• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Про одруження з іноземкою знали лише батьки. Дізналися б у консерваторії — не отримав би диплома»

«Про одруження з іноземкою знали лише батьки. Дізналися б у консерваторії — не отримав би диплома»

Всесвітньо відомий скрипаль, професор Гамбурзької академії музики, який жив і навчався у Львові, — про започатковані ним в Україні музичні фестивалі, генеалогічне дерево свого роду, виїзд з СРСР за кордон

Міхаель Стріхарж

Маестро з Німеччини відвідав Україну, аби взяти участь у музичному фестивалі, заснованому Фондом Міхаеля Стріхаржа. Відбувся фестиваль у Луцьку. Переможці XVII Конкурсу молодих виконавців отримали високі міжнародні нагороди. А найкращі скрипалі Львівської спеціалізованої музичної школи-інтернату імені С. Крушельницької, в якій свого часу навчався пан Стріхарж, — престижні стипендії.

З паном професором пройшлася старовинними львівськими вуличками в пошуках затишної кнайпи, де б можна було взяти інтерв’ю. «Ось тут, — пан Міхаель звертає мою увагу на будинок на вулиці Вороного, 3, — колись був ВВІР. Два роки оббивав його пороги — візи до Польщі мені не відкривали. А в Катовіце на мене чекали дружина і старший син». «А тут, — показує на ресторан на початку проспекту Шевченка, — за Союзу була кнайпа. Студентами приходили сюди випити філіжанку кави»…

Про свою родину, галичан, яких запам’ятав з дитинства, музичне життя Європи Міхаель Стріхарж розповів в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пане професоре, на якому рівні проявили свої здібності українські музиканти під час фестивалю на Волині?

— У Луцьку відбувся мій майстер-клас, конкурс молодих виконавців і два блискучі концерти видатних українських музикантів. Першу премію — Золоту медаль — виборола 18-річна піаністка з Луцька Анастасія Тімофеєва. Під час майстер-класу я зауважив: сільську молодь (за вмінням тримати себе на сцені, зовнішністю, манерами) нині важко відрізнити від міської. Дай Боже так само гарно грати на музичних інструментах міським дітям!

Під час фестивалю було вручено дві високі міжнародні мистецькі нагороди. Відомий музикант, диригент академічного камерного оркестру Волинської філармонії «Кантабіле», народний артист України Товій Рівець отримав міжнародну премію імені Йоганна Себастьяна Баха, а львівська піаністка, народна артистка України Етелла Чуприк — міжнародну премію імені Ріхарда Вагнера. Це грандіозна подія для Луцька! У залі був аншлаг. Сцену засипали квітами.

— Кілька днів ви провели у місті Лева. Ваше враження про його музичне життя…

— У рамках фестивалю «Віртуози» у Львівській обласній філармонії, на запрошення його директора Володимира Сивохіпа, дивився концерт аматорського ан самблю «Варнічкес». Непрофесійні музиканти виступали на високому рівні, не кожен професійний колектив так зможе зіграти. Був також на концерті «Вагнер гала» у виконанні симфонічного оркестру обласної філармонії під керівництвом Тараса Криси та солістів з Німеччини. Для мене це було неочікувано. Яке високе оркестральне і диригентське виконання!

Твори Вагнера надто складні для виконання. За всю післявоєнну історію у Львові вперше виконували музику цього славетного композитора.

— «Вагнеріада» — одна з ваших музичних спеціальностей. У дитинстві батьки, мабуть, щодня змушували вас грати гами?

— Не були до мене строгими і не мріяли бачити свого сина великим музикантом. Та й я не відчував у собі таланту скрипаля. Ріс звичайнісінькою дитиною: ганяв з однолітками м’яча, стрибав з піщаних кар’єрів… У музичну школу віддали мене випадково. Неподалік жила родина відомого у Львові доктора Акса. Він мріяв, аби його син Емануель займався музикою. Якось доктор Акс почув, як я співаю, і порадив батькам віддати мене в музичну школу.

Нині його син Емануель Акс — один з найвідоміших піаністів світу. Торік, до речі, він мав концерт у Львівській філармонії. Підтримуємо один з одним стосунки.

