Марічка Падалко: «Свою першу медаль здобула у 40 років»

До фінішу Grand Prix Lviv Half Marathon Марічка Падалко з Єгором Соболєвим (на фото) прибігли, тримаючись за руки. Марічка, незважаючи на дощ і непросту львівську трасу, встановила особистий рекорд і у своїй віковій категорії стала срібною призеркою. А головна перемога Єгора — бути поруч із дружиною. Навіть якщо для цього доведеться бігти в негоду 21 км. В інтерв’ю «ВЗ» відома тележурналістка і політик розповіли, що змусило їх уперше вийти на старт напівмарафону; про премію Дарвіна, яку, на щастя, так і не отримали; а також про найбожевільніші вчинки у своєму житті.

- До того, як пробігти Львівський напівмарафон, ми вважали, що у нас, у Києві, важка траса. Та здолавши ті гірки… — усміхнулася Марічка Падалко. — Що ми, гості Львова, могли знати про ваше місто? Ми неспішно пересуваємося центральними вуличками від однієї кав’ярні до іншої — усе попереду рівно і красиво. А виявилося не так уже й просто: найкрутіший підйом був на вісімнадцятому кілометрі — це кінець дистанції, але ще не фініш, і бігти дуже важко.

- Подібні забіги стали вашим захопленням не так давно. З чого все починалося?

- Останні років десять (а зрештою, завжди) з тих чи інших причин змушена була займатися спортом. Професія телеведучої диктує свої вимоги. До того ж після народження дітей потрібно більше зусиль, аби добре виглядати. Я хотіла схуднути і йшла в зал. А з кінця 2014-го, коли вся країна переживала події на сході, у спорті знайшла для себе порятунок. Саме через постійні хвилювання і стрес і почала бігати. Природа бігу така, що весь негатив кудись розсіюється, і людина наповнюється позитивною енергією. Тому я і обрала біг, а не якийсь інший вид фізичної активності. Біг не вимагає спортзалу і дорогого абонемента, якихось домовленостей з іншими людьми чи модного тренера. Потрібна лише сила волі. Щоранку, коли можеш піднятися раніше і піти на пробіжку, — це вже невеличка перемога.

Особливо подобається приїздити у різні міста на подібні старти, долати себе та кілометри і отримувати медалі. Сучасних дітей з усіх боків заохочують займатися спортом та іншими видами активності, у них є безліч можливостей випробовувати себе, змагатися і перемагати. У нас було трішки інше дитинство... Свою першу медаль я здобула у… сорок років. У школі, попри те, що була відмінницею, золоту медаль так і не отримала: за дев’ятий клас «вилізла» одна четвірка. Тож дебютну нагороду приніс мені біг: я отримала її, коли пробігла Київський напівмарафон.

Ви помітили, що на довгі дистанції бігають зазвичай люди зрілого і старшого віку? Молодь фізично сильніша. Однак фізична сила у марафоні не є ключовою ланкою. Перемоги передусім народжуються у голові. Сила ніг — ніщо порівняно з силою духу, коли ти сказав собі: «Я зможу!».

- Скільки часу вам знадобилося для того, аби наважитися сказати собі ці слова?

- Цьому моєму рішенню посприяло те, що усі вихідні, дитячі канікули і літо ми почали проводити на дачі. Не розумію, як можна жити за містом і не бігати? Виходиш надвір, а перед тобою постають безкраї простори природи. Це краще, ніж найкомфортніший стадіон. Ось у місті знайти можливість бігати набагато складніше. Уперше я побігла минулого року на Великдень. Надихнули мене мої колеги з «1+1», які уже давно активно бігають: Анатолій Анатоліч, який пробіг напівмарафон ще два роки тому, Валентина Хамайко, яка веде «Сніданок. Вихідний» і має в активі уже три пов­ні марафони. Колеги розповідали мені, як і з чого варто починати. А ще читала в Інтернеті блоги різних бігунів-аматорів. Та найголовнішим моїм натхненником був Єгор.

