Передплатити Підтримати

«Нас з Оксаною називали «білими воронами». «Дивись, — казали, — вас роз’єднають!»

Народний артист України, ексміністр культури України — про бюрократичну систему, міністерські зарплати та російське кіно на українському телебаченні

evgennyshuk2

Колись цей обдарований різноплановий актор й по­думати не міг, що на кілька років театральну сцену по­міняє на міністерське крісло, у високому Апеляційному суді Амстердама захищатиме уні­кальне українське «скіфське золото» та англійською мовою робитиме політичну промову, переповнену юридичними деталями. Він був «голосом Майдану» під час Помаранче­вої революції і модератором Євромайдану. Нині Євген Нищук знову тішить глядачів своїми колоритними ролями зі сцени Театру Франка. Каже, мистецтво має дивовижну силу заліковувати рани від політичного бруду… Про це ексміністр культури України Євген Нищук розповів в екс­клюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пане Євгене, коли ви обіймали посаду міністра культу­ри, дивилася виставу «Три то­вариші», в якій ви виконували головну роль. Глядачі дивува­лися, як вдається поєднува­ти дві полярні посади: актора і чиновника. Читала, ви до опів­ночі були на репетиціях у Теа­трі Франка, а зранку йшли в мі­ністерство…

— Коли став міністром, натис­нув на кнопку «творча пауза». В театрі грав лише у знакових для мене виставах, над якими пра­цював до того, як пішов у полі­тику. Дирекція театру ставила їх в репертуар у ті дні, коли мені дозволяли грати на сцені дер­жавні справи. Зараз з величез­ною спрагою кинувся у творчість. Сцена — моє покликання, в теа­трі я відроджуюсь, а політика — річ непевна. Творчість — це момент очищення від політичного бруду, «хейту» у соціальних мережах та замовних матеріалах. Мистецтво має дивовижну здатність заліко­вувати рани…

— Читала, якось пізнього ве­чора вас викликали на додат­кове засідання Кабінету Міні­стрів. Раптом зателефонували з театру і попросили у виста­ві «Весілля Фігаро» терміново замінити вашого друга і коле­гу Остапа Ступку, якому в антракті стало зле. Тож у першій дії роль грав Остап, а в другій — ви. Як відреагували глядачі?

— Було два варіанти: або за­вершити виставу після першої дії, або я зможу підмінити Оста­па. Коли розпочалася друга дія і на сцену вийшов я, глядачі були дещо здивовані. Хоча потім дея­кі з них казали: «Оскільки вистава комедійна, ми подумали, що це такий режисерський хід». А після завершення вистави я повернув­ся на засідання Кабміну, яке три­вало десь до опівночі. З Остапом досі з усмішкою згадуємо той ви­падок.

— Богдан Ступка стверджу­вав, що посада міністра куль­тури була для нього ще однією роллю. «Байдуже, ти актор чи чиновник, — казав він. — Зму­шений грати, от тільки прави­ла гри змінюються»…

— З великою повагою ставив­ся до Богдана Сильвестровича, але… Період державницької мі­сії, який випав на мою долю, був значно гострішим, аніж у Ступ­ки. Революція гідності, російсько-українська війна — це період під­вищених вимог і високої планки з боку культурної спільноти та сус­пільства в цілому. Ні, на посаді мі­ністра я не грав роль. Від ранку до ночі спалював себе на державній роботі. Часто доводилось стика­тися з «бюрократичною гідрою», якої важко позбутися одразу, яка дратувала і виснажувала. Питан­ня, які, на мій погляд людини не­забюрократизованої, були на­стільки простими і зрозумілими, що мали б вирішитися сьогодні-завтра, розтягувалися на місяць-два.

— На що бюджетних коштів катастрофічно не вистачало?

— Державних коштів у будь-які часи ніколи в повній мірі не ви­стачало. Важливо вміти вико­ристовувати їх ефективно. От ви кажете, що фасад театру Зань­ковецької (візитівка Львова, об­личчя галицької столиці) років з двадцять у жалюгідному стані, стіни обдерті — аж соромно перед туристами. Так, але… Театр Зань­ковецької має статус Національ­ного. Щороку на його утримання держава виділяє чималі суми. У 2019-му лише на його капітальні ремонти було виділено 15,4 міль­йона гривень. Інша річ, що керів­ництво театру саме вирішує, на які найнеобхідніші та найнагаль­ніші потреби витратити гроші, розробити проєктно-кошторисну документацію чи зробити експер­тизу. Грошей, які виділяли мініс­терство, держава, ще й за умо­ви розуміння з боку партнерів та міської влади Львова, мало б ви­стачити, аби нарешті закінчити усі фасадні роботи театру.

