«Доки буду викладати у Канаді, мої студенти знатимуть, де Україна»

Львів’янка Орися Цибух-Петришин, яка живе у Вінніпезі, отримала найвищу відзнаку від прем’єр-міністра Канади за досягнення успіхів у розвитку освіти та відмінне навчання

Фото з особистого альбому Орисі Цибух-Петришин

Орися Петришин — перша львів’янка, якій вдалося отримати таке високе визнання. На її лекції студенти не лише ходять із задоволенням, а й стають у чергу, щоб потрапити саме до викладачки міс Петришин. І досягла вона цього не лише завдяки талантові, який успадкувала від батьків, а й титанічній праці і лідерським здібностям, які скрупульозно виховувала у собі. Після Львівського музичного училища вступила до Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка на диригентський факультет. Завдяки цій спеціальності змогла досягти багато чого у житті. Так розпорядилася доля, що пані Орися виїхала до Канади.

— Коли виїжджала, мови зовсім не знала, — розповіла журналістові «ВЗ» пані Орися. — Довелося вчити з нуля ан­глійську спочатку у коледжі. Я була єди­ною студенткою з України. Зі мною вчи­лися люди різних національностей, але ми всі були в однакових умовах — мови не знав ніхто, але всі її хотіли вивчити. У цьому коледжі не було визначеного тер­міну навчання. Треба було вивчити мову, і крапка. За кілька місяців вивчила мову, але, мабуть, не настільки добре нею во­лоділа на той час, як людина, яка наро­дилася у Канаді. Це вже зараз вільно во­лодію англійською, але акцент все одно залишився.

А потім Орися вступила в університет. Завдяки отриманому в Україні диплому їй треба було вивчати лише окремі дис­ципліни.

— Можете порівняти навчання в Україні і Канаді?

— Це абсолютно різні речі. У Львові я навчалася у високопрофесійному музич­ному закладі, де профілюючим предме­том була музика. У Канаді є багато ви­шів, але такого рівня музичного закладу немає. Як в Україні, так і в Канаді студен­там треба ходити на пари, складати іспи­ти і заліки. Так само мають абонементи у бібліотеках, бо треба готуватися до іспи­тів. Тільки у Канаді треба ще писати есе, а для цього треба добре знати мову. Де­які студенти мають стипендію.

— Ви хотіли вчитися в університеті, щоб згодом викладати якийсь пред­мет?

— Усе моє навчання поєднане з му­зикою. На початках я диригувала хо­ром, пізніше — оркестром. У мене був ве­ликий проєкт до 100-ліття святкування провінцій Саскачеван та Альберти, коли диригувала хором. Була приємно враже­на, що таку високу місію доручили саме мені. Як диригент я їздила по всій Кана­ді з гастролями. Коли отримала диплом, переді мною відчинилися двері багатьох навчальних закладів. Зараз я викладаю історію та політику Канади.

— Важко отримати у Канаді роботу?

— Окрім того, що треба мати відповід­ну освіту, треба ще й отримати схвальні відгуки від попередніх роботодавців. На­приклад, я диригувала оркестром, у га­зеті з’явився позитивний відгук про цю подію із приміткою, що я організувала найкращий концерт. Я брала участь у різ­номанітних фестивалях, і також отриму­вала відгуки — «найкраща».

Коли приїхала у чужу на той час для мене державу, нікого не знала. Мене запросили на телебачення у передачу «Українорама», яку я вела українською мовою. Розповідала про новини з Укра­їни. А потім мене ще й запросили веду­чою на радіо. Я багато працюю, у кожен проєкт вкладаю серце і душу. Зараз ви­кладаю в одному з найбільших коледжів у Манітобі історію та політику Канади.

— Студенти знають, що ви — україн­ка?

— Аякже! У всіх своїх інтерв’ю, які даю у Канаді, чи просто у приватних бесідах підкреслюю, що я народилася не в Ка­наді, а в Україні, у старовинному місті Львові, яке давно занесено до спадщи­ни ЮНЕСКО. Як тільки заходжу в аудито­рію, відразу кажу: «Я — українка». Підхо­джу до карти і показую на ній, де Україна. Знаєте, доки буду викладати, мої студен­ти знатимуть, де Україна. Багато студен­тів й не знали, що є така країна…

Я їм розповідаю про нашу культу­ру, звичаї. У навчальній програмі обов’язковою частиною розділу є тема Голо­косту. Я не просто вчу студентів про цю трагедію, а й мала нагоду познайомити своїх студентів з близькою для мене лю­диною, котра також народилася у Львові і пережила Голокост, і розповіла про жа­хіття того часу.

