Стефанія ДОВГАНЬ: «У чотирирічному віці заспівала арію Лисички-Сестрички»

Зірка світової оперної сцени, лауреат міжнародних конкурсів вперше виступить у Львівській опері.

Її голосом зачаровуються у Сполучених Штатах і у Західній Європі. У репертуарі Стефанії Довгань — понад тридцять оперних партій. Оперна діва 30 січня вперше заспіває на сцені Оперного театру імені Соломії Крушельницької у Львові. Напередодні виступу журналіст “ВЗ” зустрілася з зіркою світової оперної сцени.

- У Львівській опері ви вперше заспіваєте провідну партію у “Богемі”. Хвилює­теся?

- Я давно мріяла виступити на цій сцені, де колись співала сама Соломія Крушельницька. Окрім того, я народилася у Киє­ві, тому виступати в Україні є чимось особливим і близьким для мого серця. Частина моєї родини — вихідці зі Львова. “Богема” - одна з найдосконаліших і найгарніших опер. У ній дуже гарний сюжет, розкішна музика. Все гармонійно написано. Це моя перша спроба у цій ролі і перший виступ у Львові. 

- Ви давно живете за кордоном. Вас давно кликали до Львова на гастролі?

- Ні. Я влітку приїхала до Львова погостювати. Зайшла в Оперу представитися. Пан директор запропонував мені одразу прослухатися. Зізнаюся, не була готова, бо не сподівалася, що мене відразу захочуть послухати. У залі саме йшло прослуховування. Я заспівала з оркестром. Окрім пана директора, мене слухали інші представники дирекції, і всі мене почули. Запропонували виступити у Львівській опері. Моя мрія здійснилася. 

- Колись ви співали у юнацькому хорі при Київській консерваторії. Чому у хорі? Не бачили себе на естраді?

- З дитинства була зачарована оперним мистецтвом. Любов до прекрасного з маленької мені прививали мої рідні, оскільки я виросла у родині інтелігентів. Вдома завжди була присутня класична музика, ми часто ходили слухати оперу до театру. Маленькою я дивилася “Ріголетто” та “Травіату” і була вражена тим ефектом, який дає це мистецтво. Звичайно, треба бути підготовленим, коли йдеш слухати оперу, треба розуміти, про що йдеться. На мою думку, оперні співаки — як спортсмени. Тому що ми вживаємо такі малесенькі зв’язки і сконцентровуємо наше тіло для того, щоб без мікрофонів наповнити звуком цілий величезний зал, як-от у Метрополітен-Опера, де є кілька тисяч місць, оркестр під сотню інструментів... Це все щось дуже унікальне. Все звучить наживо, без підсилювачів і жодних фонограм... Для мене оперне мистецтво завжди було квінтесенцією різних мистецьких напрямів. Опера - це і музика, і пластика, і театр, і безконечні тренування... Цей процес — безперервний. Тому я прирівнюю оперних співаків до спортсменів. Ми не можемо зупинятися ніколи. Для мене це потихенько росло. Зрозуміла, що я — не піаніст. А от театр, його закулісся, перевтілення в того чи іншого персонажа — це все моє.

- Але ж у вашій родині ніхто не співав.

- Професійно не співав ніхто, але всі мають дуже гарні голоси. Моя бабуся — журналістка, культурний діяч Маргарита Довгань, дідусь — скульптор Борис Дов­гань, мама — художник-реставратор, викладає у коледжі в Америці.

- Ви ходили до школи у Києві, а потім виїхали до Америки. Як це сталося?

- Моя мама вийшла заміж за американця українського поход­ження, мама мене забрала зі собою до Штатів. Мене віддали вчитися у Балтиморську школу мистецтв, на музичний факультет. Мене там прослухали, бо я повинна була собі вибрати спеціальність — вокал чи піаніно. Заграла на фортепіано. Членам комісії сподобалося. А потім заспівала українську пісню. Їм теж сподобалося. Вони дали мені право вибору, на якому факультеті я би хотіла вчитися. І я вибрала спів. 

- Як в Америці живеться студентам? Вони працюють, щоб заплатити за навчання, чи за них платять батьки?

