• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли мав 12 років, тато притарабанив додому стару друкарську машинку. Я сів і наклацав два фантастичні оповідання»

«Коли мав 12 років, тато притарабанив додому стару друкарську машинку. Я сів і наклацав два фантастичні оповідання»

Письменник Петро Яценко — про історію написання «Львівської саги», творчий доробок і особисте життя.


Фото: з особистого альбому Петра Яценка

Із-під пера Петра Яценка («айтішника» за освітою) вийшло уже сім романів і багато оповідань. Досліджує історію краю, безмежно любить свій рідний Львів, на тлі якого і «виплекав» свої романи. На 25 Book Forum Петро Яценко привезе свій роман «Львівська сага», який видали у польському видавництві Warstwy. Чому саме польські видавці звернули увагу на роман, а українська літературна критика його спочатку не помітила, про нагороди та безмежну любов до книжки Петро Яценко розповів журналістові «ВЗ».

 — У рамках 25 Book Forum, який відбудеться у Львові 19−23 вересня, буде представлено польське видання роману «Львівська сага». Як народилася ідея твору?

 — Коли я студентом підробляв на телебаченні та зняв кілька репортажів на тему львівських міфів для каналу ICTV, вони мали розголос. А «благословили» мене писати про Львів два Юрії: Іздрик, який друкував мої твори у журналі «Четвер», та Винничук, відомий розробник «львівської» теми в сучасній українській літературі. Перша частина книги, оповідання «Золота мавпа», була надрукована у львівському «Пост-Поступі». Я побачив, що тема «моя», і написав ще низку оповідань, пов’язаних подіями та героями. Так і вийшла сага — оповідь про кілька поколінь родини спадкових львівських катів Малодобрих, які вершили правосуддя, але зрештою поріднилися з родом львівських злодіїв Овербахів-Ліщинських. 2010 року письменниця Галина Пагутяк прочитала рукопис і переконала Василя Габора видати роман «Львівська сага» у його серії «Приватна колекція».

 — Перед тим, як потрапити на фестиваль книжки у Львові, цей роман став лауреатом австрійської премії Bank Austria Literaris. Яким чином австрійці зацікавилися вашою «Сагою»?

— Українська літературна критика роману не помітила. У конкурсі «Книга року» він за балами посів передостаннє місце. Але поруч, на останньому місці, опинилися зі своєю книгою Марина та Сергій Дяченки. Я зрозумів, що не все так погано. Крім того, почав отримувати численні захоплені відгуки від читачів. Наклад довелося додруковувати. Мене дуже здивувало, коли через рік після виходу книги я отримав повідомлення, що «Львівська сага» взяла участь у міжнародному конкурсі Bank Austria Literaris у Відні та стала лауреатом з-поміж кільканадцяти книг з усієї Східної Європи. Виявилося, «сарафанне радіо» донесло добрі відгуки про роман до перекладачки Клаудії Дате, яка переклала великий фрагмент німецькою і подала на конкурс. Я отримав стипендію у Відні, виступав перед публікою і став більш упевненим у своїх силах як автор.

 — Австрія — не єдина країна, яка сприйняла цей роман. У Польщі він також мав успіх…

 — Власне завдяки «Львівській сазі» та рекомендації Миколи Рябчука, який прочитав роман ще в рукописі, я потрапив свого часу на стипендію Gaude Polonia до Вроцлава. Мені пощастило, бо моєю кураторкою погодилася бути сама Ольга Токарчук. Моєму щастю не було меж! Почав вивчати польську, читаючи книги Ольги, зокрема, «Бігунів», за які вона пізніше отримала Букера. Непогане знайомство як для автора-початківця. У Вроцлаві велика українська спільнота, яка запрошувала виступати багатьох літераторів із України, і саме там я вперше побачив Оксану Забужко, був на літературних вечорах авторів Західної Європи, місцевих поетичних «слемах», виступав сам. У Польщі я написав свої книги «Січкарня», яка увійшла потім до довгого списку «Книги року» Бі-Бі-Сі, та «Кружляй. Заробляй. Плач», уривки з якої теж було перекладено польською. Зараз у польському видавництві Warstwy виходить переклад «Львівської саги», який зроблено зусиллями редакторки Катажини Котинської, перекладачки Івони Борушковської та колективу вроцлавського «Дому літератури». Що найбільше мене тішить — це не лише проект із видання моєї книги, а ціла програма популяризації українських сучасних авторів у Польщі. Упродовж двох років Warstwy видадуть книги чотирьох авторів. Докладніше про це можна буде дізнатися на цьогорічному BookForum, у п’ятницю, в Театрі Курбаса, де буде презентація серії.

 — У вас чималий творчий портфель. А коли написали першу серйозну річ, точніше, коли зрозуміли, що станете письменником?

 — Коли мав 12 років, а це був кінець дев’яностих, тато звідкілясь притарабанив додому стару друкарську машинку. Я сів за неї, заправив чистий аркуш і вперше, без підготовки, наклацав два фантастичні оповідання. Тоді був сам собі і літредактором, і критиком, і, ясна річ, оповідання мені дуже сподобалися: вау, я можу писати! Подумав, колись зможу стати письменником і писати справжні книжки. Але вирішив почекати і нічого не писати, поки не закінчу навчання. Зрештою, так і сталося — перший роман написав після того, як випустився з Політехніки.

