«Своїм прикладом хотів навчити синів любити Україну»

Хто готовий майже у 50 років кардинально змінити своє життя? Успішний менеджер Олександр Жук наважився у зрілому віці покинути все та й податися захищати українські кордони. Бо має бути прикладом для своїх синів-підлітків. Про те, як воно, з мирного життя братися до зброї, — у розмові з учасником бойових дій Олександром Жуком.

— До 2014 року ви працювали на керівній посаді в концерні «Молокія», були головою правління заводу мета­локонструкцій. Що спонукало піти за­хищати українські кордони?

— Не давала спокою складна на той час ситуація у зоні бойових дій: Зеле­нопілля, Іловайськ, спроба захоплення Маріуполя… Збройні сили України за­знавали значних втрат. Я — патріот своєї країни. Відтак своїм прикладом хотів на­вчити синів-підлітків любити Батьківщи­ну, землю, на якій живеш. Сидячи на ди­вані, не зрозуміють, що це гордість — бути українцем, що дуже важливо обстоюва­ти свою мову, культуру та національну ідентичність. Узимку 2015-го добровіль­но подався у ряди полку «Азов». Пробув там трохи більше року. У зоні бойових дій зустрів чимало хлопців — однолітків моїх синів. Буквально втекли з дому, батькам своїм розповідали, що на заробітки пої­хали, щоб ті не хвилювалися. А тоді ж «га­рячий» час був на лінії фронту.

— «Азов» — добровольчий баталь­йон, де збиралися люди різних про­фесій, віку, зі своїми цінностями, іде­алами. З якими настроями, мріями йшли тоді на війну?

— Головне — самовідданість. Люди досі не бачили війни, але з яким героїз­мом йшли обороняти свою землю! Вра­жало тоді усе українське суспільство, яке об’єдналося у боротьбі з російським за­гарбником. Пригадую, ми з Києва май­же 1000 кілометрів їхали на старенько­му «уазику» — нас у дорозі люди вітали, підтримували, давали їжу… Це піднімало бойовий дух.

— Після війни ви продовжили за­йматися улюбленою справою, але вже за межами України. Нині працює­те у Польщі, за спеціальністю…

— Нам ще далеко до наших сусідів. Є колосальна різниця між організацією та підходами в інженерній сфері. Нам по­трібно співпрацювати із західними парт­нерами і вчитися у них, залучати їхній досвід, спеціалістів. Треба відправля­ти наших людей на стажування в Євро­пу і налагоджувати виробництво в Укра­їні. На жаль, влада нині цю співпрацю з тріском провалює. Якщо не візьмемося за технологію та виробництво, нічого до­брого у нашій державі не буде.

— У мене враження, що повертає­мося у реалії 2014 року…

— Найбільше мене гнітить те, що при­йшли керувати нефахові люди. Не можу вимагати від Зеленського бути укра­їнським націоналістом, але президент повинен бути проукраїнським, він не повинен бути аморфним, желейним. Він — головнокомандувач! Але він ін­шого життя не розуміє, тільки «зарабо­тать». Якби не хлопці, що загинули тоді, якби не встояла незалежна Україна, Зе­ленський був би нині клоуном на корпо­ративі «Газпрому», разом зі своїми то­варишами.