Передплата 2024 «Добрий господар»

Євген КОВАЛЕНКО: «Ми дотепер не зрозуміли, яким духовним багатством володіємо»

Легендарному вокально-інструментальному ансамблеві «Кобза» виповнилося 45 років.

Жоден інший естрадний колектив України не може похвалитися таким творчим і плідним довголіттям. Про його дні минулі і нинішні, про цікаві подробиці біографії «Кобзи» розповідає її художній керівник, народний артист України Євген Коваленко.

— З ювілеєм, маестро і всі ті, хто ці роки творив славу «Кобзи»!

— Спасибі! Недавно перед одним із концертів підійшли дві жіночки: «Хіба ви ще існуєте?». Після нього: «Як прекрасно, що ви є!» Ми не просто є, а концертує­мо по всіх усюдах.

— «З давніх-давен від села до села, із міста у місто ходили мудрі люди кобзарі, несли людям нашу думу, нашу пісню», — цими словами починалися тисячі ваших концертів по всіх усюдах. Яка географія подорожей «Кобзи» за ці роки?

— Про всю Україну, весь колишній СРСР і казати не доводиться. Зарубіжжя — від Канади і Куби до Японії (там побували чотири рази) із заходу на схід, від Фінляндії до Ємену з півночі на південь через усю Європу.

Ми були першим естрадним колективом з України, який поїхав у Канаду на гастролі. Був 1982 рік. Стус, Чорновіл, Горинь та інші українські дисиденти сиділи тоді у тюрмах. Переважна більшість канадських українців щиро вважали агентами КДБ усіх, хто приїжджав з СРСР. Перед одним з перших концертів з’явилися листівки приблизно такого змісту: «Не підтримуйте совєцький режим!», «Чи пам’ятає «Кобза» Івасюка?». 1979 року Володі не стало, існувала негласна заборона на виконання його творів, але вони завжди були і є в репертуарі «Кобзи». І в Канаді ми після привітальної починали всі концерти «Червоною рутою» і «Водограєм», а закінчували його ж «Пісня буде поміж нас». Звісно, виконували тільки українські пісні, більшість — народні. А привітальною «Кобзи» завджи була одна з українських народних обрядових пісень.

Об’їздили всю Канаду, скрізь аншлаги. Гастролі були комерційними, але вся валюта осідала в московському Госконцерті, нам же перепадали мізерні добові. Закінчилися вони тим, що там вийшов наш диск-гігант у конверті синьо-жовтих кольорів, а всім «кобзарям» подарували розкішні жовті футболки із синього кольору портретом козака Мамая і написом «Кобза». Потім ми постійно ходили в них. У Києві хтось дивився на нас зі здивуванням, хтось з острахом, у Львові ж — з повагою і захопленням. Один з наших музикантів прийшов у такій синьо-жовтій футболці (нагадую, був 1982 рік, апогей застою) на збори Укрконцерту, де підсумовували наші канадські гастролі. Обійшлося...

— Сучасна обробка української народної пісні — це зберегти мелодичну першооснову, наситивши її сучасними барвами і ритмами. Так просто...

— Принцип правильний, але легко сказати, та важко зробити. Це філігранна творчість. Тим паче, іде час, змінюються покоління, а з ними — смаки, уподобання. Це потребує все нових ритмів, зворотів, іншого тембрального насичення.

Я вихований на академічній музиці, фольклорі та джазі, і навіть тепер виступаю як джазовий піаніст. Багато експериментував і, на моє переконання, складна джазова гармонія дуже личить українському мелосу. Я активно застосовував її у своїх обробках для «Кобзи», особливо для акапельного виконання. Взагалі ж, кожна народна мелодія потребує окремого підходу. До слова, «Кобза» може виступати і без будь-якої апаратури — кожен з нас співає і володіє кількома акустичними інструментами.

Наш народ такий талановитий, працьовитий, бо надзвичайно співучий. Згадайте Шевченкове: «Співають ідучи дівчата...». Так було завжди — коли жито жали, дітей колисали, а у довгі зимові вечори й поготів. Почне пісню один голос, підхопить другий, третій... Так кристалізувалося знамените українське багатоголосся. Воно ж звучало і в храмах. Ми дотепер не зрозуміли, яким духовним багатством володіємо. 

