«На сцені я секс-символ гумору, а у житті — серйозна та розумна»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою актрисою Яною Глущенко

Яна Глущенко. Фото прес-служби «Дизель Шоу»

Якби присуджували найвище звання за найкраще виконання ролі «сексуальної блондинки», то, беззаперечно, його би отримала зірка «Дизель Шоу» Яна Глущенко. Попри те, що в її творчому портфелі понад 40 зіграних ролей у кіно, українські телеглядачі чекають нового виходу «Дизелів» на екрани, де знову зустрінуться з чарівною і наївною блондинкою. П’ять місяців тому автобус з «дизелями» потрапив у страшну аварію, яка забрала життя Марини Поплавської… Яна Глущенко отримала серйозну травму коліна і перенесла кілька операцій. Як актриса почувається тепер, про ролі, які не дають їй спокою, і про особисте життя, Яна Глущенко розповіла журналістові «ВЗ».

— Яно, вас називають секс-символом українського гумо­ру. Вам подобається така ха­рактеристика?

— Річ у тім, що я перша вико­ристала таке визначення в од­ному з інтерв’ю ще на почат­ку «Дизель Шоу», і термін пішов у медіа (усміхається. — Г. Я.). Мене влаштовує, секс-символ — що ж… Це приємно.

— Гумор — це, здебільшого, чоловіча сфера… Жінок не­багато, і нерідко їх сприйма­ють, як жінок на судні моряки. Завдяки чому вдалося досяг­ти успіху вам?

— Ви ж самі сказали — я секс-символ, тож знайшла підхід. На­справді, усе відбулося за волею долі: мене знайшли, дали купу текстів, я додала до цього трохи власного акторського бачення — і вийшов образ, який, як під­твердили вже перші концерти, глядачі сприйняли.

— Це образ? У житті ви та­кож жартуєте?

— Ні, похмура та сумовита (сміється. — Г. Я.). Насправді, на сцені я секс-символ гумору, а у житті — серйозна і розум­на. Вдумлива. А щодо гумору, то у житті це щось більш іроніч­не, мабуть. Щоб досягти успі­ху у комедійному жанрі, жінка має бути із самоіронією, не бо­ятися посміятися зі себе. Чима­ло актрис намагаються трима­тися у форматі привабливих та сексапільних, уникаючи, напри­клад, бути негарною на сцені чи у кадрі. Я цього не боюсь. Біль­ше того, мені цікаві ролі, в яких я можу бути іншою, в яких є про­стір для творчого пошуку. Я лег­ко сміюся зі себе.

— Це ви про образ а-ля Катя Пушкарьова?..

— Ще до виходу цього відомо­го серіалу я грала подібний об­раз непривабливої секретарки у компанії, на іспиті у школі-сту­дії ім. Довженка. І брекети були, і абсолютно такі ж окуляри. Так влучно вдалося потрапити в об­раз.

— Не хочете змінити ваше амплуа «справжньої біляв­ки»?

— Чесно кажучи, я від нього втомилась. Розумію, що стаю старшою, і всіх цих білявок мені вже й не потрібно грати… Усі мої героїні — або стерви, або дуре­пи, або веселунки. А хочеться кохати у кадрі так, щоб люди по­вірили. Приміром, я завжди мрі­яла про роль невпевненої у собі жінки, такої сірої мишки.

— Вас впізнають на вулиці?

— Так, зазвичай підходять і ка­жуть: «Ой, ви така маленька, а на екрані така велика!» (смієть­ся. — Г. Я.). Дякують за те, що я смішна.

— Можете бути «неприва­бливою» у повсякденному житті?

— Поза роботою я майже не використовую мейкап. Не тре­ба соромитися того, що тобі дав Бог, адже те, що Він дав, — за­вжди найкраще. А ще дуже важ­ливо, яке оточення у жінки. Мені пощастило з чоловіком, він ці­нує усе натуральне, природ­не, завжди говорить, що я гарна така, як є. Він навіть переконав мене не нарощувати вії, що я ра­ніше робила. Мовляв, ти прива­блива без усього штучного, і я погодилася, прийняла цю впев­неність та вдячна за неї. Зараз дуже багато «однакових» жінок — з пухкими губами, силіконовими грудьми та попами… Це, звісно, їхня справа, але, як на мене, — індивідуальність цінніша.

