«Кшиштоф Зануссі навчив мене не марнувати життя»

Народна артистка України Ірина Дорошенко відома українським глядачам давно. Її Анну в «Украденому щасті», що з аншлагами йшла у Театрі Івана Франка, пам’ятає старше покоління, а молодь насолоджується її участю у серіалах. Однією з останніх робіт Дорошенко була участь у серіалі «Клан ювелірів», зараз актриса знімається у 100-серійному фільмі «Співачка», який у будні транслює телеканал «Україна». Її Валентина — мама двох доньок, що приносить себе у жертву заради їхнього  благополуччя. Про зйомки фільму, знамениті ролі і дружбу з польським режисером Кшиштофом Зануссі Ірина Дорошенко розповіла журналісту «ВЗ».

- У серіалі «Співачка» вам дісталася роль мудрої жінки Валентини Степанівни, котра виховує двох доньок без батька. Яка вона, ваша героїня?

- Моя Валентина Степанівна постійно приносить себе у жертву заради благополуччя дітей, внуків, близьких… Усе своє життя присвятила дітям. Коли дітям погано, вона готова на все, аби тільки допомогти їм. Дітей виховувала сама. У житті кожної родини настає момент, коли дітям треба дати волю, щоб самі робили помилки і самі на них вчилися. Валентина Степанівна це зрозуміє, але не відразу. Намагалася вкласти в образ Валентини те, що вона ще й подруга для своїх доньок.  

- Схожі у житті з вашою героїнею?

- Ні. Ми з нею різні. Я би ніколи не втручалася у життя дітей так, як це робить Валентина. Набагато цікавіше грати, коли персонаж кардинально відрізняється від мого внутрішнього світу.

- Яка робота є для вас складнішою — у театрі чи на знімальному майданчику?

- Кіно і театр — різні сфери. У театрі можна не поспішати — репетирувати, ходити, думати… Хоча й працюється у певних рамках, все одно театр — безпосереднє спілкування з глядачами у залі. А в кіно сцена зафіксована назавжди. Не можна переробити, переграти. Це неймовірно скрупульозна робота. Кваліфікований артист — не робот. Він не може прийти на знімальний майданчик і просто говорити слова. Він має думати, має включитися серце. Якось один режисер мене запитав під час проб: «А чого це ви бровами рухаєте?». А я була в образі. Задіяла увесь свій ресурс, щоб добре зіграти. Бо бачу себе зі середини, бачу свого партнера. У таких довгих серіалах, як «Співачка», - 100 серій, необхідно задіяти усю свою увагу. Це своєрідний марафон. 

- За час зйомок ви, мабуть, з колегами на майданчику стали майже ріднею?

- Це правда. Ми — як одне ціле. Навіть родина не завжди буває такою дружною, як ми на майданчику. Хочемо, щоб якомога довше тривав цей знімальний період.

- Ваші рідні вас підтримують, хвалять чи, може, критикують?

- О… вони мої найперші критики. У мистецтві нема критеріїв, тому нема нічого дивного у тому, що комусь подобається, а комусь — ні. Акторів постійно критикують. І це нормально. От я постійно думаю про свою героїню Валентину, хоча й не перетворююся у неї. Хочу передати глядачам усю сукупність материнських почуттів, які відчуває моя героїня. Хочу, щоб діти після перегляду «Співачки» почали прислухатися до своїх батьків. 

- Після закінчення театрального інституту імені Карпенка-Карого ви прийшли у Театр імені Івана Франка. Як поставилися там до молодої актриси?

- Нас, п’ятьох випускників, запросив у театр Сергій Сміян, який на той час був худруком. Коли ми прийшли, колективом вже керував Сергій Данченко. Нам театр здався таким традиційним, навіть музейним. На моїх очах почалася ера Данченка у театрі — чудова, творча… І все почало змінюватися. У театр прийшли цікаві творчі особистості — Ступка, Розстальний, Оглоблін, Івченко. Ставили вистави, які потім увійшли в історію театру, стали золотим фондом. Данченка незаслужено мало оцінювали. Та й зараз не особливо згадують про його вклад у наш театр.  

-  «Украдене щастя», що йшло на сцені Театру імені Івана Франка, було візитною карткою протягом десятиріч. Ви були останньою виконавицею ролі Анни…

- Постановка Сергія Данченка відрізнялася від тих вистав, у яких грала ще Наталія Ужвій. Якось були на гастролях у Львові. Нас запросили у Нагуєвичі на конференцію, присвячену Іванові Франку. Після конференції ми з Богданом Ступкою грали уривок з «Украденого щастя». Він мені каже: «Ходи, покажу тобі хату, де жив Франко». Ми увійшли, і я завмерла — ми опинилися у справжній декорації нашого спектаклю! Тільки все було таким маленьким, порівняно з нашою сценою. На стіні висіло дзеркало, і я розуміла, що саме у нього дивився сам Іван Якович. Воно було стареньке, подряпане, і мені було страшно дивитися у нього. Я щось сказала Богданові з цього приводу і раптом чую: «Анно!». Зрозуміла: Ступка почав грати виставу. Я підхопила, і ми зіграли сцену приходу Миколи додому. Люди, які були у музеї на екскурсії, просто у сінях сіли на підлогу і дивилися наш імпровізований спектакль. Потім заплакані працівниці музею казали, що ніколи тут ніхто не грав.