Пригадую, було мені десять років. На прохання директора музичної школи (нині — спеціалізована музична школа-інтернат імені С. Крушельницької. — В. Ш.) я заграв на скрипці перед делегацією з Польщі. «Цей хлопчик, — мовили поляки, — грає краще, аніж деякі наші професійні музиканти». Для мене це був великий комплімент.

Наша родина жила на вулиці Пісковій, 14, біля Кайзервальду (нині — Шевченківський гай). На центральному вході були красиві металеві ворота з аркою, з обох боків оздоблені барельєфом голови дволикого Януса, римського бога з двома обличчями, покровителя входу і виходу, початку і кінця.

Тішуся, що донині збереглася назва моєї вулиці. Прихильник того, аби збе- рігати прадавні історичні назви. Це прикраса міста. У Франції, Німеччині, Австрії, до речі, збереглися назви вулиць такими, якими вони були 600 років тому. Перейменувати їх — все одно, що прибрати з будівель старовинні архітектурні ансамблі.

— Цікавилися, хто живе у вашій квартирі зараз?

— Щоразу, коли приїжджаю до Львова, приходжу на вулицю свого дитинства — Піскову. Мій будинок там найгарніший. Було це кілька років тому. Дзвоню у двері. Відчиняють господарі. «Я музикант, — кажу. — Колись жив у цьому помешканні». Втішилися. Приємна родина, дуже гарно мене прийняли.

— Пригадуєте, в які кнайпи наприкінці 1960-х ходили «на каву»?

— Ходити «на каву»?! О, так справді кажуть на Галичині. Я приятелював з юнаками, які любили Savоir vivre (французькою — гарне життя). Складав гроші на ресторан. Батьки навіть не знали про це. Найкращим рестораном за моєї пам’яті був «Інтурист» (нині — готель «Жорж»). Вдень там майже нікого не було. Обід коштував 93 копійки. За столом, у кутику залу, часто бачив відомого композитора Станіслава Людкевича. Я з ним вітався, і ми, двоє на весь ресторан, обідали.

Першу за Союзу кав’ярню відкрили на початку вулиці Академічної (нині — проспект Шевченка). Туди закупили італійське обладнання, на ньому готували каву «Еспресо» за 15 копійок. Щоб купити філіжанку кави, треба було вистоятися в черзі. У цій кав’ярні постійно тусувалися письменники, актори, художники. Часто бачив там композитора Богдана Янівського. Каву пили, стоячи за високими круглими столиками. За одним столиком стояло шестеро-семеро людей. Бувало, до нас підходили галичанки: «Може, бажаєте замовити собі в’язаний светр ручної роботи?». Таким чином жінки підзаробляли. Тоді ми почувалися найщасливішими. Згадую — аж серце щемить…

— У 1971-му ви виїхали до Польщі. Що спонукало до цього?

— Студентом кілька разів їздив до сусідньої Польщі. Там познайомився з майбутньою дружиною. Ми одружилися. Кілька років жили нарізно: Ельжбета — у Катовіце, я — у Львові. Про одруження з іноземкою знали лише батьки. Дізналися б у консерваторії — не отримав би диплома. На випускному вечорі ректор урочисто вручив мені посвідчення почесного студента.

За всю історію консерваторії, до слова, такий документ отримали лише два чи три студенти. А наступного дня зізнався друзям, що одружений з полькою. Викликає мене ректор. Заходжу, а поруч — секретар партійної організації: «Чув, що одружилися в Польщі?! Віднині забороняю вам, Стріхарж, заходити в консерваторію!». «Але ж учора ви мені вручили посвідчення почесного студента», — нагадую. «Це ще нічого не значить!» — чую у відповідь.

— КДБ не переслідувало?

— Ні, тільки два роки не випускали з Союзу. Хоча в Польщі жила моя дружина і вже народився старший син. Туди я міг поїхати лише по туристичній путівці на кілька днів. Уперше сина побачив, коли йому виповнилося вісім місяців.

