Передплатити

«Щоб бути артистом, одного таланту замало. Треба гарувати і гарувати…»

Відверта розмова з провідним актором Театру імені Марії Заньковецької - про творчість і особисте життя

28 лютого у прем’єрній виставі режисера Ореста Огородника «За двома зайцями» за п’єсою М. Старицького на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької відбудеться бенефіс народного артиста України Януша Юхницького у ролі Сірка (батька Проні Прокопівни). Попри те, що Януш Юхницький пройшов і вогонь, і воду, не  розчарувався у професії і у житті. Колись його не прийняли у Театральний інститут імені Карпенка-Карого, але він вперто торував собі дорогу на сцену. У серпні минулого року відзначив 70-річний ювілей. Обожнює театр.  Наша розмова з бенефіціянтом про акторську професію і тернистий шлях до омріяної мети.

- Януше Володимировичу, незабаром ваш бенефіс. Як ви ставитеся до таких подій? Напевно, хто б і що б не говорив, що слава обтяжує, все одно – кожному необхідне визнання…

- Роблю цей бенефіс не так для себе, як для театру, бо так заведено, так повинно бути. Актор, який довго працює у театрі, та й роки має вже великі, мусить зробити щось, аби привернути увагу і до себе, і до театру, зайвий раз нагадати глядачам, що в театрі щось відбувається, ставляться нові спектаклі. Та і для людей, які працюють в театрі, теж це потрібно.

- Скільки років працюєте у Театрі ім. Марії Заньковецької?

- З 1975 року. На 50 і 60 років так складалися обставини, що не мав змоги робити бенефіс, а от на 70 вирішив, що такий час настав. Бо ніхто не знає, скільки ще мені відпущено, і чи дасть Бог дожити бодай до 75-ти…

- Рахували, скільки у вас ролей?

- Втомився рахувати, тому не рахую. У Театрі ім. Марії Заньковецької зіграв близько 60-ти ролей, а в театрах юного глядача, де я грав до цього, в сезон могло бути по 5-7 ролей.

- Кого грали в ТЮГу?

- Грав багато казкових героїв юнацького віку…

- А зайчиків і вовчиків?

- Пса Пірата грав, гарно гавкав. Хороший пес був. (Сміється. – Авт.). Грав злочинців, які порушують кордон, грав наших офіцерів, які тих порушників ловили. І навіть Миколу Островського грав.

- Але вашою мрією було грати на сцені Театру ім. Марії Заньковецької?

- Так. Тут уже моя дружина – Люба Лев – працювала. Ну і я за нею сюди «втиснувся». Подивилися мене, сказали, що «непоганий хлопець», художня рада мене признала і я став актором цього театру.

- Але був період, коли ви не працювали у театрі…

-  П’ять років  займався цирковою діяльністю в Польщі. У мене був власний приватний цирк шапіто, ми мандрували – сьогодні тут, завтра там. Це було дуже важко. Але вдавалося, було багато глядачів, та й програма була цікава. Хоча траплялося, що й не було заробітку, - всяке бувало… Коли я повернувся до Львова, то ще два роки треба було попрацювати, перш ніж повернувся до театру. Хоча, коли я йшов з театру, у мене була серйозна розмова з художнім керівником Федором Стригуном. Я сказав, що хочу створити цирк, заробляти гроші і, можливо, стати спонсором театру, а згодом повернутися до театру, бо цирк – то не моє. Просто мені були потрібні гроші, а на цирку шапіто можна було заробити. Саме тоді померла моя дружина і мені треба було виховувати самому двох дітей – сина і дочку. Мої батьки зробили усе, щоб діти були припильновані, а я заробляв гроші. Але сталося так, що з тим цирком у мене нічого не вийшло і я повернувся у театр.

- Знаю, що ви повернулися у виставі «Ханума». Режисер Вадим Сікорський довірив вам роль князя...