- Вам доводилося відмовлятися від ролей після прочитання сценарію?

- Навіть найменша роль — це неоціненний досвід, який нагромаджується з кожною зіграною роллю. У мене такого не було, щоб я ось так взяла і відмовилася. Зіграла я понад 60 ролей у театрі і 30  - у кіно.

- А як у вашому житті з’явився Кшиштоф Зануссі?

- Про свою участь у п’єсі Еріка-Еммануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини» у постановці Зануссі я дізналась на Благовіщення. Цю пропозицію мені зробив тодішній художній керівник нашого театру Богдан Ступка. У мене був шок, бо давно, в 70-х роках минулого століття, я захоплювалася фільмами Зануссі, Тарковського і Бергмана. І навіть не могла припустити, що зможу колись з паном Кшиштофом зустрітися. Коли з Олексієм Богдановичем приїхали до нього на репетиції в заміський будинок під Варшавою, зачаровано слухала все, що говорив. Робота була напруженою. Першого ж дня пан Кшиштоф, як завжди, з усмішкою, сказав: «А тепер, будь ласка, все те саме, тільки фальшиво». А річ у тому, що чоловік і дружина, яких ми грали, майже всю виставу одне одному брешуть. У нас у виставі навіть акустика інша: ми не кричимо зі сцени, тому що він нам постійно говорив: «Припиніть кричати. Ви повинні говорити так, як у житті».

- Які уроки Кшиштофа Зануссі залишилися з вами?

- Колись Ліна Костенко сказала, що «майстри, як атланти, держать небо на плечах. Тому і висота». Зустріч із Зануссі — подарунок долі. Перебуваючи поруч із ним, я для себе відкрила, що життя не можна марнувати. Він жодної секунди не марнував. І нам з Олексієм казав, що творча людина повинна постійно наповнювати свою душу і потім обов’язково віддавати. І настільки ми просто й щиро спілкувалися, що було враження: давно одне одного знаємо. Якось запросив нас на відкриття винного свята, де були представники з усієї Європи, і ми стали свідками, як пан Кшиштоф з усіма вільно розмовляв їхніми мовами...

- Яке майбутнє чекає на українське кіно?

- Ми будемо пишатися нашим вітчизняним продуктом. У нас чудові українські актори, режисери, геніальні оператори, сценаристи. Знаю кілька чудових сценаріїв, які так і не зняли. Мусить щось змінитися на законодавчому рівні, щоб українське кіно вирвалося на достойний рівень.

- Маєте щоденний насичений графік. Як проводите вихідні?

- Коли випадає вихідний, а це буває так рідко, то з родиною вибираємося на природу. Люблю спілкуватися зі своєю мамою. Вона завжди пожаліє, порадить, щось підкаже. Люблю проводити час з чоловіком, довго з ним розмовляти. Не маю часу ще чимось захоплюватися чи займатися. Бо ж треба у вільний час і обід приготувати, і квіти підлити… 

- Які страви любите готувати?

- Готувати я люблю. На столі завжди має бути домашній хліб. Готую борщ за своїм рецептом і запікаю рибу. Мій борщ пісний — з квасолею, яблуками і чорносливом. Смакота: чорнослив дає такий незвичний смак копченості, наче з печі.  Рибу запікаю у духовці, даю багато зелені. Що б я не приготувала, все буде смачнішим і кориснішим, аніж в дорогих ресторанах.

- Щодня вам накладають «тонну» гриму. Як відновлюєте шкіру після цього?

- Беру мило, відкриваю кран і вмиваюся. Потім накладаю зволожувальний крем. У мене косметолог, до якої ходжу багато років. Вона робить масаж і маски. Довіряю їй своє обличчя і в домашніх умовах  ніколи не вдаюся до експериментів з догляду за шкірою.

Фото телеканалу «Україна».

Довідка «ВЗ»

Народна артистка України Ірина Дорошенко народилася 19 липня 1957 року у Києві. Закінчила Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. На сцені Театру імені І.Франка з 1978 року.  Зіграла у понад 30-ти фільмах, серед яких “Втрачений рай”, “Слід перевертня”, “Будинок для двох”, у серіалах “Клан ювелірів”, “Співачка”...