Юрій Горбунов: «Прямий ефір – це як політ у космос. Жартувати з ним небезпечно»

Коли Юрій Горбунов працював актором Івано-Франківського драматичного театру, і в думках не припускав, що стане знаним телеведучим. У 27 років, без особливої надії на успіх, поїхав підкоряти столицю. Пройшов кастинг — і його відразу запросили на ведучого телепроекту «Три крапки» у… прямому ефірі. 

Окрім ролей в кіно, виставах, на його рахунку близько 30 передач. Та чому саме мисливство (його хобі — В.Ш.) дає йому відчуття, що він «все ще мужчина»? Чому актори засумнівались, чи показувати антрепризу «Два анекдоти на вечерю» на Західній Україні? Про це та багато іншого — в ексклюзивному інтерв’ю заслуженого артиста України Юрія Горбунова.

- Юрію, якось ви розповідали: під час зйомок «Краси по-українськи» сільська дівчина почала ридати: «Невже це все зі мною?! Дайте мені свою руку, Юрію. Тільки б не прокинутись»…

- Бо розуміла: після зйомок казка закінчиться — і вона повернеться до звичного, зовсім не казкового, сільського життя.

- То, може, таких передач не потрібно?

- Вони необхідні, але... Якщо кажемо «Так!», значить, готові достойно сприйняти не лише перемогу, а й поразку. Подібне може статися на будь-якому проекті. Бо для кожного його учасника це певною мірою казка. Кожен вірить в її щасливий кінець. Найважче у фіналі, коли здається: ось вона, «птаха щастя», у твоїй руці… Але з п’яти-шести учасників обирають одного, і не завжди тебе… Якщо усвідомлюєш, що подібні змагання необхідні для твого розвитку, самовдосконалення, що із закінченням передачі життя не закінчується, якщо для тебе проект — це урок, з якого зробиш висновки на майбутнє, тоді поразку сприймаєш спокійно.

Наприклад, раніше не міг дивитися на себе на телеекрані. Тепер дивлюсь, аби оцінити свій вигляд, голос, що зробив не так, що варто змінити, — це теж для мене певний урок. Себе оцінювати найважче...

- Часто молодь остерігається брати участь у кастингах, мовляв, усі місця давно «розписані», куплені. Кастинги — лише задля «галочки»…

- Після п’яти років роботи в Івано-Франківському драматичному театрі я поїхав до Києва. Не був нічиїм «протеже». У столиці працювали друзі, з якими разом вчилися. Після кастингу мене запросили спочатку у «Три крапки», потім у «Щасливий дзвінок». Був би хтось «сильніший» за мене — взяли б його. Ніхто не казав: «Ми тебе без кастингу беремо ведучим». Треба домагатися свого і вірити у свої сили. Хто каже: «Там всі місця зайняті, і нас нікуди не візьмуть», того нікуди й не беруть. Зараз маса різних конкурсів. Телеканали шукають молодих, креативних, талановитих людей, — в кожного є шанс.

У творчих професіях важко досягнути успіху «по блату». Бо твоя робота — у всіх на виду. Якщо ти бездар, це помічає вся країна. Якщо ти поганий ведучий, на телебаченні тебе ніхто тримати не буде, бо програма не матиме високого рейтингу. Якщо в театральний інститут когось приймали по знайомству, потім це «вилазило боком», бо студента відраховували за профнепридатність. Бувало, це ламало життя: і самому «протеже», і тому, хто це «протеже» проштовхував.

- Ви були ведучим популярного телепроекту «Голос країни». Як вважаєте, чи вдало тренери підбирають пісні, створюють імідж учасникам «Голосу країни»? Бо глядачі не завжди були задоволені репертуаром конкурсантів.

- Тренери — професіонали. У них — свій вибір, який не завжди співпадає з моїм баченням. У душі можу не погоджуватися з вибором тренера, але сперечатися нема сенсу. У фінал має виходити найсильніший, хоча це не завжди так. Якщо співака не обирають, це не означає, що тренер не ту пісню йому запропонував або не той імідж створив.

