«У сучасному шоу-бізнесі чимало пісень беззмістовних, текст і музика – примітивні»

Народна артистка України – про творчість, закулісні стосунки між артистами, свою родину


Алла Кудлай: «Я – жінка творча, - мовила. - Хочу – творю, а хочу – витворяю»

Цього року відома українська співачка святкуватиме 39-річчя творчої діяльності. Її пісні залюбки слухає і молодь, і літні люди. «Красива жінка незаміжня» - пісня, що стала її візитною карткою. «Душею нації» назвав співачку український композитор та співак Ніколо Петраш. У 1990-х, упродовж десяти років, давала по три-чотири концерти щодня. Артистка, яка за збереження та популяризацію української культури нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, нині зізнається: за останні три роки не записала жодної нової пісні. А торік здивувала глядачів тим, що заспівала у вокальному телевізійному шоу «Голос країни-7», яке відкриває Україні юні співочі таланти. Зіркові тренери, які у свої команди обирають співаків-початківців наосліп, звичайно ж, упізнали милозвучний голос відомої співачки. «Я – жінка творча, - мовила. - Хочу – творю, а хочу – витворяю». Що вона витворила такого, від чого були здивовані родичі та друзі? Що сказала їй російська акторка під час зйомок кліпу на пісню-хіт Юрія Рибчинського «Актриса»? Що в молодих виконавцях її дратує? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю народної артистки України Алли Кудлай.

- Пані Алло, ви заспівали в телешоу «Голос країни», але покинули проект у його розпалі. Чому?

- Я й не думала співати у «Голосі країни». Зателефонували якось організатори телешоу: «Алло Петрівно, запрошуємо вас взяти участь у головному вокальному телешоу України». Я відмовилася. Павло Зібров мене підтримав: «Алло, - каже, - не погоджуйся, бо можуть тебе скривдити». Мабуть, мав на увазі, що в цьому шоу беруть участь співаки-початківці. Місяць вагалася, нарешті погодилася. Натиснули на кнопки і повернулися до мене обличчям всі судді. Обрала команду Джамали. Заспівала дуетом з одеситкою Ольгою Богатиренко. Поки судді обирали, хто з нас вийде у наступний тур, скористалася паузою і заявила, що залишаю проект на користь Ольги. В цієї молодої співачки сильний голос, вона вартує співати на професійній сцені.

- Що в сучасному шоу-бізнесі вам не подобається?

- На телеканалах - одні і ті самі виконавці з одними і тими самими піснями. Це вже «проїлося». Артистів треба показувати дозовано. Мудро колись робила Софія Ротару: заспівала хіт, на деякий час давала глядачам перепочити і знову з’являлася на екрані з новою піснею. Такі пісні і співаки не набридають.

Як на мене, в сучасному шоу-бізнесі чимало пісень беззмістовних, текст і музика – примітивні. Поверхова, безбарвна музика мене дратує. В текстах нема... поезії. Пісня - це перепустка в майбутнє нації. Вона лікує душу, тим більше - в період війни. Не сприймаю також вичурної поведінки деяких молодих виконавців. Нещодавно на концерті потрапила в одну гримерну зі співачкою-початківцем. Ще нічого для мистецтва не зробила, а вже та-а-акі «понти»! Навколо неї крутився гример, візажист, стиліст, костюмер, продюсер. «Тут мені місця нема», - подумала я собі, скромно скраєчку переодягнулася і пішла на сцену…

- У вашому репертуарі є зворушлива пісня «Актриса». Про співачку, яка колись була відомою, а на старості залишилася на самоті, у безгрошів’ї. Там дуже правдиві рядки: «Талант від Бога, а горе - від людей»…

- Почувши цю пісню, відразу сказала Рибчинському: «Юро, я її беру!». У кліпі знімалася російська актриса, нині покійна Тетяна Окуневська. Пригадую випадок. Режисер поїхала до Москви і привезла Окуневській квитки до Києва на потяг в СВ-вагоні (підвищеного комфорту). А коли Рибчинський зустрічав її на вокзалі, здивувався: Окуневська приїхала до Києва в купейному вагоні. Чому? Побачивши шалену ціну на квитках в СВ-вагоні, поїхала на вокзал й обміняла на набагато дешевші - купейні. А під час зйомок кліпу на пісню «Актриса», підійшла до мене і тихо мовила: «Аллочка, это вы про меня поете». Річ в тім, що Тетяна Окуневська десять років відсиділа у сталінських таборах, а на старість залишилася всіма забутою.

