Передплата 2024 ВЗ

«Медаль спала разом зі мною, під подушкою»

Українка Катерина Крива – дворазова чемпіонка Європи з карате. 2020 року цей вид спорту дебютує на Олімпіаді.

Нагороди 52-го чемпіонату Європи з карате, що завершився у турецькому Ізміті, розігрували понад тисяча спортсменів. Шість медалей привезли додому українські майстри карате. Відразу дві золоті нагороди континентального чемпіонату — в особистій та командній першості — до скарбнички «синьо-жовтої» збірної поклала Катерина Крива. В інтерв’ю «ВЗ» підопічна Ігоря Богдана розповіла про шлях до свого першого п’єдесталу першості Європи; зізналася, чому тривалий час плакала на тренуваннях, а також пояснила, чому з каратеками жартувати не варто.

- Вирішальним поєдинком чемпіонату Європи в індивідуальній першості я би назвала чвертьфінал проти багаторазової чемпіонки світу та Європи Серап Осчелік, - розповіла Катерина Крива. — Неодноразово зустрічалася з туркенею на різних турнірах, та перемога щоразу була на її боці. Початок поєдинку на татамі Ізміта також був на користь туркені (0:1). Та я зібралася, провела удар ногою у голову і вперше перемогла Осчелік — 3:1. У півфіналі моєю суперницею була македонка Бісерка Радуловіч. Раніше я не перетиналася з нею на татамі. Знала лишень, що Бісерка перемагала на юніорських змаганнях, і що легко призвичаїлася до дорослого спорту. Спостерігала, як швидко вона пересувається та діє, як тактично перемагає опоненток. Суперниці почувалися безсилими проти Радуловіч. Та мені вдалося переграти її. Моя «фішка» - дистанційна робота, а Бісерка ніяк не могла підлаштуватися під мене. Під кінець зустрічі вона взагалі «попливла», і я «розстрілювала» її з усіх положень (6:0). А от з німкенею Дуйгою Бугур, яка була моєю суперницею у «золотому» поєдинку, ми знайомі віддавна. Тричі я перемагала німкеню, і тричі віддавала першість їй. А у цьому фіналі відчула, що вона боїться мене: на атаки заходила невпевнено, не завершувала їх. Тож легко обіграла її — 8:1.

- Окрім відчуття дистанції, що ще найкраще характеризує ваш стиль ведення двобою?

- Мій тренер Ігор Богдан називає мене універсальним бійцем: я можу однаково ефективно працювати як руками, так і ногами, завдавати зустрічних ударів і  працювати в атаках першим номером. Додати до цього дистанційну гру і любов до маневрування, і стає зрозуміло, чому суперницям незручно змагатися зі мною. Підлаштуватися під мій стиль непросто.

- У командному турнірі яка зустріч стала для вас найбільш принциповою?

- У нашій команді дівчата презентують легкі вагові категорії: Анжеліка Терлюга та Анастасія Мястковська змагаються у вазі до 55 кг, Аніта Серьогіна виступає у категорії до 61 кг, і я — у 50 кг. У карате командні змагання цікаві тим, що до початку зустрічі ніколи не знаєш, суперниця якої вагової категорії протистоя­тиме тобі. Буває, найлегші дівчата змагаються з супертяжами. Звичайно, коли суперниця значно важча за тебе, у цьому є певні труднощі. Та я волію у таких спарингах шукати переваги: ми, легенькі, значно швидші, хитріші, краще маневруємо. На цьому чемпіонаті найскладнішою була фінальна зустріч з туркенями, які у жіночих змаганнях вважаються одними з найсильніших на континенті. Я першою виходила на татамі. Моєю суперницею була новоспечена чемпіонка Європи у вазі до 55 кг Якан Туба. На початку я пропустила удар в голову і програла один бал. Та швидко надолужила згаяне: повалила її на татамі, отримала іппон і вивела нашу команду вперед (3:1). Аніта Серьогіна у своєму поєдинку не наважилася перемогти Сараб Осчелік, з якою я змагалася в індивідуальній першості (0:1). Заключний поєдинок проводила Анжеліка Терлюга, якій протистояла представниця важкої категорії Сейда Буруку. У нас була перевага у балах (3:2), тож нашу команду влаштовувала нічия. Та Ліка не погоджувалася на компроміс і здобула яскраву перемогу — 3:0. Так ми стали чемпіонками континенту!