- А яка дитина в «Маленькому гіганті» вразила вас найбільше?

- Семирічний Женя Лебедин. Унікальна дитина зі своєю харизмою, подарованим Богом і батьками талантом. Що б хлопчина не робив на сцені, від нього важко відірвати погляд. Коли батьки займаються дитиною, вона розвивається стрімко. 

- Чи може така тимчасова слава в майбутньому обернутися травмою для дитини?

- На дитячих проектах з дітьми та дорослими працюють психологи. Вони готують дитину до того, що якби вона не перемогла, треба спробувати ще раз. Не пощастило у цьому проекті — пощастить в іншому. Зрештою, для дітей це певною мірою гра, яку  сприймають легко. Якщо і зіпсується настрій, то на кілька хвилин. Більше проблем з дорослими. Бо кожній матері здається, що її дитина особлива й саме вона повинна перемогти.

- Щодо «Ліги сміху». Пригадую, Оля Полякова була невдоволена, що Потап не захотів підтримати її команду, відтак — вона втратила бал. Чи переростає подібне у закулісні інтриги?

- Це лише емоції. Зйомки завершуються — і ми знову друзі. Не сваримося до такого стану, що аж перестаємо розмовляти одне з одним.

- У прямих ефірах казуси траплялися?

- Прямий ефір — це як політ у космос. Жартувати з ним небезпечно. 

За лаштунками працює від трьохсот до п’ятисот людей різних професій та спеціальностей. Це репетиції, прогони... У вечірніх прямих ефірах кожен рух передбачений і виправданий, а текст — бездоганно вивчений. От у ранкових прямих ефірах інакше. Там більше творчої свободи, імпровізації, і текст не заучують.

Загалом мені подобається те, в якому напрямку розвивається сучасне телебачення. Телеканали справді мають бути «на всі смаки»: дитячі, підліткові, пізнавальні, розважальні, спортивні… На щастя, почало відроджуватися українське кіно — з вітчизняними режисерами, продюсерами, акторами.

- Правда, що на зйомках фільму «Останній москаль», в якому ви грали дві різнопланові ролі, актори розігрували один одного?

- І дуже часто. Якось режисер Семен Горов придумав розіграш для Назара Задніпровського. Приїжджає Назар на зйомки, а Горов: «Я тут подумав, Назаре, якщо ти тягнутимеш фіру замість коней, епізод вийде цікавішим». Для цього жарту навіть частину сценарію прописали. Назар зі самого ранку бурчав невдоволено, мовляв, чому маю воза тягнути?! А ми: «Ти ж актор, повинен погодитися». І коли перед зйомками Назар «впрягся» у фіру, Горов не витримав і зізнався у розіграші. Треба було бачити очі Задніпровського…

Деякі епізоди знімали у Верховинському районі, на Івано-Франківщині, деякі — в етнографічному музеї у Пирогово, під Києвом. Мешканці села не бігли дивитися на відомих артистів. Жили ми в готелі, фільм знімали високо в горах. Зрештою, в їхнє село приїжджає так багато туристів, відомих людей, що нам ніхто й не дивувався.

- Антрепризу «Два анекдоти на вечерю» за Чеховим разом з іншими україномовними артистами граєте російською мовою. Чи не виникало сумніву, що на Західній Україні акторів «не зрозуміють»?

- Грати виставу російською мовою вирішили тоді, коли Львів, на підтримку Східної України, вирішив розмовляти російською. Але коли нас запросили в Галичину, справді побоювались, що люди можуть не сприйняти виставу російською. На щастя, нас тепло приймав Львів, особливо Івано-Франківськ. 

В Одесі стався кумедний випадок. Наречена, до якої мій персонаж прийшов одружуватися, виганяє його з дому. Іде мій герой через увесь глядацький зал пониклий і пригнічений. Раптом глядачка не витримує і напівтихо каже: «Не переживайте, Юрію! Я читала цю п’єсу Чехова. Там все закінчується добре».  Як казав Станіславський, ідеальна спів­праця глядача та актора.