— Коли обійняли посаду мі­ністра, у вас побільшало дру­зів (або тих, хто під них мас­кувався) чи ворогів, бо, як міністр, не могли вирішити чи­їсь проблеми?

— Ще за першої каденції (у 2014-му), за старої системи, ко­жен талановитий (а в нас усі та­лановиті і геніальні!) митець звер­тався у міністерство з ідеями у різних напрямах (від автентики, фольклору до модерного музич­ного, театрального, образотвор­чого мистецтва). Кожен приходив з проханням та листом на кшталт: «Дайте грошей! Скільки є, стільки і давайте!». Ви коли-небудь чули, щоб так працювали європейські або світові інституції?! Ні! Хіба так має бути? Ні! Це приводило мене в шок! Тому однією з головних ідей було створити інституцію, яка буде реалізовувати політику Міністерства культури, яка стане виконавцем, позбавленим руч­ного управління, тобто коли жо­ден чиновник, міністр чи заступ­ник не буде вирішувати, що йому підтримати, а що — ні.

— Найуспішніші ваші проєк­ти на посаді міністра — це…

— Створення Українського культурного фонду. Попри дріб­ні нарікання, він працює в євро­пейському форматі. Щодо кож­ної програми є фахові експерти, яких вибирає культурна спільно­та. Експерти визначають кращі проєкти, в яких усе прописано: ідея, кошторис, умови реаліза­ції, партнери. Там немає друзів чи недругів. Правила гри для всіх однакові.

Ще один проєкт — Український інститут книги, який представляє нашу країну за кордоном, підтри­мує престижні українські літера­турні форуми та фестивалі (Книж­ковий Арсенал, Форум видавців), промоцію читання, перекладів, видавництв. Свого часу вдалося також обстояти Держагентство з питань кіно.

— Цього року оприлюднили «захмарні» зарплати міністрів України: 100-200 тисяч гри­вень на місяць. Скільки отри­мували ви? Правда, що не ма­єте власного автомобіля?

— Суми подекуди були в рази більшими, аніж ті, які ви назвали! Це й збурило суспільство. Я отри­мував 30−35 тисяч на місяць. Були надбавки, премії наприкінці року, але таких «захмарних» зарплат, які оприлюднено зараз, не було. Власного авто не маю. На держав­ній роботі користувався службо­вим. Живу у центральній частині Києва — до театру хвилин двад­цять. Часто ходжу пішки. Коли за­пізнююсь — користуюся таксі.

— Кілька разів (з акторами Театру Франка, проєктами й особисто) ви були в АТО. Що запам’яталося?

— Уперше у Широкиному (До­неччина) був 2010-го на дитячому фестивалі. Море усмішок, радос­ті, втіхи! Приїжджаємо у 2014-му — і від побаченого приголомше­ний: селище понівечене ворогом, навколо покинуті розбиті маши­ни, купи гільз. Територія дитячого садочка розбомблена: на землі валяються дитячі візочки, іграш­ки. У Рубіжному, на Луганщи­ні, розповідали, як діти вивчили українські пісні і пішли на «Руш­никову ходу». Батькам не сказа­ли, бо чимало з них боялися і за­бороняли дітям йти на це свято.

Нещодавно з вокальним ду­етом «Сестри Тельнюк» їздили у Сєверодонецьк та Краматорськ з проєктом «Шлях до свобо­ди». Емоційно сильні концерти! Менш як за сотню кілометрів від тебе — війна, а в залі — українські прапори, сльози на очах людей і вигуки «Слава Україні!». У Сє­веродонецьку, пригадую, підхо­дить до мене жінка і каже: «Зна­єте, Євгене, до початку війни я не знала, як сильно люблю Укра­їну. Тепер намагаюся частіше розмовляти українською. Усе в житті починаєш цінувати тоді, коли втрачаєш!». Хлопці в госпі­талі Дніпра зізнавалися, що хо­чуть чути українську пісню, бо вона допомагає пережити біль втрати побратимів, повернути віру і надію.