Знаю також українських митців, які завдяки своєму таланту прославили країну, а старість зустріли у злиднях, на самоті. Дуже хочеться, аби міністерство культури нарешті стало (даруйте за тавтологію) міністерством культури(!), щоб проявило повагу і турботу про митців від Бога.

Нещодавно Анатолій Матвійчук (автор хіта «Красива жінка, незаміжня») написав нову, дуже хорошу пісню. Та де взяти гроші, щоб записати її і зняти кліп?! За три останні роки я не записала жодної пісні. Не було фінансової можливості... Якщо назву суму за оранжування, звукозапис, зйомки і ротацію кліпу, то читачі мене не зрозуміють. Це десятки тисяч доларів...

- Між артистами більше дружби чи заздрощів?

-Я маю з ким порадитись. Морально підтримують Світлана і Віталій Білоножки, Надія Шестак, Павло Зібров, Анатолій Матвійчук. Вітаємо одні одних зі святами, днем народження. Ми, Богу дякувати, не загубилися в цьому житті. А між молодими виконавцями, думаю, інакші стосунки. Вони не вміють дружити. В них – більше заздрощів… До думок досвідчених артистів мало хто прислухається. Втрачено, на жаль, зв'язок поколінь. Ще 20-25 років тому талановитих митців цінували, давали можливість працювати. Та й мені щастило на великодушних людей. Зараз кожен сам за себе...

- У багатьох молодих співаків є власна охорона. А у вас?

- Про яку охорону говорите?! Охорони в мене нема і ніколи не було. Розповім випадок. Було це у 1980-х, коли я починала сольну кар’єру. Люди мене вже впізнавали. Йду якось після зйомок на метро, зустрічаю знайомого журналіста: солодкі слова, похвала, компліменти… «Боже, я – зірка!», - майнула думка. Йду окрилена. Задерла носа, підняла високо голову... Та як зачеплюся за якийсь камінець, як упаду з усієї сили... Дивлюсь на свої роздерті до крові ноги і коліна та й думаю: «Господи, прости мене за мої зухвалі думки!». На тому моя «зіркова хвороба» закінчилася. Подивіться, як на Заході «зірки» поводяться. Ні краплини пафосу чи зверхності. Закон Божий один для всіх: бути людиною! У мене -підсилене почуття справедливості. Я - самогриз. Іноді сама себе гризу за що-небудь, потім стрепенуся... Друзі заспокоюють: «Аллочко, дивися на життя простіше». Деякі молоді виконавці отримують звання «заслуженого», після того - відразу «народного артиста». Зверхність, зазнайкуватість... Це все мине…

-Які перешкоди вам доводилося долати, торуючи собі дорогу на велику сцену?

-У 33 роки я отримала звання заслуженої артистки України. Шість чи сім разів гастролювала до Канади, стільки ж - до США, Китаю. У 1984-му пішла з хору імені Верьовки і стала солісткою телебачення і радіомовлення України. В Україні тоді була лише одна студія звукозапису. Щоб не везти зі собою на гастролі оркестр, за кордоном співали під «мінусовку», - у супроводі оркестрової музики, записаної у студії. Десять років я давала по три-чотири концерти на день. У 1980-х отримувала 12 карбованців за концерт, інші співаки - ще менше: 9-10 карбованців. Це було дуже мало. Ми працювали до сьомого поту. Доводилося жертвувати сім’єю, дитиною, коханням...

- У травні 1986-го (через тиждень-два після смертоносного вибуху на Чорнобильській атомній електростанції) ви виступали в Чорнобилі. Вас змусили туди поїхати?

- Зателефонували з Центрального комітету комсомолу і сказали: «Ліквідаторів аварії треба підтримати». Ніхто нікому правди не говорив. Артисти поняття не мали, що сталося на електростанції, чим аварія загрожує людству. Пригадую, автобус з артистами зупинився у Поліському (районний центр у Чорнобильській зоні) і на деревах я побачила по-чудернацьки покручене листя. Почала розуміти: сталося щось страшне, а що саме - не знала. Співала на сцені літнього амфітеатру. Підходить до мене ліквідатор аварії в бахілах і сумно-пресумно каже: «Аллочко, який дурень вас сюди направив?!».

- Як ставитесь до того, що українські артисти гастролюють на теренах країни-агресора?

