«Люблю малювати без ескізів, бо тоді виходить ефект несподіванки»

У розмові з живописцем Дмитром Легерком — про техніку робіт, перспективи для молодих митців, жінку й Україну

27-річний лучанин Дмитро Легерко — випускник Львівської національної академії мистецтв. Нині його основним заняттям є живопис, трохи менше — скульптура. З художником зустрілися у нього на роботі, в галереї ProArt Gallery.

— Живопис — це хобі, яке переросло в ремесло, — зізнався хлопець, паралельно показуючи мені свої роботи. — Займаючись ремеслом, я роблю те, що мені подобається, але й намагаюся, так би мовити, заробити на хліб із маслом.

— Чи завжди картини, які малюєте на продаж, вдаються такими, як хотілося?

— Я не дуже люблю малювати на замовлення, бо тоді робота йде важко: треба підлаштовуватися під когось, а не під себе. Звісно ж, найкращі картини ті, які намальовані від душі, натхненно. Досить часто картини дарую, але також і продаю, бо потрібно на щось жити. Розлучатися з ними не дуже важко, адже приємно, коли мої роботи висять на стінах у різних людей різних куточків світу. До речі, в мене вдома картин майже немає.

— Наскільки для художника важливо мати відповідну освіту? Може, достатньо просто дару від Бога?

— Освіта потрібна, бо вона — фундамент, із якого починається усвідомлення того чи іншого матеріалу. Нам дають ази, які ми вбираємо, як губка, а вже потім у власних творчих роботах відтворюємо ці знання так, як відчуваємо. Ну, звичайно, цілком реально і без освіти писати варті уваги картини. Можна навчитися й самотужки, головне — бажання.

— В Україні художник здебільшого асоціюється з бідною людиною, як кажуть, художник від слова «худо». Погоджуєтеся з таким стереотипом?

— Більше так, аніж ні. Є дуже мало винятків — художників, які «вибилися в люди», здобули визнання суспільства. Але й на них переважно звертають увагу пізніше, а не на ранніх періодах творчості. Хоча зараз змінюються люди, їхні погляди, а тому навіть на молодих художників починають усе більше звертати увагу. Головне — показувати оточенню, що ти працюєш і розвиваєшся. Бо якщо не виставляти ніде свої роботи, ховати їх удома, то ніхто не побачить ні робіт, ні автора. Та все ж у нашій країні бути художником — це більше для душі, а не для заробітку.

— А ви пробували виставляти свої роботи десь за кордоном?

— В Італії. Там разом з іншими молодими художниками в невеличкому селищі біля Салерно робив експозицію з картин, а також проводив майстер-класи для дітей. Це все відбувалося просто неба, на свіжому повітрі. В Італії я пробув два з половиною роки, вивчив там мову, працював у майстерні реставратором. Після закінчення Львівської національної академії мистецтв захотів побачити світ, змінити щось у своєму житті. Італія і справді змінила мене. Раніше я працював в одному стилі, а зараз моя техніка різноманітна: не боюся себе постійно шукати. Коли їхав до Італії, лякала невідомість. А коли довелося повертатися додому, було, мабуть, так само страшно, бо вже пристосувався до життя в іншій країні. За кордоном зовсім інше суспільство, інше бачення світу, інші можливості.

— Чи відрізняються іноземні художники від наших?

— Кожен художник часто показує землю, де він народився. Італійці пишуть переважно море, українці — наші пейзажі. Себто в цьому вони схожі. Але, вважаю, за кордоном художники більше розвинені по-європейськи. Ми ще схильні до класики, а іноземні митці менше бояться експериментувати з кольорами, подачею тощо.

— Є щось таке, що ви б ніколи не намалювали?

— Напевно, маки (сміється. — Авт.). Чомусь вони мені зовсім не подобаються. Їх дуже часто зображають скрізь і всюди. Сама собою квітка дуже гарна, але на картинах уже приїлася.

— Чи правда, що про художника його роботи говорять більше, ніж звичайна біографія?

— Думаю, так. На картинах можна прочитати настрій, характер, впевненість у собі автора.

— А що читається на ваших картинах?

— Я зручно почуваюся на великих форматах. Там можу «розмахнутися» на щось більше, поставити собі складнішу мету. Маленькі картини не люблю писати, бо тоді я скутий, ніяковий. Знаєте, передовсім треба бути самокритичним. Якби мені подобалися мої роботи, то, мабуть, кар’єра художника була би вже закінчена. Коли художникові не подобаються власні роботи, він рухається вперед. А ще дуже важлива думка глядача. Особливо треба вміти сприймати критику, бо нема критики — нема розвитку.

— Може, хотіли би вступити до Спілки художників Львова?