- До цієї подвійної перемоги чемпіонату Європи вас привів Ігор Богдан…

- Ігор Орестович викладає карате у Львівському університеті фізкультури. Почала тренуватися у нього, коли вступила до цього вишу. Мені знадобилося чимало часу, аби звикнути до нього. Вдома, у Новій Ушиці на Хмельниччині, я займалася карате у В’ячеслава Андроняка радше заради власного задоволення, аніж на результат. А у Львові лише через рік зрозуміла, що заради перемоги треба працювати більше, аніж звикла. Тренування у нас були довготривалі й інтенсивні, на початках постійно почувалася втомленою... Богдан — жорсткий наставник. Скільки разів я плакала на тренуваннях! Та ось уже три роки сама треную дітей. І тільки тепер почала розуміти, що неможливо завжди бути приємною і приязною. Що бувають випадки, коли тренеру конче необхідно бути суворим. Деколи спортсмену здається, що він більше не витримує. І тоді тренеру потрібно відшукати у ньому приховані резерви... Через три роки я вийшла на відчутно інший рівень: у Сараєво на чемпіонаті Європи серед студентів ми з дівчатами стали переможницями командного турніру, а в особистій першості я зі зламаною рукою посіла п’яте місце. Ці змагання стали для мене трампліном на міжнародній арені: я почала більше змагатися на турнірах Прем’єр-ліги та різноманітних чемпіонатах і потрошку наближатися до п’єдесталу пошани.

- Ви відразу повірили, що «золото» континентальної проби дісталося саме вам?

- І досі часом здається, що це був приємний сон. Ця медаль стала моєю першою нагородою на офіційних змаганнях. Наступні два дні, поки тривав чемпіонат, медаль спала разом зі мною, під подушкою (сміється). Аби в будь-який момент можна було пересвідчитися у реальності того успіху.

- Чому обрали саме карате?

- У Новій Ушиці вибір був не таким уже й великим. Була ще секція легкої атлетики. Цим видом спорту я і починала займатися. Якраз на той час з-за кордону до рідного міста повернувся тренер з карате В’ячеслав Андроняк - набирав дітей у секцію. Мій друг Андрій пішов одним із перших, а згодом почав чи не щодня мене переконувати, що карате — найкращий вид спорту. Вдома у нього висіла груша, на якій він демонстрував мені різноманітні удари. От я й дозволила себе переконати (усміхається). Андрій у подальшому не пов’язав своє життя з карате, хоча деколи і приходить у зал.

- Вам доводилося застосовувати навички, здобуті на татамі, у буденному житті?

- Аби домовитися з людьми, зазвичай сповна вистачає слів. Я не конфліктна людина, тож до сварок, а тим паче до кулаків, не вдаю­ся. Хоча одного разу подібний випадок трапився і зі мною. Коли починала займатися карате, мій сусід-ровесник за першої-ліпшої нагоди дражнив мене: «О, каратистка йде. Дівка, а у хлоп’ячий спорт пішла! Та хіба це для дівчат — ногами махати?». Одного разу не витримала, зробила підніжку. Він впав, як підкошений. З того часу назавжди забув про жарти.

- Який із принципів карате став невід’ємною частиною вашого світогляду?

- Мій перший тренер навчав, що каратека ніколи у бійку не полізе першим. Що карате потрібно лише для захисту. Тож ніколи не йду на конфлікт першою. Те, чого вчили мене тренери, справило на мене більше враження, аніж найкрутіші фільми про карате. І Брюс Лі та інші герої ніколи не були моїми кумирами. Ми з відкритим ротом слухали ті захопливі історії, які В’ячеслав Андроняк розповідав нам. Можливо, саме через це я з дитинства мріяла стати дитячим тренером. Майже три роки треную діток, у моїй групі є навіть шестирічки. Суміщати власні тренування і роботу з дітьми непросто. Та саме вони є моїми натхненниками у великому спорті.

Фото з архіву Катерини Кривої

Схожі новини