Олексій Горбунов: «У серіалі «Одинак» граю такого собі воїна-камікадзе»

Народний артист України Олексій Горбунов добре відомий своєю чіткою громадянською позицією. Після Революції гідності актор перебрався жити й працювати до України. Роботи талановитому акторові вистачає на Батьківщині. У нього щільний графік — прем’єри, гастролі, зйомки, важливі проекти, виступи перед бійцями у зоні АТО. Усе це він реалізовує з любов’ю та підтримкою глядачів, слухачів, друзів. В ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ” Олексій Горбунов (на фото) розповів про нові прем’єри, творчість, талановиту українську молодь і театр.

- Пане Олексію, знаю, що ви зараз дуже завантажені роботою — гастролі, зйомки, прем’єри. Які нові роботи побачать незабаром ваші шанувальники?

- Так, графік, Богу дякувати, щільний. За тиждень було три спектаклі «Чорної шкатулки». Географія — Кривий Ріг, Одеса, Київ. Мотаюсь по всій країні, так би мовити, зшиваю Україну творчістю. І до Львова планую приїхати — у березні. До речі, Людвік Ашкеназі, автор «Чорної шкатулки», виріс у Львові, вчився у Львівському університеті. Звідси у 39-му його з родиною депортували у Казахстан. Потім уже були війна, Чехословаччина, а коли «братські» танки увійшли до Праги — емігрував на Захід. «Чорну шкатулку» я вперше відкрив студентом-першокурсником в Театральному інституті Карпенка-Карого у Києві. І відтоді ці тексти зі мною, і мене, 55-річного, «пробиває» від них так само, як і в 19 років. Для мене це тиха, відверта розмова з тими, хто розуміє, що таке добро і зло, як я, і дихає, як я, хто любить Висоцького і Окуджаву, хто любить камерний театр. А в кінотеатрах мене можна побачити у «Правилах бою». По телевізору скоро теж побачите. Вже наступного понеділка, 6 лютого, на каналі «2+2» вийде серіал «Одинак». З нетерпінням чекаю на цей фільм, бо він кардинально відрізняється від того, що назнімали вже про ментів, оперів, слідчих.

- Про що цей серіал і хто ваш герой?

- Це детектив. Динамічний, справжній бойовик. Багато стрілянини, розбірок, переслідувань. Я граю «чесного мента», як сам його називаю (за сюжетом, герой Олексія Горбунова — Гліб Мечников — очолює карний розшук Одеси. — Г. Я.). Думаю, такий проект сьогодні важливий. Так, там багато несправедливості, крові, боротьби, але не можна ж одну «розважайлівку» людям «впарювати», особливо, якщо глянути, як ми живемо. Та й в «Одинаку», при всій його жорсткості, дуже сильна світла сторона — загострене почуття справедливості, дружба, кохання.

- То там більше війни з криміналом чи кохання?

- Війну без кохання не виграти. Без нього в житті нікуди. Хоча моє основне кохання сьогодні — це дві мої доньки. У мого героя головне кохання — теж його донька Христина, а дружина загинула. Христину Ванда Конісевич чудово грає. Ванда — донька мого товариша ще з інститутських часів і режисера серіалу Віті Конісевича. Її роль дуже-дуже драматична, непроста. Героїні шістнадцять. Загострено сприймає світ, батька не розуміє, ображається, звинувачує. А він, мій герой, теж не знає, що з цим робити. Важко їм буде знайти шлях одне до одного. Він звик бути сам, бо йому так простіше, безпечніше, але почуття в нього є, і любити він вміє. Я граю такого собі воїна-камікадзе… Рубається з усіма, рубається з продажною системою, прокурорами, братвою — сам-один проти всіх. Тому й одинак. Але за боротьбою я все одно знаходжу людину і маю до неї почуття. Саундтрек до серіалу створили хлопці з гурту «Антитіла», у них і кліп такий є, «Одинак». Тарас Тополя написав сильний текст. Він все передає про мого героя. Це Тарас придумав образ камікадзе-одинака, що свідомо йде своїм шляхом…

- Україномовна пісня?

- Так. Дуже сильно вийшло… Коли я зустрічаю таких молодих і талановитих хлопців і дівчат, як в «Антитілах», як тих, з ким знявся в «Правилах бою», в «Одинаку», завжди дивуюсь, коли кажуть, що музики у нас своєї не вистачає, акторів не вистачає… Агов, люди! Працювати треба, роботу робити, більше ефірів, більше знімальних годин, більше спектаклів, антреприз, руху духовного, і все буде. А на порожньому місці за одну ніч райські кущі не з’являться.

- Чим близький вам Гліб Мечников?

- Темпераментом своїм вибуховим, спонтанністю, щирістю. Правду він в очі всім рубає без розбору, за правду б’ється. Сподіваюсь, я зіграв такого «мента», якому можна симпатизувати і співчувати, і в мене вийшов переконливий образ. Єдине, про що шкодую, всі «матюки», якими я його “нагородив”, повирізали. Якби залишили — образ би вийшов ще кращий і природніший. У мене ж «матюк» — не лайка заради лайки, це щирість, яка підкреслює силу людини. Я гладким і правильним словам вже не вірю давно, і люди такі, прилизано-чемні, вони мене дуже насторожують. А Мечников — відкритий, чесний, так що без мата йому важкувато (сміється. — Г. Я.).

- Це сучасна історія?