— Окрім фольклору, ви завжди співали твори сучасних українських авторів. «Кобза» — перший виконавець багатьох пісень незабутнього Миколи Мозгового, зокрема «Моєї землі», яку потім почали називати «Мій край».

— Автор цієї знаменитої пісні справді назвав її «Моя земля». Зверніть увагу: до її появи не було сучасної пісні про Україну. Були «Два кольори», «Пісня про рушник», «Червона рута», чудова пісня про столицю «Києве мій», але саме «Моя земля» стала першою з багатьох нині популярних пісень про нашу Батьківщину.

...Якось у 1970-х зателефонував зі Львова Володя Івасюк і запропонував, щоб його «Я — твоє крило» у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під орудою Ростислава Бабича Держтелерадіо заспівали дуетом я і Лідія Михайленко (згодом народна артистка України). Приїхав він у Київ, на студії зробили запис. Аж тут з’являється Мозговий: «Це діло треба обмити!». Поїхали вчотирьох у ресторан на четвертому поверсі станції метро «Хрещатик». Ліда скоро пішла, невдов­зі попрощався з нами Володя. «У тебе є щось нове?» — питаю Миколу. «Є одна річ, «Моя земля», — каже. — Хочу, щоб «Кобза» зробила її в такому собі середньому темпі, як «Фаетон» у Вахтанга Кікабідзе (ця пісня тоді була дуже популярною), як коник, що біжить повільно бруківкою, — цок-цок-цок». Саме так на бажання автора ми її й виконали, сольну партію співав я. Наш запис «Моєї землі» звучав тоді скрізь, навіть у поїздах, автобусах, літаках і на теплоходах. Цю пісню виконуємо й тепер, тільки вже з новими барвами й відтінками, продиктованими часом.

— Окрім уже названих, хто ще з українських композиторів мав радість чути свої пісні у вашому виконанні?

— Платон Майборода, Олександр Білаш, Богдан Янівський, Мирослав Скорик, Ігор Поклад, Павло Дворський, Олексій Семенов...

— Що не ім’я — автор шлягерів! Де ж сучасні хіти?

— З’являється багато чого, але це — продукція. А вся вона об’єктивно не може бути якісною. «Червона рута», «Черемшина», «Марічка», «Пісня про рушник» з’являються раз на сто років, але звучатимуть вічно. 

Телерадіопростір засмічений. Там крутять так званий «формат» (про російську попсу взагалі мовчу), а до «неформату» зараховано Івасюка, Яремчука, Зінкевича, Поклада, Дворського, «Кобзу» в тому числі. Хтось там написав три ноти з двома гармоніями на текст-абракадабру і вже вважає себе композитором. А це — професія, ще й від Бога, якої треба вчитися і вчитися. Навіть одна вдала мелодія — ще не показник. Ніхто ж не називає архітектором селянина, який побудував собі чепурну хату.

Справжній шлягер необхідний і виконавцеві. Народний артист України Віктор Шпортько, який торік так передчасно пішов від нас, — унікальний вокаліст, дивовижна людина, переспівав (ще й як!) усе на світі, а саме свого шлягера так і не перестрів. Ось так несправедливо повелася з ним творча доля.

— Професор Шпортько завідував кафедрою джазу та естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв, де викладаєте і ви. Якими є ваші студенти?

— Як, певно, і скрізь, вони різні. До кожного ставлюся з максимальною увагою, але вимогливо. Розвинути обдарування, навчити студентів вчитися — так бачу своє завдання педагога. Учень повинен неодмінно перерости вчителя, інакше не буде загального прогресу. Крім теоретичних і практичних, проводжу багато індивідуальних занять. Розповідаю про історію народної пісні, ансамблевого мистецтва, сучасної естради. Для мене найприкріше, коли бачу: молодій людині Господь дав талант, а вона через лінощі занапащає його.

