це 12-серійний пригодницький фільм, що вийде на екрани 17 листопада. У фільмі йдеться про любов, дружбу, підлість, заздрість, одне слово, — про усі людські якості і риси характеру. Кожен з нас зможе «побачити» у фільмі себе.
— Ваша роль позитивна?
— Можливо, для когось вона буде навіть негативною (сміється. — Г. Я.). Мій герой — хлопець, який заради благої і світлої мети здатен на багато що, починаючи від брехні до неймовірних вчинків. Він може щиро кохати і так само щиро ненавидіти. У всьому він щирий, і це найголовніше. Він прекрасна людина. Таких людей, як мій Іван, має бути якомога більше у нашому житті. Я б хотів, щоб мій герой став прикладом для багатьох людей.
— Ви не лише знімаєтеся у кіно, а й служите у театрі. Яка роль у вашій творчій біографії була для вас найважчою? Можливо, не вдавалося витиснути зі себе сльозу чи зіграти якийсь вчинок, що вам не притаманний.
— Усі ролі — різні і по-своєму цікаві і складні. Виділити якусь окремо не можу. Щодо «витиснути» сльозу… Актори не витискають сльозу, а мають так зіграти, щоб плакав глядач. Не важливо, чи заплаче у кадрі сам актор. Повернуся до своєї ролі у «Козаках. Абсолютно брехливій історії». На таку роль актор може чекати усе своє життя і не дочекатися. Бо у цій ролі є все — увесь акторський діапазон, який тільки може бути насправді. Не можу сказати, що ця роль складна, бо коли працюєш над такою роллю, отримуєш неймовірне задоволення. Навіть якщо знімають складні сцени, коли ти виснажений фізично, але духовно і морально в абсолютно піднесеному стані, бо це тебе надихає. І за якихось кілька годин ти відновлюєшся і не йдеш, а летиш на майданчик, і щасливий, що саме тобі дісталася ось така неймовірна роль.
— Чи можете сказати, що сьогодні українське кіно є? Чи з приходом нової влади український кінематограф зробив крок назад?
— Українське кіно є. І буде. Це залежить від багатьох факторів, а не лише від влади. Усе залежить від потенціалу творчих людей, які хочуть це кіно робити. Українське кіно було, є і буде! Якщо, до прикладу, взяти 90-ті роки минулого століття, тоді також щось знімалося, але хороших картин було мало. Мрію, щоб українському кінематографу, і мистецтву загалом, приділяли більше уваги, щоб воно було більш значущим для людей при владі. Важливо, щоб при владі були проукраїнські сили, люди, які люблять Україну і вболівають за неї, люди, які хочуть, щоб майбутнє їхніх дітей було світлим і яскравим, тоді вони будуть думати про мистецтво. Тоді будуть виділяти кошти і будуть знімати кіно.
— А чому ви стали актором?
— Напевно, так захотів Господь.
— Але ж ви не з акторської родини?
— Так, не з акторської. Мабуть, буде неправильно, якщо лише діти акторів будуть йти в цю професію. Я отримував шалене задоволення, коли мені вдавалося розсмішити когось, коли виступав на шкільній сцені і хтось отримував від цього задоволення. І я від цього отримував ще більше задоволення, тому й вирішив вступити в театральний інститут імені Карпенка-Карого.
— Тобто рішення ви прийняли ще у школі?
— У нас не було, на жаль, аматорського театру, але мені пощастило бути знайомим з директором Будинку школярів у Могилеві-Подільському Наталею Бадан, випускницею Санкт-Петербурзької театральної школи, клас режисури. Коли я готувався до концертів, ми вчилися за всіма правилами акторської школи. Я того ще не розумів. Вона мене вже тоді попереджала, мовляв, той шлях, який ти обираєш, дуже важкий і складний.
— Батьки вас не відмовляли від вступу у театральний?
— Відмовляли ще з дев’ятого класу. Наводили багато різних аргументів, але я стояв на своєму і йшов до цієї мети. Тому завжди раджу людям, особливо молоді, хто вступатиме цьогоріч чи хто лише вчиться у школі і думає, куди вступати: не потрібно зраджувати своїм мріям, якщо ви чогось хочете досягти. Слухати тільки своє серце. Якщо у вас щось не вийде, то потім не матимете ні до кого претензій, а лише до самого себе.