- Так. Потім була головна роль у виставі «Політ над гніздом зозулі», і пішло-поїхало…

- Коли ви вперше збагнули, що ваше місце – на сцені?

- Ще в дитинстві, коли тато брав мене із собою в оперний театр, де він працював артистом хору. А до того він був солістом Варшавського оперного театру, але потім так сталося, що в тата виникли проблеми з горлом. Але в хорі він міг співати і співав. Вперше тато привів мене до театру, коли я мав п’ять років. Мій батько працював з батьком Богдана Ступки. Хоча ми з Богданом Сильвестровичем до того, як я прийшов у Театр ім. Марії Заньковецької, ніколи не перетиналися, хіба згодом з’ясувалося, що ми з одного акторського грона.

- Після закінчення школи питання - куди вступати, не стояло?

 -Так, я пішов у театральний інститут. Поїхав до Києва, але не вступив. Я погано співав, мене не зарахували. Але Роман Віктюк привів мене до ТЮГу і мене взяли туди буз освіти.

- Як ви познайомилися з Віктюком?

- Я до нього ще школярем ходив у драматичний гурток при Палаці піонерів. Мені це дуже подобалося. Ходив туди навіть тоді, коли Віктюк залишив той гурток. Потім його очолював Петро Зозуляк.

- І як ви входили в акторське життя, не маючи акторської освіти?

- То було щось страшне! Страху було більше, ніж мого життя! Як я боявся, мало не млів, виходячи на сцену. А сказати два слова на сцені – то була подія для мене!

- Яка була ваша перша роль?

- Пес Пірат у п’єсі Наталі Забіли, режисером якої був Роман Віктюк. Я попрацював кілька сезонів і пішов служити в армію – в ансамбль пісні і танцю. Моя дружина з Львівського ТЮГу переїхала в Київський. Померла її мама і в столиці потрібно було вирішувати побутові проблеми, зокрема, з квартирою. Після армії я поїхав до неї – в Театр юного глядача імені Ленінського комсомолу. Грав там багато ролей, мною були задоволені. Навчався заочно в театральній студії, яка була при Театрі ім. Івана Франка. Так я здобув освіту

- А ще раз вступати до театрального інституту не пробували?

- Не пробував, хоча мене кликали. Але робота для мене завжди була на першому місці.

- Як познайомилися зі своєю дружиною Любою Лев?

- У Львівському ТЮГу. Вона працювала тут актрисою, закінчила театральну студію при Театрі ім. Івана Франка. З нею вчилися Люся Петруленкова, Юра Копосов, Валік Шестопалов. Віктюк їх всіх взяв до Львівського ТЮГу. Коли я прийшов у цей театр, побачив Любу, закохався і одружився.

- Чи грали з дружиною в одних і тих самих виставах?

-  Грали ми разом у чудовій виставі «Підступність і кохання» - вона грала леді Мільфорд, а я – Фердінанда, у п’єсі Наталі Забіли вона грала Лисичку, а я – Пса Пірата. Також сценічна любов у нас була у виставі «Юність батьків»…

- Але до Театру ім. Марії Заньковецької ваша дружина прийшла перша…

- Так. Вона теж хотіла працювати на заньківчанській сцені і її взяли. Багато заньківчан прийшли сюди з ТЮГу.

- Знаю, що у фільмах теж знімалися…

- Так. Незабаром має вийти кілька фільмів з моєю участю. У «Шляхетних волоцюгах» у мене, здавалось би, епізодична роль, але дуже екзотична і об’ємна. Завдяки режисерові і сценаристові вийшло так, що мій персонаж всюди є. Я граю дворецького. У фільмі «Гуцулка Ксеня» мене запросили  на роль судді.

- Але ж і раніше ви в кіно грали...