— У вас же багато подібних ролей — «силіконових» біля­вок…

— Так! І я розумію свою відпо­відальність. Люди мають зрозу­міти, що це лише образ, іронія. Мене чіпляє, що за правду мої ролі сприймають діти — дівчат­ка 9−14 років. Вони думають, що гарні очі, груди та «папік» — це джек-пот життя, це круто. Я розумію, що, з одного боку, не­погано граю, якщо так сприй­мають, з іншого — мені дуже важливо, щоб батьки пояснили дітям: життя інше. І велике щас­тя досягти усього самостійно, своєю головою. Наприклад, усе, що маю, я досягла сама… Ох, як же я пафосно сказала (сміється. — Г. Я.). Але це правда.

— У вас не було «папіка»?

— Ніколи! І це величезна сво­бода — спокійно спати, ні від кого не залежати та мати все, що потрібно, завдяки власним зусиллям. А тепер у партнерстві з чудовим чоловіком.

— Ваш батько військовий. Як він сприймає часто розкуті сценічні образи своєї доньки?

— Абсолютно адекватно. Батько мені сказав: «Яно, ну що ти, у тебе „безсоромна“ про­фесія, ти все правильно ро­биш». Хоча я і сама не люблю вульгарності і часто намагаю­ся адаптувати власні ролі, щоб це сприймалось смішно, а не «безсоромно». Проте батькам дуже вдячна за підтримку і віру в мене.

— Ваш півторарічний син Тамерлан уже знає, хто його мама? Бачив на екрані?

— Він тільки почав розуміти, бо ж побачив маму на афішах. А коли сам поставить питання про те, хто його мама, які ролі грає, я все йому розповім. Скажу, що таке комедія. І, звичайно, пояс­ню, звідкіля діти беруться. У нас є і будуть чесні, прозорі стосун­ки.

— Через гастролі, зйомки, виступи ви тижнями можете не бачити сина. Напевно, щоб витримати, потрібні сили. Ви та сама «сильна жінка»?

— Якщо та, що «плаче біля ві­кна», то ні. І, напевно, те, що є у мене, це не сила, це робота. Не боюся працювати, бо за кожним сильним досягненням — роки наполегливої роботи. І витрим­ка — це робота. Так, я з першого разу не вступила до театраль­ного університету ім. Карпен­ко-Карого. Дали зрозуміти, що мою українську ще потріб­но «підтягувати», адже я вирос­ла у російськомовній родині, хоч і дуже люблю українську мову. Рік я підтягувала, вчила наголо­си, ставила вимову — і таки ста­ла студенткою того вишу, про який мріяла.

— Сильна, працьовита, на­полеглива, розкішна, але водночас неприступна, від­сторонена… Останнім часом ви рідко відповідаєте у соцмережах на коментарі шану­вальників.

— Бо не маю такої можливос­ті. Якщо є вільна хвилинка, від­повідаю на теплі та дружні ко­ментарі. Агресивних та занадто нав’язливих дописувачів інко­ли блокую. Я вірю, що адекватні люди обов’язково зрозуміють: у мене родина, робота, тури Україною та світом — я прошу елементарної поваги до мого життя. І знаєте що? Я просто не хочу виглядати хорошою. Я не хочу усім усміхатися, коли на­справді немає бажання або часу. Я не маю такої потреби подоба­тися абсолютно усім. І мені дуже важлива коректність — до мене та навколо мене. Не визнаю «ти­кання» від незнайомих людей. «А чого ти дитину не показуєш?» — читаю я повідомлення і ду­маю, що сама, навіть коли була малою, просто не могла жодній людині сказати «ти», мене вихо­вували по-іншому. Мені іноді хо­четься звернутися до батьків: це важливо, це наше майбутнє, це наше суспільство та його куль­тура, — давайте привчати нове покоління просто бути ввічли­вими. Це елементарне, проте дуже важливе виховання.