- Чи завжди популярність допомагає? Я читала: колись ви спізнювались на літак. Друг, з яким ви разом мали відлітати, попросив затримати рейс до вашого приїзду, і його послухали...

- Популярність — це палиця з двома кінцями. Можуть не оштрафувати за перевищення швидкості, можуть усміхнутися, коли ти неправий. Але буває: я без настрою й усміхатися зовсім не хочеться — а треба... 

- Як реагуєте на заздрість?

- Не знаю, хто би мені заздрив. Якщо й так, це проблема заздрісників. У шоу-бізнесі  ні з ким не конфліктую, ворогів не маю. Людей, які провокують на конфлікт, намагаюся уникати. Якщо з неприємними людьми необхідно спілкуватися по роботі, зробіть так, щоб змінилася або їхня думка про вас, або ваша — про них. Але не варто поглиблювати конфлікт.

На критику реагую спокійно. Бо це чиясь суб’єктивна думка. Якщо ти комусь не подобаєшся, не значить, що тобі треба негайно кардинально змінюватись. Кардинальні висновки варто робити тоді, коли є внутрішній конфлікт, — розум і серце «йдуть» врізнобіч. Прислухаюся до себе і чиню так, як серце велить. Своє  оточення варто формувати так, щоб було у ньому комфортно.

- Якось ви мовили: «В житті важливо бути самим собою, органічним, щоб ніхто не зміг здогадатися, що ти насправді думаєш».

- Одна велика людина сказала краще: «Мова нам дана для того, щоб ми приховували свої думки». І навпаки, Бог наділив нас думками, щоб ми не всіх їх висловлювали.

- Знаю, що займаєтеся йогою…

- Двічі-тричі на тиждень разом з інструктором. Раджу, до речі, усім. Йога поліпшує фізичне самопочуття. Пригадуєте, ми з вами говорили про внутрішній конфлікт. Так от: йога сприяє внутрішній гармонії.

- Пам’ятаю, брали участь у проекті «Ключі від форту Буаяр». Любите екстрим?

- Ніколи не любив. У «Буаярі…» взяв участь тому, що хотів переконатися: змінилася моя думка щодо екстриму чи ні. Не змінилася. Екстрим — не моє.

- Але ж ваше хобі — мисливство. Це теж певною мірою екстрим…

- Полював на диких кабанів, їхнє м’ясо дуже смачне. На полюванні відчуваєш себе мужчиною, який вміє здобути і справді за себе постояти, а не представником шоу-бізнесу, який поступово губить свій чоловічий вигляд. У шоу-бізнесі «справжнього мужчини» не вистачає... Але останні два роки такий завантажений роботою, що сезон полювання, на жаль, повністю забрав шоу-бізнес.

- У Новому Роздолі, Івано-Франківську буваєте?

- До Нового Роздолу не їжджу. Родичів там нема. Батьки виїхали звідти, коли мені виповнився рік. В Івано-Франківську живе батько, старший брат, племінники. За братом був як за кам’яною стіною — завжди захищав мене. Як тільки випадає вільна хвилинка, їжджу до рідного міста.

- Відомі політики запрошують вас, як ведучого, на свої корпоративи?

- Артист — моя професія. Коли запрошують — погоджуюся.

Довідка «ВЗ»

Юрій Миколайович Горбунов — український телеведучий (1+1), шоумен, актор. Народився 24 серпня 1970 р. у Новому Роздолі (Львівщина). Виріс на Івано-Франківщині. Заслужений артист України. Випускник Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1992). П’ять років працював в Івано-Франківському драматичному театрі. Переїхав до Києва. Перші програми — “Три крапки” (1998), “Щасливий дзвінок” (1999, УТ-1). Був удостоєний премії “Телетріумф” у номінації «Найкраще телевізійне шоу» (“Підйом”, Новий канал, 2002). У 2007-му та 2008-му за шоу “Танці з зірками” отримав ще дві премії “Телетріумф”. З жовтня 2015-го — член журі у шоу “Маленькі гіганти” (1+1).