«У мене ніколи не буває натхнення. Лише працюю. Це як прибирати вулицю. Просто треба писати щодня» 

«Майбутнє повернулося в минуле» — так називається книга мініатюр відомого українського поета Олександра Коротка, яку видало напередодні ХХІІІ Форуму видавців у Львові київське видавництво “Самміт-книга”.  Попри те, що Олександр Коротко ніколи не ставив собі за мету стати поетом-піснярем, час від часу його вірші “лягали” на нотний стан і ставали піснями. Найбільше пісень на вірші Олександра Коротка написали українські композитори Інна Пушкар та Микола Свидюк. Однією з найпопулярніших  є пісня-шлягер “Расставание — повод для встречи”, яка стала візитівкою Юрія Богатікова ще у далекі 90-ті роки. Свій пісенний репертуар піснями на вірші Олександра Коротка поповнила і Тамара Гвердцителі: “ Я — тайна”, “Люди — не боги”, “На семи ветрах”, “Раненое небо”... А відома єврейська співачка Світлана Портнянська, яка живе у Лос-Анджелесі, досі співає його “Бабин Яр”.

- Чому така дивна назва у вашої книги - “Майбутнє повернулося в минуле”?

- Час рухається з майбутнього у теперішній і минулий. Ми живемо у цьому. З часом ще треба розібратися. 

- Книга складається з окремих рядочків, що називаються афоризмами...

- Насправді це не афоризми. Це — поезія в один рядок. І вона унікальна, аналогів їй нема. Це — спресований час, спресоване життя. Це згусток людського страждання, а може, й радості. Для мене не існує такого поняття, як час — чи то минулий, чи теперішній. Час — потік безперервний.  У книзі нема слабких рядків. Перш ніж поставити 950 рядків у книгу, яку я редагував рік, написав понад п’ять тисяч. А тоді відбирав найкращі. Моя поезія філософська, іронічна, лірична, іноді містична і саркастична. Але це поезія, і у ній є ритм.

- Який рядок з книги характеризує ваше життя зараз?

- “Начебто не жив на землі, а так намучився”, “Що за дивна манера помирати назавжди”. Я не вірю у випадковості. Що таке випадковість? Це — зародок закономірності. Над цією книгою я працював 30 років. Ще у радянські часи я надсилав однорядкові вірші у “Літературну газету”, і мене друкували!

- І що? Навіть гонорар отримували?

- Пригадую, ледь ногу не зламав, коли біг на пошту отримувати свій перший гонорар. Це були шалені гроші — 115 рублів за три рядки! А потім мене включили до “Книги Афоризмів”, яку сотні разів перевидавали. Але, що казати — навіть до Пушкіна приходили ліцеїсти і казали: “Гусари нас не читають”. Усе своє життя я вчуся, і якщо торкаюся чогось, маю отримати результат. Не можу покинути це. Переконаний, що колись отримаю Нобелівську премію. Це лише питання часу!

- Це правда, що пишете лише на світанку?

- Сплю тоді, коли цього вимагає мій організм. Працюю вночі. Не тому, що у мене безсоння. Можу лягти о 17-й і спати до опівночі, а потім спокійно працювати. Мій творчий робочий стан — до світанку.  Ніхто не відволікає ані дзвінками, ані галасом... 

- У чому черпаєте натхнення?

- У мене ніколи не буває натхнення. Не знаю, що це таке. Я просто працюю. Це як прибирати вулицю. Просто треба писати щодня. Сигнал йде з голови, там — душа, там центр управління польотом. Якщо рука не встигає за думкою — все... Потім усе переписую, бо сам іноді не розберу своїх каракулів.

- Ви пишете на папері? Не на комп’ютері?

- Тільки на папері, і тільки кульковою ручкою. 

- Скільки можете написати за день?

-  Коли працював над одноряддям, не розумів, що таке відпочинок. Для мене відпочинок — зміна виду діяльності. Книга “З майбутнього в минуле” - це також відпочинок. Під час роботи вибудовую систему, писав не більше, як 20 рядків на день. А якщо не було цих двадцяти рядків, не вставав з-за столу доти, поки їх не написав. 

- Попри те, що багато працюєте, час на родину залишається?

- У мене чудова сім’я. Дружина з івриту перекладається як дім. Насправді — це вона головна. Можна “піритися”, але все одно чоловік робитиме так, як хоче дружина.  Моя дружина мені допомагає. Внучка з внуком, коли заходять до мене, стукають у двері. Розуміють — я працюю, заважати не можна.

Колись ми жили у такий час, коли сусіди ходили до сусідів позичити солі, цукру, три рублі. На Новий рік двері були відчинені, усі їли олів’є. Це все залишилося у нас від комунальних квартир. Зараз усе по-іншому. Але є й приємні моменти — іду вулицею, зі мною вітаються. Мені приємно, бо мене впізнають. Переходжу на інший бік вулиці — і знову вітаються. Впізнають. А коли приходжу додому, зачиняю двері — починається справжнє життя. І якщо на мене там чекають і мене там люблять — це багато чого вартує. Пригадую епізод з життя. У нас вдома ніхто не розмовляв голосно. Тихі слова приборкують гнів. У нас ніколи ніхто не підвищував голосу. Якось прийшов один чоловік і розмовляв дуже голосно. У нас був пудель, собака не розумів, що в хаті робиться, і сильно гавкав. А коли цей чоловік вже йшов від нас, пудель нагадив йому у черевик. 

- Вас знають як поета-пісняра. Зараз ще пишете пісні?

- Поет-пісняр — це не поет. Поезія — це щось інше. Більш елітарне, менш оплачуване, зате справжнє. Народний  артист України Микола Свидюк якось приїхав до мене і попросив, щоб я для нього щось написав. Я йому за ніч написав цілий диск — 16 пісень! Він цим живе, але це не для мене. Я лише приєднуюся до цього. От була Інна Пушкар. Я писав для неї, але ніколи не писав про своє життя на музику.  Інна завжди писала музику на мої тексти, які їй подобалися. Поезія — образне мислення. І це треба розвивати. Це — пластика для розуму.  І треба бути щирим у своїй творчості. Папір не виносить фальші. А щоб бути щирим, треба мати чисту душу. 

Довідка «ВЗ»

Олександр Коротко народився у Коростені Житомирської області у 1952 році. Дитинство провів в Одесі, де закінчив Інститут народного господарства. Після закінчення інституту працював за спеціальністю. Літературну діяльність розпочав у середині 80-х. Твори Олександра Коротка друкували у “Літературній газеті”. Перший збірник віршів вийшов  у 1989 році. До 2002 року видав ще п’ять збірників віршів, серед яких “Знебарвлені сни” українською мовою. У 2002 році звільнився з посади заступника міністра охорони здоров’я і повністю присвятив себе творчості.