— Кілька місяців тому було запроваджено суворий карантин, коли не працювали театри і не знімали кіно. Чим у той проміжок часу ви займалися і як «виживали» у той складний для творчих людей час?
— Насправді я карантинив. Сидів удома, на вулицю виходив лише тоді, коли треба було щось купити. За цей час передивився багато цікавих фільмів і серіалів, читав книжки, займався саморозвитком. Знав, що карантин закінчиться, треба бути готовим, коли ти з нього вийдеш. Тому робив усе для того, що підтримувати мозкову діяльність, не втрачати навичок. Карантин був часом переосмислення. До багатьох речей я почав ставитися по-іншому. Відбувся перегляд цінностей. Переосмислив, скільки потрібно одягу, скільки чого потрібно для того, щоб просто жити. Не напоказ для когось, щоб хизуватися перед кимось. Карантин — великий урок для усіх нас. Хочеться, щоб ми щось винесли з того уроку. І зараз, коли щодня фіксують страшні цифри захворювання на ковід, люди врешті-решт повинні зрозуміти, що не можна розслаблятися, не можна забувати про елементарні речі. Треба носити маску, не опускати її нижче носа! Якщо навчимося думати не лише про себе, це свідчитиме про те, що ми вміємо аналізувати і дбати про когось.
— Можливо, під час карантину ви відкрили у собі нове хобі?
— Чогось нового не відкрив, але люблю своє давнє хобі — іноді малюю писанки. Сам навчився. Дещо мені підказала заслужена майстриня народної творчості у Могилеві-Подільському Марія Гуцуляк. Першу писанку зробив п’ять років тому. Писанкарством займаюся не щодня, а кілька разів на рік.
— У колекції маєте багато писанок?
— Я їх роблю на Пасху на варених яйцях і з’їдаю (сміється. — Г. Я.). Тому у мене немає колекції. Останнім часом кілька писанок зробив, але то ще не колекція. Треба постійно малювати, набивати руку. Це дуже чудова терапія! Писанкарство настільки захоплює, час минає дуже швидко.
— Чи маєте якісь ритуали перед виходом на театральну сцену?
— Щоразу читаю «Отче наш…». Щодо забобонів, їх у мене нема. Від забобонів я звільнився після роботи з психологом. Це як «одна бабка сказала», і з цим люди живуть усе життя. І це заважає розвиватися. Та й жити також заважає. Постійно думаєш: щоб те не трапилося чи ось це. Туди не стань, туди не глянь, бо може статися щось страшне. Багато проблем іде від нас самих.
— А чому зверталися до психолога?
— Наше буденне життя складається з різних історій — добрих і злих. Так було завжди і так буде. Вважаю, що будь-яка людина повинна мати свого психолога, відвідувати його, але це має бути професіонал своєї справи, людина, яка не просто називається психологом, а яка тобі насправді зможе допомогти. У певний період я зрозумів, що накопичилося багато питань, які потрібно вирішити, але я сам цього не зможу зробити. Або я намагаюся їх вирішити, але натикаюся на якісь уявні стіни, які заважають мені розвиватися. Тому я й вирішив пройти якийсь свій курс з психологом, щоб був результат. Тим людям, які кажуть, що той, хто ходить до психолога — хворий, хочу сказати, що саме їм треба у першу чергу йти до психолога.
— Чи були випадки, коли ви відмовлялися від ролей — у театрі чи у кіно?
— Відмовлявся. Таких історій було небагато, але вони були. Був випадок, коли ми здавали виставу, а треба було вже давати згоду на зйомки. Усе наклалося в часі, тому й відмовився від зйомок. Були випадки, коли мені не подобався сценарій.
— Коли повертаєтеся після важкого знімального дня чи репетиції або вистави, хто на вас чекає вдома?
— Особисте життя — це особисте життя. На те воно й особисте, щоб залишалося у серці. Наразі я не одружений.