Щоб заробити на життя, працював у дитячому садочку

А ще віце-чемпіон світу з багатоборства Олексій Касьянов розповів, чому замість травмованого м’яза лікував... здорові нирки

Рік тому на світовому чемпіонаті з легкої атлетики у приміщенні найсильніший десятиборець України Олексій Касьянов став віце-чемпіоном. Ця медаль — найцінніша у срібній колекції Касьянова (два «срібла» чемпіонатів світу, 2012 і 2016 років, і два — континентальних першостей, 2009 і 2012 років). «Чотири роки, які розділили дві медалі чемпіонатів світу, я боровся з травмами і невдачами. І коли вже ніхто не вірив у мій успіх, знову піднявся на п’єдестал пошани”, - розповів запорізький атлет. Тепер мета Олексія — чемпіонат світу, який у серпні прийматиме Лондон. Нові травми й невдачі не лякають 31-річного багатоборця. Він вірить, що праця й спортивна фортуна подарують йому ще не одну перемогу.  

- На чемпіонатах України я зрідка виступаю у багатоборстві. Зазвичай лише у кількох видах, а у вільний час спостерігаю, як змагаються інші, серед них і мої потенційні суперники, - пояснив Олексій Касьянов. — Найбільшим моїм суперником в Україні є Василь Іваницький. Стриянин на кількох останніх чемпіонатах України залишає за собою першість. Вася — великий талант. За умови, якщо зуміє зібрати усі десять видів, зможе конкурувати і на планетарних першостях. Моя ж мета — підготуватися до літнього сезону. До чемпіонату світу в Лондоні планую зробити ще два старти. Зараз ми з тренером працюємо над розвитком витривалості, а також над силою. Тобто закладаємо базу. А далі підключатимемо повні швидкості.  

- А в чому полягає талант у багатоборстві? 

- У нас головне — це швидкісні якості. В Іваницького це є в повному обсязі. Усе інше — потужність, вибухову силу — можна наростити.  

- Олімпійський сезон ви провели у боротьбі з травмами. Та незадовго до Ігор здоров’я начебто нормалізувалося. Що тоді завадило вам показати у Ріо-де-Жанейро свій максимум? 

- У середині сезону мене турбувала спина: надірвав клубово-поперековий м’яз. У Ріо у перший день багатоборства відчував, що здатен до повноцінної боротьби, хоча й не вдалося стрибнути у довжину так, як хотілося. А після бігу з бар’єрами м’яз так «прихопив», що важко було навіть просто пересуватися. Довелося зійти. Про те, що у мене надірваний м’яз, я довідався лише після олімпійських змагань: у Ріо ми провели діагностику. А до того постійно відчував біль і насправді не знав, що лікувати. Лікарі думали, у мене проблеми з нирками... Якби надрив м’яза діагностували раніше, до Ігор я підійшов би у бойовій готовності.   

- Ще не так давно слабкою ланкою у вас був стрибок з жердиною. Та ось тепер, у доволі зрілому віці, вам вдалося компенсувати цей недолік. Завдяки чому? 

- Зі мною почали працювати вузькопрофільні фахівці зі стрибків із жердиною — Олександр Черняєв та Іван Малихін. Завдяки цій співпраці я вже знаю, що потрібно для того, аби високо стрибати. А колись і уявити не міг, скільки дрібних нюансів впливають на стрибок: починаючи від розбігу і ритмічного малюнка до відчуття моменту, коли вже у повітрі потрібно перевертатися.   

- А ось зі списом досі не можете знайти порозуміння. Уже неодноразово це ставало для вас каменем спотикання на шляху до світового п’єдесталу пошани… 

- Сподіваюся, у потрібний момент усе вийде, і цього буде достатньо для особистого рекорду. Буває, виходить новачок у сектор для метання і з першої спроби пуляє спис світ за очі… Зрештою, з першого разу мені це також непогано вдалося. На перших своїх змаганнях я метнув спис на 50 м. І досі на 50 м метаю… Можливо, ще в дитинстві заклав технічну базу з помилками. Виправити сьогодні ці недоліки складно. Мене у метанні списа курирує В’ячеслав Рибко, молодий тренер, який дітям ставить просто бездоганну техніку. Ми з Анею (Мельниченко, чемпіонка світу з багатоборства і дружина Олексія. — О. С.) почали співпрацювати зі Славою рік тому. Аня швидко вийшла на показник особистого рекорду. Мені ж травма завадила прогресувати швидше. Попри все, тренервірить, що 60 м метатиму легко, і це для мене не межа.   

- Ваш найсильніший вид — стрибок у довжину. Призер Олімпіади в цьому виді Ігор Тер-Ованесян розповідав, що перед стартом налаштовувався стрибати так, наче летітиме через прірву...  