Пригадую, заходжу у ВВІР відкрити візу до Польщі. Тільки-но переступив поріг — двері зачинили на ключ і почали допитувати: «У нас що — гарних дівчат нема, що ви з полькою одружилися?», «Хто вам допоміг це зробити?», «В якій країні плануєте жити?». Я був готовий до таких запитань і заздалегідь підготував відповіді. Знав: з такими людьми треба бути обережним, тим більше, що моя доля була в їхніх руках. Коли від’їжджав, мені дозволили взяти з собою лише п’ять доларів. Їхав в нікуди. Не знав, де буду працювати. Про музичну кар’єру й думки не припускав. Тим часом у Катовіце запропонували взяти участь у конкурсі на посаду концертмейстера оркестру філармонії. У конкурсі я переміг. А викладачі консерваторії, почувши мою гру на скрипці, ще й запропонували викладати студентам музику. Тим часом нас з дружиною запросила у Швецію її старша сестра. І ми поїхали…

— У Швеції будували кар’єру музиканта?

— Був готовий до будь-якої роботи. Тим часом у Стокгольмі йду повз філармонію. Зупиняюся біля афіші. Підходить юнак з віолончеллю — і до мене англійською: «Ви звідки?». Почувши, що я скрипаль з СРСР, перейшов на російську. Він був болгарином, працював у стокгольмській філармонії. «Є можливість зіграти на концерті у нашому оркестрі, — каже. — Заграєш добре — запросимо на прослуховування». І ось виступ. Всі у фраках, а в мене — нема. Болгарин позичив свій. Тиждень я грав на концертах. Шведам так сподобалася моя гра, що запросили прослухатись на заміщення посади концертмейстера стокгольмської філармонії. Потім працював концертмейстером відомого німецького камерного оркестру, заснованого великим композитором Паулем Хіндемітом, — Рейнському камерному оркестрі в Кельні.

— До якого покоління знаєте свою родину?

— Багато років наше генеалогічне дерево вивчає старший син Даніель. Дідусь по материній лінії був пекарем. Мав невелику пекарню. Родини моїх батьків жили бідно. Під час Голодомору їх рятували родичі з Америки. Татів рідний брат, який виїхав у Штати в 1920-х роках, надсилав їм долари. За них у спеціальних магазинах родина купувала продукти. У 1930-х в СРСР ще не переслідували людей, які мали родичів в Америці.

Мама з Умані, батько — з Київщини. Під час війни обоє служили в армії. Тато був офіцером, мама працювала у військовій канцелярії. Оскільки у нас єврейська родина, це врятувало їм життя. Серед живих родичів не залишилося. Тож я зростав без дідусів, бабусь, тіток, вуйків, двоюрідних братів і сестер. Наприкінці війни батьки опинилися у Відні, де я і народився. У 1950-х, коли мені було три роки, переїхали до Львова.

Дружина Ельжбета — економіст. Під час Другої світової маму Ельжбети разом зі старшою донькою і ще кількох євреїв два роки переховували від фашистів і годували господарі особняка на вулиці Личаківській у Львові. Двері в їхню кімнату заставили шафою. Надвір могли вийти лише вночі. Мама Ельжбети виробила фальшиві документи на прізвище Бура. Та все одно боялася, аби сусіди не видали її німцям. Господарі дуже ризикували собою.

Німці час від часу заходили в їхній дім. Якби тієї миті якась дитина писнула або чхнула, розстріляли б усіх.

Мої сини — юристи. Старший, Даніель, живе у Мюнхені. Керує відділом найбільшої в Німеччині компанії мобільного зв’язку. Одружений з італійкою. Його донька (моя онука) — стоматолог. Молодший, Філіп, — один з найвідоміших німецьких адвокатів. Має п’ятеро дітей.

— Правда, що ви в родинних стосунках з двома відомими родинами в Німеччині та Америці?

— Так, з відомою гамбурзькою родиною Бартольді та сім’єю зятя президента США Дональда Трампа. Дружина мого сина Філіпа Катаріна походить зі старовинної гамбурзької родини Бартольді, який був хресним батьком славетного композитора Фелікса Мендельсона. Оскільки похресників колись нарікали прізвищем хресного батька, то нащадки писалися Мендельсон-Бартольді.

Щодо Трампа. Джаред Кушнер (зять президента США Дональда Трампа, чоловік його доньки Іванки) є племінником моєї дружини. Джаред має українське коріння. Його родина по маминій лінії — з Тернопільщини. А батьки моєї дружини походять зі Львова. Багато моїх приятелів на Заході — колишні львів’яни.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Про одруження з іноземкою знали лише батьки. Дізналися б у консерваторії — не отримав би диплома»