Роботи багато. Крім вокалістів, маю багато інструменталістів. Це духовики, гітаристи, скрипалі, баяністи, цимбалісти. Є з ким експериментувати! Є також диксиленд, брас-квінтет (духових інструментів), вокальний ансамбль, дуети і солісти під мій рояльний акомпанемент.

— Певен, вашим студентам дуже пощастило, що мають такого знаменитого викладача. Але ж вони мріють не тільки про диплом, а й про успішну сценічну кар’єру. Чи складеться вона у них, з чим зіткнуться ваші вихованці?

— У нашому музично-естрадному королівстві взагалі чимало неподобств. Виступи під фонограму стали звичним явищем. Обдурюючи публіку, такі виконавці не розуміють, що таким чином дискредитують самих себе. Напис на рекламі концерту «Живий звук» розцінюється як неймовірне досягнення. А яким те звучання має бути — непритомним, мертвим? Дійшло до того, що на рекламі авторського концерту геніального Мирослава Скорика за участі Академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії в Націо­нальній опері 4 квітня великими літерами написали: «Живий звук». Це казна-що! Гадаю, маестро Скорику, з яким «Кобза» має щонайтісніші творчі взаємини багато років, це не сподобалося.

— 1970-80-ті роки справедливо називають «зірковим часом» української естради. «Кобза», «Смерічка», «Ватра», «Арніка», «Краяни», «Жива вода», «Черемош», «Медобори», «Світязь», Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Микола Мозговий, Іван Попович, Микола Гнатюк, тріо Мареничів — ціле сузір’я суперпопулярностей, які в кожному місті збирали стадіони, у залах гастролювали щонайменше по тижню, даючи по два-три, а то й чотири концерти щодня...

— То був і час, коли українські пісні співали і любили скрізь — від Бреста до Камчатки. Щоб мати всесоюзну популярність, виконавці з інших регіонів включали їх у репертуар, приміром, «Чарівну бойківчанку» Олексія Сердюка та Михайла Ваня — московський ВІА «Самоцвіти», азербайджанський «Гая».

Кожен із представників української естради не був схожим на іншого, мав свою манеру, стиль. Ви ніколи не сплутає­те «Кобзу», «Смерічку», «Ватру» і «Краяни», Зінкевича, Яремчука і Мозгового. Так само відразу розпізнаєте музику Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, Ігоря Поклада, Левка Дутківського, Павла Дворського, вірші Юрія Рибчинського, Богдана Стельмаха, Михайла Ткача чи Вадима Крищенка.

Творча індивідуальність — неодмінний визначальний складник успіху у мистецтві. Той, хто цього не усвідомлює, а вдається до шаблонів, копіювання, причому часто не найкращих зразків, рухається в нікуди.

— Якось на сцені і на телеекрані з’я­вилися ваші підозрілі двійники.

— Після першого такого випадку мене, як і інших артистів нашого ансамблю, це обурювало. Тим паче, ці самозванці безсоромно виконували й наші обробки народних пісень, які виконав я, і авторські права на них належать мені. Нетерпляче чекав, коли з’явиться ще й «Євген Коваленко-2». А потім подумав: коли вже так, отже, «Кобза» як бренд популярна! Зрештою, у легендарних білоруських «Піснярів» — чотири чи п’ять двійників. Собаки брешуть, вітер розносить, а «Кобза» — справжня! — співає.

— Між іншим, є одна деталь, яку чи не кожен бачить щодня, але не звертає на це уваги. Єдині живі люди, які зображені на українських грошах (не враховуючи всім відомі великі портрети), — це кобзарі на Дніпровій кручі. Вони — на стогривневій банкноті, а на десятигривневій — сама кобза, наш музичний інструмент-символ...

— Можливо, такі графічні вирішення — випадковість, але й закономірність теж. Багатство вимірюється не в грошах, які приходять і відходять, а в духовності людини і нації. Вона ж — незнищенна, тому вічна. Кобза, кобзарі — її уособлення, і назва нашого ансамблю також символічна і закономірна. Але й покладає величезну відповідальність. 

Схожі новини