- На тренуваннях думаю про розбіг і про те, аби добре потрапити на планку. А на змаганнях намагаюся максимально “завести” себе: чим більше буде адреналіну, тим далі полечу.  

- Стрибунам не завжди вдається приземлитися на мат… 

- …а я одного разу в бар’єрному бігу фінішував перекидом через голову. Це було на чемпіонаті світу в Стамбулі (2012). На четвертому бар’єрі перечепився за ногу атлета, який біг сусідньою доріжкою. На п’ятому спіткнувся, та все ж вирішив фінішувати навіть ціною падіння. На щастя, правилами таке не заборонено. І мій результат зарахували. Та зазвичай на змаганнях у мене все проходить тихо-гладко. На старт не запізнююсь, шипівки в номері готелю не забуваю, жердини у секторі не ламаю... Мені важко зрозуміти, як можна порушувати режим. Мої знайомі скаржаться, як можна змусити себе рано лягати спати і не ходити на дискотеки. Та в мене ніколи з цим проблем не було. Спорт — це спосіб життя, закладений з дитинства. Тренування і виступ на змаганнях — ось що приносить мені найбільшу насолоду. На початках друзі ображалися, коли відмовлявся скласти їм компанію на дискотеці. Та згодом зрозуміли, наскільки режим є важливим для мене, і вже не пропонували піти з ними пізно ввечері.   

- А тренер у міжсезоння може запросити вас на пиво? 

- Ніколи не запрошував. Сам я можу випити трішки вина, коли дуже хочеться: тренер ніколи не обмежував мене. Він цілком і повністю довіряє мені: знає, що зловживати не стану.  

- Як ви познайомилися з вашим наставником Дмитром Льопою? 

- Спочатку з ним познайомився мій батько і попросив його взяти мене до себе в групу. Він прийняв мене з радістю. А через п’ять років наших тренувань я став займатися багатоборством. Мені все давалося легко: м’язи були готові до специфічних навантажень кожного з десяти видів... А на початках я тренувався у батька. Він навчав мене простих технічних елементів, а головне — подарував любов до легкої атлетики, завдяки якій досі виходжу у сектори та на доріжки. Дотепер щодня телефонуємо один одному, консультуюся з ним, обговорюю свої тренування.   

Стадіон та легкоатлетичний манеж — один із моїх перших дитячих спогадів. У дитячому садку я був завжди до обіду, а потім тато забирав мене з собою на стадіон. Я виріс там. А в підлітковому віці став цікавитися науками, які допомагають краще зрозуміти спорт у різних його аспектах: біохімією, фізіологією, біомеханікою тощо. Пізніше із задоволенням опановував ці науки у Запорізькому університеті на факультеті фізичного виховання.   

- А мама має якесь відношення до спорту? 

- Ні. Лише те, що одного дня вона стала дружиною тренера. Мама все життя працювала начальником хімічної лабораторії на заводі. У школі завжди допомагала мені з хімією.   

- Якийсь час ви працювали у дитячому садку… 

- Я вже готувався до випускних випробувань в університеті, а мої спортивні результати були ще не такими високими, аби гарантувати місце у збірній. Потрібно було хоч якось заробляти на життя. Та спорт кидати не хотілося. У мене було відчуття: ще трішечки, і результати підуть вгору. Ось так став інструктором з фізкультури у дитячому садочку та початковій школі, проводив заняття з дітьми від трьох до восьми років. Я завжди любив дітей, і після роботи з ними це почуття не згасло. Знав, чого від них чекати, як вони поводитимуться, коли довкола багато інших дітей. Так, деколи вони відмовляються слухати. Та достатньо їх зацікавити, забавити, похвалити, і вони цілком ваші. А ще влаштувати спортивні змагання. У дітей один із найбільших інстинктів — змагальний.   

- Ваш хороший друг і головний суперник, рекордсмен світу американець Ештон Ітон разом з дружиною Бріанною Тейсон-Ітон завершили спортивну кар’єру. Вас здивувало таке рішення атлета, який останнім часом не поступався нікому і за жодних обставин? 

- Завжди сумно, коли такі люди ідуть зі спорту. Ми були на зборі в США, і Ештон сказав, що приїде тренуватися до нас. А ще через тиждень оголосив про завершення кар’єри. Це стало сюрпризом для багатьох. Ітон не розповідав, чим займатиметься після спорту. Але в США завжди можна знайти собі заняття для душі. Колись він казав, що хоче надихати молодь до занять спортом: зустрічатися з молодими спортсменами, проводити семінари, мотивувати їх до високих результатів.