— Колись мені пропонували, але я тоді ще був студентом і не захотів. Зараз тріки про це шкодую, тому в найближчих моїх планах усе-таки є Спілка художників. Туди можуть потрапити багато початківців, які потенційно братимуть участь у різних експозиціях, конкурсах. Загалом у Спілці хороші перспективи, але невеликі. Все залежить від художника, від того, як він себе і свої роботи подає, наскільки вільно почувається з людьми.

— Проводите благодійні виставки?

— На жаль, поки що ні, але хотілося б. Благодійні виставки мають великий сенс. Головне, щоб виручені кошти справді дійшли туди, куди потрібно.

— Наскільки для вас важлива атмосфера, в якій доводиться працювати?

— Мені насамперед важливо, щоб була музика. Будь-яка: я меломан. Люблю вмикати пісні дуже гучно, таким чином розслабляюся. Від музики навіть залежить те, як я хочу писати роботи: широким помахом чи деталізовано. А люди можуть стояти поза моєю спиною, розмовляти про щось своє або ж цікавитися тим, що я малюю. Мене це зовсім не дратує.

— Спочатку робите ескізи чи малюєте відразу з голови?

— Здебільшого збираю матеріали зі своїх фотографій, які відображають якісь спогади. Це і є основою. Я хіба ще щось додумую, підправляю. Ескізи потрібно робити на складніші картини, в яких непроста композиція. А взагалі, люблю вирішувати композицію відразу на полотні. Подобається працювати саме в такому стилі, бо тоді виходить ефект несподіванки.

— Маєте кумирів серед інших художників?

— Зараз у нашій галереї триває виставка Віктора Жмака, який дуже імпонує мені як митець. Ще подобаються роботи Івана Турецького й Івана Труша. Зі світових люблю манеру накладання мазків і приємні повітряні образи Моне.

— Як ставитеся до всесвітньо відомого «Чорного квадрата» Малевича?

— Адекватно. Це своєрідний прорив у мистецтві. Малевич також був початківцем, який досить важко прокладав собі стежку. Зараз його картини коштують великих грошей, але суть у тому, що люди почали сприймати щось нестандартне. Робота взагалі цікава. Художник не просто ж замалював полотно чорною фарбою: там і тріщини, й ефект «кракле», й особлива якась манера накладання.

— Чи пробували малювати на тему війни?

— Ще в період Майдану я почав писати творчу робочу, але не закінчив її. Не хотів підкидати дров у вогонь і ще раз показувати, підкреслювати суспільство, яке важко переживало те, що відбувалося.

— Як би зараз зобразили сучасну Україну?

— Хотілося б зображати лише найкраще — таке, щоб люди дивилися на цей твір і мали піднесений настрій. Напевно, намалював би наші чудові краєвиди. А ще — українські свята! Таких свят, як у нас, ніде більше немає. Ми маємо прекрасну культуру.

— А якою на картинах вбачаєте жінку? Чи не здається, що у творах письменників і художників вона часто показана нещасною рабинею?

— Якби довелося намалювати українську жінку, то це точно не була б рабиня. Напевно, я б зобразив свою дівчину (усміхається. — Авт.). Вона була б у вишуканому українському вбранні. Хочеться підкреслити таким чином нашу автентичність. На моїй картині жінка була б щасливою, сильною, але й тендітною одночасно. Тендітність асоціюється з весною, з чимось таким квітучим, пахучим.

— Наскільки вам близький іконопис?

— Вперше почав писати святі образи в Італії. Я не вчився на сакральному живописі, тож спочатку це вдавалося дуже важко. Але оскільки раніше працював з портретами, вже потім ніяких складнощів не виникало. Ікона має писатися тільки зранку: встає сонце — і творчість іде з особливою духовністю. А взагалі, стараюся за ікони не братися. Вважаю, що для цього має бути дозвіл, благословення від священиків.

— Ви власноруч виготовили пам’ятник своєму батькові…

— Заввишки від 2 метрів 20 сантиметрів. Коли піднімав руку, то навіть не до кінця діставав до самої вершини крил (зріст Дмитра — 1 метр 95 сантиметрів. — Авт.). Був час, коли я зовсім не малював, і всі свої сили віддав на скульптуру. Працюючи з ранку до вечора, зробив цей пам’ятник десь за місяць. Багато переробляв, переліплював… Крила двічі не витримували ваги і падали, ламалися. Було дуже важко. У хвилини відчаю навіть мав думки зупинитися. Але все-таки завше стараюся тримати свої обіцянки, та й поганий досвід — це також досвід. Упевнений, що вчинив правильно, і батькові сподобалася моя робота.

Пам'ятник батькові, власноруч виготовлений Дмитром Легерком

Фото з особистого альбому Дмитра Легерка