Передплата 2024 «Добрий господар»

Юлія Кревсун: «Найважче було звикнути, що 24 години на добу перебуваю серед чоловіків»

Єдина в Україні футбольний тренер-жінка працює у харківському «Геліосі».

Якщо на футбольному матчі біля поля побачите вродливу білявку, знайте — це Юлія Кревсун. Уже понад рік відома українська легкоатлетка, яка здобувала нагороди у бігу на 800 м, навчає футболістів харківського клубу «Геліос», як бути водночас швидкими і витривалими. В інтерв’ю «ВЗ» єдина в Україні жінка-футбольний тренер згадує, як одного разу на стадіоні перетнулися шляхи легкої атлетики та футболу. Розповідає, як за два тижні здобути повагу і довіру відразу кількадесяти чоловіків. І пояснює, чому не хотіла б отримати втрачену «бронзу» легкоатлетичного чемпіонату світу.

- Через події на сході України моїй сім’ї довелося залишити домівку в Донецьку, — пояснила Юлія Кревсун. — Я поїхала до Вінниці, де рік працювала тренером з легкої атлетики у місцевій ШВСМ. А потім мені запропонували роботу тренера у… футбольному клубі. Мій хороший друг і хрещений батько мого сина Сергій Сизихін, з яким ми разом навчалися у Донецькому училищі олімпійського резерву, став головним тренером харківського «Геліоса», який грає у Першій лізі. Він телефонував мені, цікавився моєю думкою щодо тих чи інших нюансів підготовки. А згодом запропонував поїхати з командою на збір і спробувати попрацювати з футболістами тренером із загальнофізичної підготовки. Ніхто з нас не міг передбачити, чим обернеться така співпраця. Жінка у чоловічому футболі — явище непередбачуване. Та після того експерименту усі зійшлися на думці: було цікаво, і подальша співпраця може дати непоганий результат.

- Яким було перше враження після знайомства з командою і умовами нової роботи?

- Після двотижневого збору я кардинально змінила думку про футбол та футболістів. Колись вважала, що це розбещені великими грошима ліниві недоумки. Але про своїх спортсменів нічого такого сказати не можу. Вони прагнуть розвиватися і не бояться перепрацювати. Хлопці ставляться до мене як до фахівця, не соромляться ставити питання, цікавитися професійними моментами, радитися. У нас є досвідчені гравці, яким уже за 30.У таких найважче було заслужити авторитет. Але викликом для мене було інше: призвичаїтись до того, що 24 години на добу, по кілька тижнів поспіль, ти перебуваєш у компанії чоловіків. На зборі у Туреччині я провела з командою місяць — без сина та чоловіка. 

 Коли приїжджаємо на товариські матчі, гравці та персонал іншої команди дивляться на мене з неприхованим здивуванням. Хоча одного разу у тій же Туреччині ми зустрічалися з клубом «Мінськ», у якому тренер із ЗФП також дівчина, у минулому футболістка. Проходячи повз, мінчани зміряли мене з голови до ніг: «Ти диви! А в них симпатичніша» (сміється). 

- Що ви зробили задля того, аби футболісти прийняли вас у свій колектив і сприймали як наставника? 

- Я даю поради, керуючись насамперед власним досвідом, який накопичила протягом тривалої спортивної кар’єри. Не з книжок знаю, як відновлюватися після важких тренувань, як повертатися до роботи після травм тощо. Серед інших моїх обов’язків — робота з травмованими спортсменами. Буває, разом шукаємо вихід з тієї чи іншої ситуації. А ще ми з головним тренером плануємо тренувальний процес: коли слід дати бігові тренування, а коли більше стрибкової роботи, і в яких режимах хлопці повинні відпрацювати тренування. Основа нашої співпраці — взаємоповага. Звертаємося одне до одного тільки на «ви». Не можу уявити, щоб хлопці якось непристойно жартували в моїй присутності. Єдиний жарт дозволив собі наш воротар. «Зайшов зранку на сайт «Гірняка» подивитися фотографії з гри, — каже. — І що думаєте? Фотографій Юріївни в мережі більше, ніж моїх! У вас з Олімпіади фотографій, мабуть, менше, аніж футбольних. Фотограф, окрім вас, нікого більше не помічав» (сміється).

- Чи стали ваші спосіб мислення та світосприйняття більш чоловічими?

- Ні, залишаюся жінкою. Як легкоатлетка, що багато років віддала індивідуальному виду спорту, на кожного з хлопців дивлюся не як на гвинтик у великому механізмі, а як на окрему і самодостатню особистість. Тому й підхід до кожного у мене індивідуальний. В одного вчора після інтенсивного тренування пульс був 52 удари на хвилину, а сьогодні вже 68. Аналізую усі фізіологічні показники, годинами шукаю причину... Після збору гравці сказали, що перенесли високі навантаження легше, ніж минулого року. А команда за всі 14 років свого існування показала найкращий результат — у чемпіонаті Першої ліги посіли п’яте місце і вийшли до 1/8 Кубка України. Тобто рухаємося у правильному напрямку.

- Ваш син також хоче стати футболістом?

- Він у футбол прийшов раніше за мене, Данило уже п’ять років ганяє м’яча. У Донецьку тренувався в академії «Шахтаря». А тепер — в академії «Металіста». Спочатку віддали його на спортивну гімнастику, для загального розвитку. Та коли я побачила, як п’ятирічний малий присідає з диском вагою 5 кг, більше дитину туди не повела... Якщо Данило вирішить з часом займатися футболом професійно, не заперечуватиму. У нього кумир — Мессі. А Роналду син не любить і через це за «Реал» ніколи не вболіває.

- Коли востаннє переглядали відео власних забігів?

- Кілька місяців тому дивилася командний чемпіонат Європи-2009, на якому мені вдалося перемогти. А ще перед тим друзі попросили мене знайти відео чемпіонату світу в Берліні. Тоді я стала четвертою: на останніх метрах програла кілька сотих секунди бронзовій призерці. І ридала від розчарування. У мене досі та картинка стоїть перед очима. «Ти бігла не тверезим розумом, а самими емоціями», — сказав тоді тренер. Мені не слід було за 200 м до фінішу приймати виклик Кастер Семені: наздогнати її було нереально. Я бігла другою, і якби до кінця проконтролювала кенійку Джепкосгей та британку Мідоуз, стала би віце-чемпіонкою світу... Наступні півроку були пекельними: Семеню визнавали чоловіком і вже готові були повісити мені на шию «бронзу» того чемпіонату. А потім доводили, що вона таки жінка. І так кілька разів. Дива не сталося... А я сказала собі, що мені така медаль не потрібна. Медаль повинна бути на п’єдесталі і з прапором. 

Фото з архіву Юлії Кревсун.