Передплатити Підтримати

«Устами Володьки можу сказати все, що думаю. Бо йому все пробачать» (ВІДЕО)

Образ Володьки настільки «прилип» до Тараса Стадницького, що подекуди його сприймають як персонажа. Кореспондентка «ВЗ» дізналася, звідки виникла ідея «амбасадора українського села».

Фото з Фейсбуку Тараса Стадницького

— Пам'ятаю дебют коман­ди «Перша сільська збір­на» на сцені Галицької ліги КВК. Тоді на сцені вперше з’явився персонаж Володь­ка. Звідки прийшов образ?

— Він не був Володькою од­разу, це був дядько у кирзових чоботах, сорочці, вельветових штанах і батьковій шапці (це справді кепка мого батька, 78-го року випуску, київської фа­брики головних уборів). Образ не був продуманим: це імпуль­сний поштовх.

Ми грали в КВН у Львові (2004−2011 рр.), і він мене ніяк не відпускав у постКВНівську епоху. Була ідея переформату­вати «Наблу» і зробити три ко­манди по дві людини. Так орга­нізаційно було би легше. Тоді не склалось, і я подумав, що можна спробувати зробити монокоманду.

Мама з села передала кир­зові чоботи та одяг. Я пере­дзвонив до оргкомітету Га­лицької ліги КВН…

У березні 2012 року був пер­ший виступ, який пройшов дуже добре. Опісля мої знайо­мі організатори із західних ліг запрошували мене на виступ — їм це і фінансово було вигід­но. Але проблема була у тому, що вся відповідальність на тобі — ти не можеш ні на кого спих­нути, тож я готувався до кожної гри «як востаннє».

Фото з Фейсбуку Тараса Стадницького

— Чи не став ти заручни­ком образу? Чи комфортно Тарасу з Володькою?

— Повністю комфортно, якщо я не разом з сім’єю. Че­рез свою зайнятість ми з Во­лодькою не завше можемо приділити їм час.

Якось я поїхав зі своїми доньками на футбол, на «Аре­ну Львів». Грала жіноча збірна з футболу. Падає дощ, поруч двоє дітей: одна хоче їсти, дру­га пити. Пригадую: дивлюсь футбол, в одній руці склянка з чаєм, в іншій — хотдог, а зза­ду підходить хлопака й питає, чи можна сфотографуватись. У такі моменти відчуваєш пев­ний дискомфорт.

— А який улюблений сце­нічний образ? Чи він ще по­переду?

— Думаю, таки Володька… Це моє альтер-его, образ того, ким я міг стати, персонаж, устами якого можу сказати все, що думаю, але не завжди можу сказати. Володька може щось бовкнути, і цьому «народ­ному персонажу» все пробача­ється…

— Зараз пішла мода: акто­ри, комедіанти балотують­ся… Пробують себе на роль народних депутатів. Була ін­формація, що твій колега з «VIP Тернопіль» хоче йти на мера…

— До речі, він офіційно мені цього не підтвердив…

— А як щодо твоєї політич­ної кар’єри?

— Колись прочитав японське прислів’я, яке мені дуже спо­добалось: «Коли хочеш міня­ти світ — три рази обійди свою хату. Якщо там все добре — йди міняй світ…»

От у мене біля телевізо­ра величезна купа нерозкла­деного одягу. І я собі думаю, як можу йти змінювати країну, якщо лахи не можу розібрати.

— А кого бачиш наступним мером Львова?

— Не знаю… Але на 100 від­сотків впевнений, що не буду ні за кого агітувати з кандидатів, які вже почали кампанію, ніко­го особисто не знаю, а якщо людину не знаєш, не знаєш, як вона діятиме у кризових ситуа­ціях, то яке маю право за неї агі­тувати. Як кажуть, не сотвори собі кумира…

— З політичною темою за­вершили, повернемось до творчості: звідки черпаєш натхнення?

— Неоднозначна відповідь… Бо інколи в голові тобі «клац» — і ти щось придумуєш. Нещодав­но настав той понеділок: я почав бігати, і під час бігу стається оте «клац». Але воно дуже хаотич­не: буває, одночасно до голо­ви прийде десять ідей, після ре­дактури залишається одна.

— Якби не закрутилось життя «на сцені», ким би був Тарас Стадницький?

— Поняття не маю. Попри те, що я закінчив факультет при­кладної математики, дуже лю­бив книжки і свого часу шість років працював у видавництві. Колись книговидання було для мене як «возвеличення», а по­тім, коли це стає роботою, вже «не те».

Творчість теж свого роду ру­тина, але коли ти любиш те, що робиш, по-іншому до цього ста­вишся.

— Яку мету ставиш собі на найближчі п’ять років?

— У мене немає такої мети… У розвиваючих книжках пи­шуть: ставте собі мету на п’ять, на 10 років. А потім я прочитав інтерв’ю Тіма Кука (виконав­чого директора Apple), який каже, що світ настільки швид­ко міняється, що ти не можеш адекватно поставити мету на п’ять років, бо в якийсь момент буде технічний винахід, який «все зламає».