Була однією з перших викладачів, що розповіла студентам про Голодомор. Ка­нада визнала Голодомор геноцидом ще у 2008 році. А через рік після закінчення викладацького інституту, в якому вивча­ють демократію Канади, розповідають, як працює парламент, сенат відзначив мою роботу як першого викладача, який навчає про Голодомор. Тоді відбулася конференція, на яку я запросила двох старших осіб, що пережили Голодомор, ми запалили свічки. А студенти, які бра­ли участь у конференції, захотіли одяг­нути вишиванки, але переживали, де їх можна взяти. Я принесла свої з дому. Ви­шиванки одягнули навіть ті студенти, які не були українцями.

А торік у листопаді на чергову річни­цю Голодомору я запросила дітей і ону­ків людей, які пережили Голодомор, але їх уже, на жаль, немає серед нас. На уро­чистість, попри негоду і скасування авіа­рейсів, все ж таки прибули високоповаж­ні гості не лише з Канади, а й з України.

— Я чула, що студенти записують­ся у чергу, щоб вчитися саме у вас. Це правда?

— Правда. У Канаді студенти самі оби­рають, у кого їм вчитися. У класі, як пра­вило, навчаються 25 осіб, а мої групи на­лічують по 36−37 студентів. Зате коли проводжу конференцію, то збираю по­над 200 осіб. Роблю багато цікавих про­єктів, тому ті, хто вчиться у мене, перека­зують своїм друзям про цікаві заходи, які ті можуть відвідати.

— Саме за такі успіхи Канада наго­родила вас дипломом?

— Нагороду отримала від прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо за до­сягнення успіхів у розвитку освіти та від­мінне навчання. Я навіть не сподівалася, що саме мені, українці, дадуть таку від­знаку. Це стало несподіванкою, бо на отримання нагороди претендували 244 номінанти на всю державу. Її дають топ-кандидатам — «найкращим з найкращих у канадській освіті». Це найвища націо­нальна нагорода Канади, і подавати себе сам претендент не може. На здобуття цієї відзнаки особу подають студенти, їхні батьки, колеги, адміністрація, одне слово, задіяна велика аудиторія, яка но­мінує претендента. А вже у комітеті, що працює при прем’єр-міністрові Канади, журі вивчає ту чи іншу кандидатуру і ви­бирає лауреата у тій чи іншій категорії. Окрім диплома, дають ще й фінансову нагороду. Але жоден лауреат не може її використати для себе, а лише вкласти у розвиток освіти.

— Як ви сприйняли цю відзнаку?

— Була приємно вражена, коли отри­мала листа від прем’єр-міністра Кана­ди Джастіна Трюдо, у якому він, зокре­ма, написав: «Понад 25 років ми даємо найкращим викладачам, таким, як ти, на­городи. Для мене як прем’єр-міністра це велика честь персонально відзначи­ти тебе за твої досягнення. Дякую тобі за твої надзвичайні успіхи, яких ти до­сягла. Як колишній викладач я розумію, якої копіткої праці це потребує. Завдя­ки твоїм високим викладацьким здібнос­тям і лідерству ти змогла змінити життя студентів, надихнути їх, щоб вони стали тим, ким вони є, — дбайливими, успішни­ми у канадському суспільстві. Від імені усієї Канади дякую за твій внесок в осві­ту країни».

Працюю радником студентів з питань соціальної справедливості. Допомагаю державам, у яких відсутня демократія, які не мають змоги навчати своїх дітей.

Два роки тому Канада святкувала 150-літній ювілей. Я була керівником гру­пи студентів, які брали участь у конкур­сі «Канада і ми» у різних галузях (музи­ка, ІТ-технології, історія тощо) на тему, як можна змінити Канаду і світ на краще. Була приємно вражена, коли 150 найкра­щих студентів з усієї Канади відтак приї­хали в Оттаву на святкування. Серед них і мої вихованці. Була щиро здивована, що на це святкування з викладачів запро­сили лише мене. Це така велика честь! Мої студенти виступали перед губерна­тором, прем’єр-міністром Канади, прин­цом Чарльзом і його дружиною та перед усією державою.

— Як звертаються до вас студенти?

— Міс Петришин. До кожного нового проєкту підключаю студентів. А ще шу­каю таланти. Які? Насамперед, музич­ні. А ще тих, хто малює, хто пише. Робо­та дуже копітка, бо вимагає багато часу і зусиль. Але воно цього варте, бо в кін­цевому результаті студенти мають мож­ливість продемонструвати свої таланти. Пишаюся результатом, який можу пока­зати.

— Ваша донька також студентка?

— Моя донечка Даринка навчається у столиці Канади в університеті. Дарин­ка разом з моїми студентами продовжує роботу над тими проєктами, які я свого часу започаткувала.