 — У літературу ви увійшли романом «Йогуртовий бог» (2002 р.) і відразу стали лауреатом всеукраїнського конкурсу «Нові автори». На той час вам було лише 23 роки. Багатьох літераторів, які у ранньому віці досягають певних вершин, це «знищує». Хтось перестає писати, у когось виростають крила, а хтось дістає зіркову хворобу… Її у вас не було?

 — Та ні. Я отримав диплом у 2001 році, зарплатою тоді вважали 50 доларів, а сто доларів на місяць — дуже крутим заробітком. Було не до «зіркових хвороб». Я працював інженером і писав вечорами. Справді, мій перший роман швидко надрукували у великому видавництві, але я вважав, що так і має бути. Мені навіть регулярно платили невеликі суми роялті, але цього не вистачало, аби існувати. Інколи я замислююся над тим, яким би було моє життя, якби не література, і не можу сказати напевне, що воно було би гіршим. І зараз іноді відмовляюся від привабливих пропозицій роботи, щоб дописати якийсь фрагмент книги.

— У «Йогуртовому бозі» описуєте майбутні події: президентські вибори, епідемію грипу, карантин… Може, маєте дар передбачення?

— Мені видається, іноді не «людина говорить текстом», а «текст говорить людиною». Тобто написане в той чи інший спосіб справджується не через те, що автор його придумав, а тому, що він інакше просто не міг написати. Неймовірно, але дещо з тієї книги справдилося, це так. Зокрема намагання політичних сил використати штучну «епідемію грипу» для маніпуляцій та перемоги на виборах. Можливо, її прочитав хтось із горе-політтехнологів?..

 — У вашому доробку — серйозні романи з історичними дослідженнями, як-от «Львівська сага», «Січкарня», «Нечуй. Немов. Небач», «Повернення придурків» тощо. Але є і «Короткий путівник із галицького сексу»

 — «Короткий путівник…» -- книга передовсім іронічна. Я писав її під натхненням від «Бігунів» Ольги Токарчук, мені дуже імпонувала розмірена оповідь і манера побудови цього твору. Виявилося, однак, що читач очікував прямої відповідності між назвою та вмістом… Хоча книга і числиться у «бестселерах» книжкових інтернет-магазинів, я розумію, що купують переважно за назвою, і багатьох книга може розчарувати. Але наразі вважаю «Путівник» одним із найкращих своїх романів і маю надію, що він іще колись «вистрілить». Так само, як «Повернення придурків», що через десять років після виходу книги стало виставою на сцені Чернігівського молодіжного театру.

 — Людина, яка вміє і може щось написати, зазвичай вступає на філологічний факультет або ж на журналістику. Натомість ви обрали ІТ-технології і закінчили Львівську політехніку. А чому не гуманітарний факультет?

 — Я з родини інженерів, які закінчили Політех, і мене завжди цікавили складні конструкції. Я добре знав фізику й математику, цікавився комп’ютерами, а гуманітарні предмети давалися мені занадто легко, я їх не цінував. Тож вибору у мене не було.

 — Не таємниця, що «айтішники» непогано заробляють. Виходить, написання літературних творів — для душі? Хобі?

 — Мені довелося працювати у великих міжнародних технологічних компаніях, мав тривалі відрядження до Лондона, Варшави, Берліна. Розробляв цікаві вітчизняні стартапи. Але специфіка будь-якої роботи в тому, що часто доводиться реалізовувати чужі ідеї, а книга дає можливість реалізувати свій власний проект від початку до кінця. Власне, під час написання роману «Нечуй. Немов. Небач» про Нечуя-Левицького я застосував технології «ощадливого стартапу», мав постійний зворотний зв’язок із майбутніми читачами, і вони багато в чому мені допомогли. Зараз ми з дружиною, дитячою письменницею Галиною Ткачук, розробили курс «Програмуємо… страшні історії» для молодших школярів на основі її книги «Тринадцять історій у темряві». Діти можуть вивчати програмування, пишучи захопливі історії. Мені подобається комбінувати різні рівні креативності та технологій.

 — Яку роль у творчості відіграє ваша родина? Надихає на створення нових романів чи, навпаки, заважає? А може, ще й критикує?

 — У нас письменницька родина, я вже згадував про свою дружину Галину Ткачук, яка є відомою дитячою письменницею, її твори входять до оновленої шкільної програми. А мій дванадцятирічний син Матвій теж дуже багато читає з чотирьох років і написав кілька рецензій на прочитане на інтернет-порталі «Барабука».

 — Знаю, творчі люди до хатньої роботи часто ставляться з відразою. Може, ви виняток? Можете поличку прибити, зремонтувати праску? Чи викликаєте майстра?

Усі ми не цураємося хатньої роботи також, мені багато ідей приходить під час миття посуду, приміром. Але не ідей вигадливих убивств, як Агаті Крісті, а більш людяних, маю надію…

Розмовляла Галина ЯРЕМА

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли мав 12 років, тато притарабанив додому стару друкарську машинку. Я сів і наклацав два фантастичні оповідання»