«Устами Володьки можу сказати все, що думаю. Бо йому все пробачать» (ВІДЕО)

— Пам'ятаю дебют коман­ди «Перша сільська збір­на» на сцені Галицької ліги КВК. Тоді на сцені вперше з’явився персонаж Володь­ка. Звідки прийшов образ?

— Він не був Володькою од­разу, це був дядько у кирзових чоботах, сорочці, вельветових штанах і батьковій шапці (це справді кепка мого батька, 78-го року випуску, київської фа­брики головних уборів). Образ не був продуманим: це імпуль­сний поштовх.

Ми грали в КВН у Львові (2004−2011 рр.), і він мене ніяк не відпускав у постКВНівську епоху. Була ідея переформату­вати «Наблу» і зробити три ко­манди по дві людини. Так орга­нізаційно було би легше. Тоді не склалось, і я подумав, що можна спробувати зробити монокоманду.

Мама з села передала кир­зові чоботи та одяг. Я пере­дзвонив до оргкомітету Га­лицької ліги КВН…

У березні 2012 року був пер­ший виступ, який пройшов дуже добре. Опісля мої знайо­мі організатори із західних ліг запрошували мене на виступ — їм це і фінансово було вигід­но. Але проблема була у тому, що вся відповідальність на тобі — ти не можеш ні на кого спих­нути, тож я готувався до кожної гри «як востаннє».

— Чи не став ти заручни­ком образу? Чи комфортно Тарасу з Володькою?

— Повністю комфортно, якщо я не разом з сім’єю. Че­рез свою зайнятість ми з Во­лодькою не завше можемо приділити їм час.

Якось я поїхав зі своїми доньками на футбол, на «Аре­ну Львів». Грала жіноча збірна з футболу. Падає дощ, поруч двоє дітей: одна хоче їсти, дру­га пити. Пригадую: дивлюсь футбол, в одній руці склянка з чаєм, в іншій — хотдог, а зза­ду підходить хлопака й питає, чи можна сфотографуватись. У такі моменти відчуваєш пев­ний дискомфорт.

— А який улюблений сце­нічний образ? Чи він ще по­переду?

— Думаю, таки Володька… Це моє альтер-его, образ того, ким я міг стати, персонаж, устами якого можу сказати все, що думаю, але не завжди можу сказати. Володька може щось бовкнути, і цьому «народ­ному персонажу» все пробача­ється…

— Зараз пішла мода: акто­ри, комедіанти балотують­ся… Пробують себе на роль народних депутатів. Була ін­формація, що твій колега з «VIP Тернопіль» хоче йти на мера…

— До речі, він офіційно мені цього не підтвердив…

— А як щодо твоєї політич­ної кар’єри?

— Колись прочитав японське прислів’я, яке мені дуже спо­добалось: «Коли хочеш міня­ти світ — три рази обійди свою хату. Якщо там все добре — йди міняй світ…»

От у мене біля телевізо­ра величезна купа нерозкла­деного одягу. І я собі думаю, як можу йти змінювати країну, якщо лахи не можу розібрати.

— А кого бачиш наступним мером Львова?

— Не знаю… Але на 100 від­сотків впевнений, що не буду ні за кого агітувати з кандидатів, які вже почали кампанію, ніко­го особисто не знаю, а якщо людину не знаєш, не знаєш, як вона діятиме у кризових ситуа­ціях, то яке маю право за неї агі­тувати. Як кажуть, не сотвори собі кумира…

— З політичною темою за­вершили, повернемось до творчості: звідки черпаєш натхнення?

— Неоднозначна відповідь… Бо інколи в голові тобі «клац» — і ти щось придумуєш. Нещодав­но настав той понеділок: я почав бігати, і під час бігу стається оте «клац». Але воно дуже хаотич­не: буває, одночасно до голо­ви прийде десять ідей, після ре­дактури залишається одна.

— Якби не закрутилось життя «на сцені», ким би був Тарас Стадницький?

— Поняття не маю. Попри те, що я закінчив факультет при­кладної математики, дуже лю­бив книжки і свого часу шість років працював у видавництві. Колись книговидання було для мене як «возвеличення», а по­тім, коли це стає роботою, вже «не те».

Творчість теж свого роду ру­тина, але коли ти любиш те, що робиш, по-іншому до цього ста­вишся.

— Яку мету ставиш собі на найближчі п’ять років?

— У мене немає такої мети… У розвиваючих книжках пи­шуть: ставте собі мету на п’ять, на 10 років. А потім я прочитав інтерв’ю Тіма Кука (виконав­чого директора Apple), який каже, що світ настільки швид­ко міняється, що ти не можеш адекватно поставити мету на п’ять років, бо в якийсь момент буде технічний винахід, який «все зламає».