- Що у забігах на довгі дистанції дається найважче?

- Можна довго говорити про м’язову роботу і про дихання. Та найскладніше — не здаватися. У Львівському напівмарафоні викликом стали підйоми, дощ і, як наслідок, слизька бруківка. Та мене всю дистанцію протягнув Єгор: час, з яким ми фінішували, — це не його показник. Чоловік міг бігти швидше, та він вирішив бути зі мною і, коли було важко, підбадьорював мене. Його радість — фінішувати поруч зі мною, а не на самоті, хоч і зі швидшими хвилинами. Тепер у наших планах — повний марафон. Ми вже пообіцяли одне одному, що наступного року бігтимемо 42 км 195 м у Києві. Лозунг цих змагань надихає: «Вони змогли. Зможеш і ти!».

- Єгоре, а хто вас стимулював вийти на старт напівмарафону?

- Марічка. Це була найбільша афера в моєму житті. У червні минулого року ми домовилися, що я поїду разом з нею до Одеси: Марічка бігтиме напівмарафон, а я підтримаю її. У ті дні в Одесі стояла страшенна спека, термометр у тіні показував +300С, і всі хвилювалися, як можна у таких умовах проводити змагання. Доїхали ми до старту, я і кажу: «Марусю, давай я з тобою пробіжу 5 км. Бо на сонці стояти і дві години чекати на тебе важко». Вона погодилася. А за хвилину в мене з’явилася краща ідея: «А давай ми бігтимемо разом 10 км. Ти пробіжиш трішки менше, а я більше, ніж планував». Та вона не погодилася. Казала, що вже налаштувалася бігти 21 км. Тож я вирішив бігти з нею напівмарафон. Ми жартували, що я не виживу. «Марусю, — казав їй. — Я помру, а ти отримаєш премію Дарвіна — за найбезглуздішу смерть. І у всьому світі виборці проситимуть своїх політиків бігати напівмарафон» (сміється). Вона тоді бігла швидше за мене. І, діставшись фінішу, перше, про що запитала в організаторів, чи були летальні випадки на трасі (сміється). На дистанції справді непритомніли і падали люди. А я був зовсім не підготовленим до такого випробування. До змагань у мене було лише два тренування: одного дня пробіг 5 км, іншого — 9 км. Та якось, незважаючи на спеку, у мене все вийшло. З того часу я почав ретельніше тренуватися. І у Полтаві уже обігнав дружину. А у Києві та Львові вирішили бігти, тримаючись за руки. Бо так цікавіше.

- Ви також стали фанатом цього руху?

- Ні. Я залишився фанатом своєї дружини (сміється). Далеко не завжди можу бути хорошим чоловіком. Постійно в парламенті, повертаюся пізно додому, часто не маю вихідних. Тому раз на квартал пробігти напівмарафон — це ще одна можливість побути разом, мати з дружиною ще один спільний інтерес. Більш того, нещодавно наважився на страшну для мене річ — танцював з Марічкою на людях. Це ще одна інвестиція у наші стосунки. Я вирішив для себе: якщо не можу взяти кількістю, братиму якістю. Так боявся танцювати! Кілька разів я був під час боїв на фронті. Але там не боявся так сильно, як тоді, коли виводив Марічку на паркет. Мене надихнули наші діти. Вони виглядали щасливими.

- До бігу все частіше залучають дітей. Ваші доньки і син уже брали участь у дитячих забігах?

- Наші діти активно займаються спортом, тож пробігти кількасот метрів для них не є чимось незвичним і визначальним. Міха сьогодні грає у футбол на першості Києва. Він — головний форвард своєї команди. Найменша, Катруся, займається художньою гімнастикою, а Маша — танцями. Ми з Марічкою якраз і танцювали на відкритті сезону в її танцювальній школі. Моя старша донька Лізка уже має золоту медаль з плавання. Діти підтримали наше рішення бігати напівмарафони. Вони взагалі радіють, коли батьки щось роблять разом. Для них це хороший приклад.