- Було кілька непоганих фільмів. Наприклад, «Від Бугу до Вісли» - я грав польського офіцера, - і на коні їхав, і в штабі щось говорив… Подивився і подумав: «Чому мене не запросили знову до якогось фільму?» Довший час я не знімався. Коли працював у Київському ТЮГу, мене затвердили на роль Тіля Уленшпігеля, але… В результаті цю роль зіграв Лембіт Ульфсак. І це було правильно – він вищий за мене, з голубими очами. Для такої романтичної історії він підходив більше, ніж я. Звісно, мені тоді було прикро, але…

- Але ж були і приємні спогади про зйомки у фільмах…

-  Пригадую, знімався у фільмі «Корабель закоханих», в якому Лев Лещенко грав головного героя, за яким бігала дівчина, він її не хотів, але я хотів цю дівчину. Це було дуже цікаво. Зйомки проходили на баржі, навколо багато молодих дівчат з ансамблю Вірського… З Левом Лещенком ми жили в одній каюті на тій баржі. Правда, через кілька років він мене не впізнав. Ми були на гастролях, а Лещенко у тому ж місті мав концерти. Ми жили в готелі. Я зайшов в ресторан, бачу – він сидить. Я підходжу: «Льово, привіт!» Він: «Пробачте…». І я не наважився нагадувати йому про наші спільні зйомки, молодий був… Зараз я б так не вчинив, нагадав би, ми, можливо, сіли б, випили, згадали зйомки на баржі…

- Якби можна було почати спочатку, що б ви змінили у своєму житті?

- Та, мабуть, нічого. Я людина дуже працьовита. Перш ніж Віктюк привів мене до театру, я три місяці працював на заводі газової апаратури, був слюсарем із зачистки деталей. Я дуже швидко справлявся зі своєю роботою. Якось підійшов до мене старший робітник і сказав, щоб я не поспішав, бо ту норму, яку я зроблю за годину, доведеться усім робити, а вони розтягують її на цілий день. І я тоді зрозумів, що щось не те відбувається у нашому житті. Але згодом пішов з того заводу.

Фото Андрія Куб'яка

- І правильно зробили, бо тоді втратив би театр такого актора!

- Що більше я працюю, то більше розумію, що кожну роль треба вміти зробити. Одного таланту замало, на ньому далеко не заїдеш. Треба гарувати…

- У вас цікаве ім’я – Януш. Маєте польське коріння?

- Моя мама полька, тато українець. Мене назвали Януш, старшого брата – Богдан. Я соромився свого імені. Петро, Сергій, Микола, Іван - нормальні імена, а тут якийсь «Януш». У Польщі Януш так само поширене ім’я, як у нас Іван.

- Але світлої пам’яті вашого сина ви назвали саме цим іменем – Януш. Доньку – Любою, так, як звали вашу дружину. Знаю, що донечка ваша зараз живе в Голландії.

- Так. Ми щодня телефонуємо одне одному. У мене два онуки. Одному 20 років, другому – десять. Добре вчаться, наука іде...

- А з українською мовою у них як справи?

- Старший ні бум-бум: ні по-українськи, ні по-російськи, ні по-польськи, тільки голландською і англійською розмовляє. А молодший і польську трохи знає, і українську. Розмовляє зі своїми ровесниками, каже: «Я люблю Україну! Слава Україні!» - все, як має бути.

- Як вашу донечку доля закинула у Голландію?

- Вона заміж вийшла за голландця. Вони разом навчалися в університеті.

- Що підтримує і рятує вас у важкі хвилини?

- Робота. Робота дає забуття, відганяє тяжкі думки.

Досьє «ВЗ»

Януш Юхницький народився 20 серпня 1947 у Львові. Народний артист України (2009). Закінчив Драматичну студію при Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка в Києві. З 1975 року — актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові. У 1991 році удостоєний звання заслуженого артиста України. З 2009 - народний артист України. Серед ролей: Семен («Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького), Малахій («Народний Малахій» Миколи Куліша), Король Дункан («Макбет» В. Шекспіра), Маюфес («Ханум» Авксентія Цагарелі), Мак Мерфі («Політ над гніздом зозулі» Дейла Вассермена) та інші.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram