«Мій найцінніший мотоцикл — „Дніпро“ з ескорту генсека ЦК КПРС Брежнєва»

Олександр Суханов організовує в Ужгороді міжнародні зльоти байкерів

Олександр Суханов

Байкери — цілий світ, який захоплює свободою, подоро­жами та блискучими мотоци­клами. Світ, який починався у США з клубу Hell’s Angels («Янголи пекла). Більшість сучасних байкерів поважають закон і є досить заможними людьми, які іноді змінюють свій робочий костюм на мото­циклетну екіпіровку, «заря­джають» свого «залізного коня» і вирушають у далеку по­дорож за пригодами… Один із них — Олександр Суханов, представник міжнародного MFC-клубу у Західній Україні.

Колоритного Сашка важ­ко не помітити у невелико­му Ужгороді. Пересуваєть­ся або яскраво-помаранчевим мотоциклом Honda Valkyrie, або величезним пікапом Ford. Олек­сандр у звичному житті — ресто­ратор. Свого часу облаштував клуб-музей з яскравими мото­циклами під назвою Red Bull. Таку ж назву має байк-клуб, за­снований Сашком. Уже багато років він організовує в обласно­му центрі Закарпаття злети бай­керів з усього світу.

— Олександре, як прийшли до цього захоплення?

— Ще у школі навчився їзди­ти на двошвидкісному мопеді «Верховина» Львівського мото­заводу, і заздрив тим хлопцям, які їздили на великих мотоци­клах. Після закінчення універу за спеціальністю «іноземні мови», поїхав, як і більшість закарпат­ців, на роботу в Чехію. Там і по­бачив колону байкерів. Вирішив стати таким же. Коли став на ноги і назбирав трохи грошей, пересів на великий байк і зану­рився у цей цікавий світ.

— І що ж цікавого ви там ді­зналися?

— Дізнався, що є вільні бай­кери, які не перебувають у клу­бах. Але більше все-таки клуб­них любителів «залізних коней». Дізнався, що всі клуби діляться на MC, Moto Сlub, більш закри­ті клуби американського типу з безліччю обмежень, MFC, тобто Moto Fun Club, — відкриті клуби з більш лояльним підходом до членства. В останньому випад­ку клуб розширюється за раху­нок того, що знайомі затягують знайомих, і виходить такий собі «клуб веселих байкерів».

— Яка категорія клубу, в якому перебуваєте?

— Я входжу до міжнародного MFC-club, у якому близько 160 осіб. Серед них хлопці з Англії, Чехії, Білорусі, Молдови, Укра­їни, Німеччини, США. У нас є одна дівчина. Потрібно бути «нормальним пацаном», якого рекомендують мінімум двоє з чинних членів клубу. Після цьо­го треба від’їздити два роки у статусі «прагнучого» — у майці клубу, але без клубних кольо­рів. Під час випробувального терміну «прагнучий» має до­вести, що хоче бути одним із нас. І потім, на щорічних збо­рах клубу, всі вирішують, чи ця людина гідна клубу. У нас, на відміну від інших клубів, немає вождів. Є «авторитетні», що організовують «движуху». Є в нас і генерал, і навіть священ­ник.

— Скільки коштує членство у вашому клубі?

— Є членські внески, сто до­ларів на рік, є відповідальна за касу клубу людина. Ці гроші йдуть на організацію наших зле­тів і допомогу одноклубникам. На жаль, бували й трагічні мо­менти, коли внаслідок ДТП або хвороби від нас назавжди йшли наші брати. У таких випадках ви­плачуємо їхнім сім’ям однора­зову допомогу, і потім намагає­мося підтримувати матеріально. Особливо, коли без батька за­лишаються неповнолітні діти. Адже ми — одна велика сім’я.

— А є у вашому клубі якісь вимоги до мотоциклів?