- Нікого не засуджую. Це їхнє рішення і їхнє ставлення до ситуації, в якій опинилася Україна. Гроші заробляють? Але ж не все вимірюється грішми. Україна в вогні, і нема нічого ціннішого за життя. Мене, наприклад, запрошували жити і працювати в Канаді. Були також гарні стосунки з чоловіком із Росії. Донині телефонує, говорить про палкі почуття. Та я залишилася в Україні. Томилася б ностальгією за рідною землею. Я - патріотка! У важкий для країни час хочу дарувати пісні своїм землякам.

- «В’юн, левиця, кошеня, ураган…», - сказав про вас поет Степан Галябарда. Кажуть, ви вимоглива до чоловіків. Яким, на ваш погляд, має бути справжній чоловік?

- Порядним, впевненим у собі. Хай вибачить мені «сильна половина», особливо ті, хто на війні, але справжніх чоловіків зараз мало.

- Чимало глядачів вважає, що в пісні «Красива жінка незаміжня» оспівуєте свою долю…

- З першим чоловіком жили в однокімнатній квартирі. Народився син Максим - і нам стало тісно. Щоб отримати зайву житлову площу в кооперативній квартирі, ми з чоловіком оформили фіктивне розлучення. Потім, проживши у шлюбі 16 років, розлучилися офіційно. Тож у житті часто ставалося те, про що співала у піснях. У пісні - потужна енергетика, її сюжет може відобразитися на долі виконавця. Матеріалізуються не лише слова, а й думки. Особливо негативні. Тому не хотіла б розповідати про особисте… Я забобонна. Думайте про хороше – так і буде вам по життю.

- Як рятуєтесь, коли на душі боляче?

- Співаю, слухаю музику Святослава Ріхтера, Сергія Рахманінова. Заздрісники є в кожного... Та до всіх ставлюся толерантно.

- Коли люди впізнають вас на вулиці, як реагують?

- Мене возить водій. Якось на Полтавщині зупиняє нашу машину молоденький патрульний. Водій показує йому посвідчення, а патрульний дивиться на мене заворожено: «А я вас впізнав! Ви – Алла Кудлай!» Потім тримає моє фото з автографом і каже задоволено: «Ну їдьте, тільки не перевищуйте швидкість». Після одного з концертів глядачка принесла за куліси запечену з яблуками качку. Я була шокована. «Для вас спекла, Алло Петрівно, - каже. – Ви - моя улюблена співачка».

Влітку рано-вранці люблю поплавати у Дніпрі в ластах. Якось дивлюсь: пливе до мене незнайомець. А на березі – нікого. «Ви - Алла Кудлай?», - питає. «Ні, - відповідаю. – Всі кажуть, що я дуже схожа з неї». «От тобі на, я проспорив товаришеві…». Що саме проспорив, не дослухала, але так стало шкода того чоловіка. Два роки, до речі, займаюся йогою.

- Батьки не були проти того, що донька «пішла в артистки»?

- Народилася я в Лосинівці, на Чернігівщині. Мама працювала фельдшером, батько – бондарем на підприємстві. Щодня прокидалася о шостій ранку і йшла до школи в сусіднє село (два кілометри – туди, два – назад). А після уроків тричі на тиждень з баяном їхала в інше село за сім кілометрів у музичну школу. Була солісткою оркестру народних музичних інструментів при районному Будинку культури. Тож батьки звикли бачити мене на сцені. В дитинстві вони навчили мене молитов.

- Хто за професією син Максим?

- Актор. Закінчив театральний інститут імені Карпенка-Карого. Співаємо дуетом «наживо». Максима глядачі сприймають навіть краще, аніж мене (сміється). Привчила сина до того, що пісні мають бути змістовними. У мене - двоє онуків: Кирилові -14 років, Уляночці – три рочки. Побачить мене по телевізору і каже: «Моя Аля співає». Уляночка, як і колись Кирило, називає мене по імені. Друзі жартують: «Аллочко, у вас з Максимом стосунки не як у матері з сином, - ти йому як подруга». Прекрасні стосунки з невісткою, співачкою Мартою Спіженко.

- Правда, що вдома маєте багато ікон?

- Так, є куплені, а є — подаровані. Часто молюся у Видубицькому монастирі. Там дуже позитивна енергетика. Святі мене оберігають. Повсякчас відчуваю їхній захист.