Багато воїнів приходять на мої вистави. Що цікаво: розпо­відають епізоди зі свого життя, які дуже схожі з подіями вистави «Три товариші», що відбувають­ся у Німеччині після Першої сві­тової війни. Хлопці кажуть, так само переживають біль, повер­таються до мирного життя після того, як дивилися смерті у вічі, у них так само загострилося по­чуття справедливості, боязнь втратити коханих.

Ось історія молодого хлоп­ця Володимира Сироватка, яка найбільше мене вразила. Во­лодимир працював у Міністер­стві культури у час моєї першої каденції. Підтримував Револю­цію гідності, у 2014-му поїхав в АТО. Коли повернувся додому, дав собі слово здійснити свою мрію: всиновити дитину. У груд­ні 2016-го дізнаюся: йому з дру­жиною доля подарувала над­звичайний подарунок. Вони стали батьками трьох хлопчиків — у пам’ять про трьох загиблих на фронті побратимів Володі.

— Як вважаєте, чи варто у період війни з Росією на укра­їнських телеканалах показува­ти радянські фільми?

— В українців, думаю, вже ви­робився імунітет до такого «про­дукту». Діти, середнє покоління не дивляться радянських філь­мів. Молодь, як правило, в Ін­тернеті. Маємо набагато цікаві­ші та успішніші вітчизняні фільми: «Віддана», «Черкаси», «Козаць­ке Різдво, чи Пекельна Хоругва», незабаром на екрани вийде «То­лока» Михайла Іллєнка та «Но­мери» за твором Олега Сенцова. Декілька тижнів у соціальних ме­режах жваво обговорюють укра­їнський серіал «Спіймати Кай­даша» за мотивами твору Івана Нечуя-Левицького. Це неймовір­но якісна робота акторів, режи­серів, окремий респект Наталі Ворожбит за якісний сценарій. А чого вартий нашумілий мінісеріал «Чорнобиль»! Нещодавно взага­лі був приємний прецедент, коли фільм «Мої думки тихі» поверну­ли у прокат тільки тому, що гля­дачі вимагали його продовження.

— Торік ви зняли докумен­тальний фільм «Незримий скарб душі» про життя і твор­чість вашої дружини, актриси Театру Франка Оксани Бать­ко-Нищук, яка три роки тому відійшла у кращий світ. Якою Оксана постає у пам’яті?

— Світ мистецтва, театру дуже непростий, часом жорстокий. Оксану це спалювало, та, попри все, ніколи ні на кого не обража­лася, зберегла чистоту і безза­стережну відкритість до людей. Нас називали «білими ворона­ми». Іноді казали: «Вас „з'їдять“! Роз’єднають!». З Оксаною ми пройшли багато життєвих випро­бувань. Вона була прекрасною матір’ю, яка подарувала мені чу­дового сина. Писала вірші. Щоб зберегти усе, що вона написа­ла, ми випустили збірочку «Я маю крила». В тих рядках вона досі по­руч з нами із сином.

— Для сина ви більше друг чи строгий наставник?

— Олексі — 25 років. Непомітно виріс. Закінчив Університет Кар­пенка-Карого, не актор. Прекрас­но розуміється на кіно. Багато часу присвячує велоспорту у різ­них підвидах (шосейних, велотре­кових, інших експериментальних гонках), які мене іноді лякають. За­раз ми на такому етапі, коли дуже багато мені дає син. Він мій на­ставник із модернових течій, суб­культур, стилів. Допомагає йти в ногу з часом, розуміти, як молодь думає, чого хоче, як бачить про­цеси, над якими ми іноді б’ємось-б'ємось… Молодь усе бачить під іншим кутом зору і сприймає інак­ше. Зроблю все, аби Олекса від­бувся як особистість.

— Цікаво, в яких дизайнерів одягаєтеся?

— Маю декілька пар взуття від бренду «Качоровська». Люблю, коли в сучасних речах — модних, стильних — є український дух. Так працює дизайнерка Олеся Те­ліженко — моя добра подруга. У неї неймовірні авторські виши­ванки, якими захоплювався сам Кензо, у колекціях надихається українськими витинанками, аплі­кативними рушниками, роботами Марії Примаченко, спадщиною скіфів. Цікаві речі шиють дівча­та під брендом «Мрії Марії», які, зокрема, відновлюють київську міську моду минулого століття. Дуже люблю костюми. Зізнаюсь, колись навіть був обличчям мод­ного дому Вороніна.