— Головне — якості людини, а байк у неї і спортивний, і турис­тичний або круїзний. Звичай­но, не совдепівська руїна, типу «Уралу», яка більше стоїть, ніж їздить. Такий мотоцикл не по­тягне наш тривалий маршрут, де в колоні треба тримати пев­ну дистанцію. Але, як правило, у «нормальних пацанів» і байки нормальні…

Щодо вміння їздити, це — справді важливий момент. Біль­шість аварій за участі мото­циклістів відбувається через самовпевненість, коли людина, ледве навчившись їздити, ду­має, що вона вже профі, і по­чинає включати максимальні швидкості.

— А який у вас мотоцикл?

— Honda. Її не зраджую вже багато років. Загалом, україн­ські байкери та їхні колеги з по­страдянських країн віддають перевагу японським чоперам і круїзерам, перед класични­ми американськими і європей­ськими мотоциклами. Амери­канські байки не дотягують за якістю до японських. Якщо, на­приклад, у Honda гарантія на двигун мільйон кілометрів, то Harley після 30 тисяч км потріб­но везти на СТО. Моя Honda за десяток років зламалася лише раз — полетіло зчеплення.

— А як із ретро-байками? Їх використовують у вашому русі?

— Звичайно! Сьогодні повно виробників нових запчастин для мотоциклів у ретро-сти­лі. Наприклад, Harley Davidson з такими запчастинами дуже складно на перший погляд від­різнити від оригіналу… В Украї­ні є лише кілька старих мотоци­клів, які на ходу. А ось у сусідніх Словаччині та Чехії існує цілий рух таких мотолюбителів пев­них марок. Але оригінали пер­ших моделей тієї чи іншої мар­ки — це вже більше експонати виставок, екземпляри приват­них колекцій і лоти на аукціо­нах, ніж їздові мотоцикли. Я теж маю невелику колекцію ретро-байків.

— Давно вона у вас?

— Збирати старі байки почав з ідеї перетворити свій паб Red Bull на байкерський клуб. Хоті­лося, щоб у наших і зарубіжних мотоциклістів було місце на кор­доні, де б вони могли почувати­ся як удома. Так з’явилися пер­ші 23 мотоцикли — як інтер’єр пабу. На деяких із них я навіть встиг поїздити. Найцінніший — «Дніпро» з почесного ескорту генсека ЦК КПРС Брежнєва. Їх було випущено лише 60. На цьо­му апараті, який і зараз на ходу, — форсований двигун, шипова­на ґума, рації… Я купив його за сім тисяч доларів понад десять років тому, на зльоті байкерів в Ужгороді, куди на ньому приї­хав його власник. Легендарний «Дніпро» дістався колишньому хазяїну від відставного СБУшно­го генерала. Такий мотоцикл за­раз коштує близько 20 тисяч до­ларів.

Крім цього байка, у мене ба­гато старих німецьких мото­циклів з часів Другої світової війни. А найбільше — радян­ського складання військових МВ з ведучою коляскою. Є і ста­рі («Ковровец», Cezet, Jawa), і перші повоєнні мотоцикли, зроблені за технологіями, ви­везеними з Німеччини. Це Іж-350, Іж-49, «Москва»… Все це добро я поступово купував у колекціонерів і знайомих мо­тоспортсменів.

— Ви також організатор по­тужного міжнародного шоу — MUSIC AVIA BIKE UKRAINE …

— Через одного льотчика, який є в нашому клубі, на мене ви­йшли авіалюбителі, і запропо­нували об’єднати наші рухи. Так і вийшов фестиваль MUSIC AVIA BIKE UKRAINE. Ужгород — зруч­не місце для зустрічі європей­ських пілотів маленьких літаків, оскільки не потрібно летіти через усю Україну. На дебютному зльо­ті 2013 року зібралися 58 літаків з 12 країн світу і близько 3 тисяч байкерів. Найстаршим учасни­ком був 72-річний дідусь із Но­вої Зеландії на «судні» 1947 року. Авіаторів супроводжувала коло­на з тисячі мотоциклів. Мотокас­кадери і льотчики-спортсмени показували свої складні номери. Паралельно відбувалися музич­ний фест за участі відомих гур­тів, різні конкурси, а угорські ку­харі готували бограч і смажили бика на рожні…

Розмовляв Павло Білецький

Ужгород