— Ви пригадали дитинство. Якось ви сказали, що не за­вжди були впевнені у собі…

— Я відчула впевненість не так давно. Тут питання у моїй освіті. У театральному нас «ламали», інколи просто змішували з боло­том, а далі вже твоя справа — ви­берешся чи ні. І знаєте — у нашій професії насправді це має сенс. Артист завжди повинен розви­ватися, не сидіти на місці, по­чуваючись зіркою. Нам, бувало, казали: «Ви — ніхто, ви — бездар­ні, що ви будете робити на сце­ні!», але ми звикли працювати і доводити, що ми — талановиті. З моєї групи, в якій було шіст­надцятеро студентів, — усі шіст­надцять у професії! У паралель­ній групі з іншим керівником та іншим підходом — лише два ви­пускники стали акторами.

— Важко не зламатися…

— Аякже. Я і після першого, і після другого курсу думала за­брати документи з інституту, проте залишилася і от працюю у професії. Наша робота загар­товує. Кажуть: слабкого у мис­тецтві — лише підштовхни, і все, буде зрив… А сильний досягне успіху. Мабуть, так і у житті. А от дітей треба хвалити та мотиву­вати якомога більше, тоді у до­рослому житті вони зі всім впо­раються.

— Яка риса характеру у чо­ловіка викликає у вас довіру, а що може відштовхнути?

— Відштовхнути можна бай­дужістю. Коли людину не ціка­вить нічого у твоєму житті, — ні радощі, ні біди. Нічого. А прива­бити, викликати довіру чоловік здатен, коли вміє слухати жінку. Чути, що вона говорить.

— У нас досі святкують 8 бе­резня, до якого українці став­ляться по-різному. А що це свято означає для вас?

— Я взагалі до свят байдужа. Не розумію цієї метушні. Жінки готують цілий день, прибирають у квартирі, потім вже втомили­ся, годину поїли, встигли набра­ти ваги, а сил залишилося тільки до ліжка доповзти. Та нехай свя­то буде хоч кожного дня! Голо­вне — бажання його створювати! Взаємне, звичайно.

— Можете зробити свято або сюрприз своєму чолові­кові?

— Звісно. Я це вмію і люблю. Головне, щоб наші із чоловіком графіки співпадали. От подив­люся на наші розклади (чоловік Яни — музичний продюсер Олег Збаращук. — Г. Я.) і як тільки по­бачу можливий день для по­дарунка, обов’язково зроблю! Сподіваюся, незабаром буде кілька таких днів.

— А як зароджувались ваші почуття?

— Ми з Олегом багато разів пересікались, але якось не по­мічали одне одного. А під час нашого першого спільного туру, який відбувся восени, якось у Полтаві зібралися всі разом у номері. Почали гру, де потрібно було грати парами. І ми з Оле­гом опинилися в парі. Я була не­нафарбована, в піжамі. І раптом він подивився на мене уважно: «Яка ж ти гарна, коли ненафар­бована!». Після цього взяв мою руку і сказав: «Ти будеш моєю дружиною». Я не сприйняла тоді цього серйозно. А він невдовзі став мені освідчуватись. І ось ми разом.

— Чоловік не ревнує вас до партнерів на знімальному майданчику?

— Ніколи! Я його іноді навіть запитую: «А відверті сцени тебе не хвилюють?». На що він від­повідає: «Це ж твоя робота». Я його теж не ревную. Якщо не­має приводу, який у цьому сенс?

— Майже п’ять місяців минуло від того трагічно­го ранку, коли автобус з «Ди­зелями» потрапив в автоката­строфу. Як оговтуєтеся після пережитої трагедії?

— Дякую. Все добре, реабілі­тація проходить успішно. У мене була серйозна травма ноги, і я вдячна італійським та україн­ським медикам за те, що знову ходжу. Ба, навіть граю на сце­ні та танцюю! Зараз ми готуємо нову програму, з якою відпра­вимося у гастрольний тур. Приїдемо 22 травня і до Львова. Це буде весняна програма, наси­чена актуальними жартами про «майовки» та випускні, музични­ми номерами та щирими лірич­ними виступами, присвяченими Марині Поплавській.