- Так, всі реалії актуальні. Все відбувається в Одесі. Мій герой щодня доводить давню відому істину — і один у полі воїн. На таких сильних одинаках багато що у нас тримається. Сила духу — те, що нами рухає, що нас об’єднує. У нас же країна воїнів, волонтерів, небайдужих особистостей. У цьому наша сила, це у нас народ такий — стисне зуби й працює. Ви ж самі все бачите… За розстріли на Майдані когось покарали?! Де посаджені регіонали?! Статус учасника АТО за липовими документами отримують якісь мерзотники. Думаю, пощади їм скоро не буде. Не забувайте, 17-й рік почався. Знакова цифра. Я на нього дуже надіюсь.

- Під час революції ви постійно були на Майдані. Чи правда, що саме там вивчили Гімн України?

- Правда. Тоді гімн виконували щогодини. Це була неймовірна енергетика. Я співав з усіма. Один раз заспівав, другий — і запам’ятав. Раніше я знав перші рядки, а на Майдані вивчив повністю, до кінця. Хоча ніколи б не подумав, що вчитиму гімн. У мене було радянське несприйняття будь-яких гімнів. А тут рідні люди поруч, клубок у горлі. Співаєш і розумієш, звідки ти родом, де твоє коріння і де ти повинен бути, жити, працювати…Там, на Майдані, усвідомив, що Батьківщина моя тут. Зрозумів, що таке «рабів до раю не пускають». Ще в грудні 2013-го я для себе вирішив — все, повертаюсь. Завершую всі зйомки, поточні справи і переїжджаю… А потім війна почалась, і взагалі будь-які питання відпали.

- Часто виступаєте у зоні АТО з групою «Грусть пилота». Які пісні люблять слухати наші хлопці? І які запитання вам ставлять?

- Як і всі молоді люди — про любов, дружбу, зрозуміло — про війну, братерство воїнське. На фронті величезний запит на пісню. Вони ж і самі пишуть, і там є вражаючі речі. Я їх у свої виступи включаю. Про що запитують? Про різне. Про життя, про пісні, про країну, про те, коли вже політики наші совкові накрадуться, коли зміни будуть. Що їм скажеш? Коли ви, молодь, хто відірвався від свого комфорту, від гаджетів, від поп­корну, і пішов Батьківщину захищати, повернетесь і підете в політику. Я вірю в молодь нашу всюди: в кіно, в театрі, у музиці і в суспільному житті. Але давайте більше не будемо про політику. Я нею вже по горло ситий. Давайте про спектаклі, музику, театр...

- У вашому спектаклі, у вашому репертуарі загалом пісні Володимира Висоцького, Булата Окуджави, Марка Бернеса, Віктора Цоя, Леоніда Утьосова. Чим вони вам близькі?

- Це ті пісні, на яких я виріс. У нашому поколінні всі співали Висоцького. Як на мене, кожне покоління може для себе заново відкривати і переосмислювати його бунтарську творчість. Наші прем’єри «Чорної шкатулки» в Одесі та Кривому Розі були саме до дня народження Володимира Семеновича. Люди в залі, особливо хто старший, підспівують обов’язково. Вистава гостро антивоєнна, і в нас багато пісень воєнних. Сьогодні в Україні вони набули нового звучання, бо ми на своїй шкурі відчули, що таке війна. Вона торкнулась і тих, хто був під кулями, і тих, хто в тилу. Тому люди всюди добре сприймають, гарно реагують.

- Ви справді співаєте душею. Якось чула «Я пишу історичний роман» Окуджави у вашому виконанні. Там є такі рядки: «Каждый слышит, как он дышит, как он дышит, так и пишет, не стараясь угодить...» А ви самі пишете? У «Чорній шкатулці», можливо, є і ваші тексти?

- У «Шкатулці немає». Навіщо? Краще рядки Висоцького прочитати по-новому. Або Ліну Костенко. Вона ж геніальна абсолютно. Велика жінка. Вона майбутнє бачить. Я її вірші в своїх радіопередачах читаю, щоб так хоч почули й подумали, про що вона говорить. Дуже хотів би з нею познайомитись.

Сам я пишу потроху, наразі у стіл. Зараз друкувати не готовий, та на майбутнє не зарікаюсь…

- Що у творчості для вас сьогодні особливо важливе?

- Театр. Не постійна робота в академічній трупі, а авторські речі, моно-спектаклі, музичні міні-постановки. Я ж — драматичний актор, я — актор, який співає. Мені важливе те спілкування, яке дає театр. Глядач, який йде в театр, інший, ніж той, хто йде в кіно. У театр ходять свідомо, і ходять лише ті, кому це справді потрібно.

- Незабаром приїдете до Львова з “Чорною шкатулкою”. Бували раніше у нашому місті?

- Аякже! Люблю Львів давно, ще відтоді, коли знімався в «Камінній душі» за Гнатом Хоткевичем. І роль Юрія — одна з тих, яка для мене внутрішньо важлива. Я тоді тут майже з усім Театром імені Марії Заньковецької перезнайомився. До речі, саме у Театрі Марії Заньковецької плануємо мій спектакль...

Довідка «ВЗ»

Олексій Горбунов народився 29 жовтня 1961 року у Києві. Народний артист Украї­ни.  У 1984 році закінчив Театральний інститут ім. Карпенка-Карого. Виховує двох доньок. Зіграв у понад 140 фільмах, серед яких “Вантаж без маркування”,  “Графиня де Монсоро”,  “Яма”, “Фучжоу”, “Злочин з багатьма невідомими”, “Країна глухих”, “Марш Турецького”, “Полювання за тінню”, “Чемпіони з підворіття”, “Правила бою”, у серіалах “Гвардія” та “Одинак”.