- В Америці дуже дорога освіта — понад 30 тисяч доларів треба заплатити за рік. Але сила Америки у тому, що вона плекає таланти. Люди, які мають таланти, здібності, люди, які хочуть вчитися, їм дають таке право. Америка — це краї­на можливостей. І я їй за це вдячна. Ані моя мама, ані мій вітчим, ані я сама не витратили жодної копійки на моє навчання. Моє навчання покривали стипендії. А їх було так багато, що я мала можливість чотири роки вчитися в університеті, мені безкоштовно дали книжки, дали окреме помешкання  на чотири роки і оплачували харчування. Таку можливість я мала тільки тому, що всюди ходила на прослуховування, показувала, що вмію, і мене нагороджували правом безоплатного навчання. Штат Меріленд, де я навчалася, особливо зацікавлений у тому, щоб талановиті люди не покидали межі штату, тому дає більше грошей на усі ці студентські потреби, ніж, скажімо, у Нью-Йорку. Я там також прослуховувалася, але у Нью-Йорку давали набагато менше, тому я вибрала Меріленд. Багато студентів мають можливість працювати на університет і таким чином заробити на навчання. 

- Тобто ви взагалі не працювали?

- Працювала (сміється. - Г. Я.). Хотіла мати кишенькові гроші, по неділях співала у церкві, і навіть підробляла офіціанткою у ресторанах. Це — поширене явище в Америці.

- То вже після Меріленду не їхали нікуди?

- Після чотирьох років навчання у Меріленді потрапила до Німеччини. Після прослуховування в Академії музики стала студенткою цього навчального закладу. Там інша система навчання, ніж в Америці. Я там також отримувала стипендію. Під час навчання мене взяли на роботу в оперний театр у Нюрнберзі. В Америці влаштуватися на роботу в театр набагато важче. Німеччина, натомість, - це рай для співаків, бо у кожному місті є театр. Хоча зараз Німеччина вже не може цим похвалитися, бо багато театрів закриваються через фінансову скруту. Державні чини не розуміють, що мистецтво повинно існувати, що на мистецтво треба гроші виділяти. Не розуміють, що мистецтво робить людину кращою. 

- Для того, щоб працювати у театрах різних країн, треба знати досконало мови...

- Англійську я знала, бо три роки провчилася у школі, потім чотири — в університеті, і вона мені стала майже рідною. А німецька якось сама “прийшла”. 

- Це ви зараз — оперна діва. А коли вперше заспівали?

- У чотирирічному віці заспівала арію Лисички-Сестрички. Не пригадую, як це було. Цьому я завдячую своїй бабусі Маргариті Довгань, яка робила все для того, щоб я співала. Вона водила мене у музичну школу, де я співала українські народні пісні, вчилася грати на сопілці і бандурі.

- Ви вчилися в Америці, потім — у Німеччині, продовжили навчання ще у Києві. Знову виграли якусь стипендію?

- Мені випала нагода кілька місяців постажуватися в Украї­ні.

- Як часто приїжджаєте в Україну?

- Щонайменше раз на рік. Якщо їду до Києва, зупиняюся у бабці з дідом, якщо буваю в інших містах — то або у друзів, або в готелі. 

- Ви працювали на багатьох сценах світу. Ймовірно, під час виступів були якісь курйозні випадки?

- Одного разу я забула ніж, яким мала себе начебто вбити у “Чарівній флейті” Моцарта. У мене ніж був “з повітря”. Був ще випадок, коли в опері Генрі Пурсела мене мусили підняти нагору, бо я за сценарієм мала летіти. Підняли не обличчям до залу, а спиною. Довелося якомога більше повернути голову до залу і співати. Можливо, хтось і не зрозумів. Артист має бути готовим до всього, щоб знайти вихід навіть із безвихідної ситуації. 

- Попри те, що ви багато гастролюєте і репетируєте, не зупиняючись, як спортсмен, знаходите час на відпочинок?

- Знаходжу час і відпочиваю. Відпочинок люблю різний — іноді захоплююся плаванням, іноді люблю гори, побігати, ходжу у спортзали. Люблю бувати у Берліні. 

- На сцені виступаєте у дов­гих сукнях. Який ваш повсякденний стиль одягу?

- Не завжди виступаю у дов­гих сукнях, хоча дуже люблю. Зараз така тенденція, особливо у Німеччині, де дуже все модернізується. А мій повсякденний стиль — молодіжний, зручний. Але на прем’єри до театру ход­жу на підборах і у сукні. Для мене це свято. А у свято треба відповідно виглядати. 

Фото з альбому Стефанії Довгань.

Довідка «ВЗ»

Стефанія Довгань народилася у Києві. З дитинства співала у дитячому хорі при Київській державній консерваторії. Виїхавши з мамою до США, Стефанія 1998 року закінчила Балтиморську школу мистецтв. 2000 року здобула перше місце на конкурсі Національної асоціації вчителів співу (Міжатлантичний регіон США) та золоту медаль конкурсу імені славетної діви Метрополітен-Опера Рози Понселл (Балтимор, США). 2002 року закінчила факультет вокалу університету штату Меріленд і дебютувала у ролі Дідони в опері Генрі Пурселла “Дідона й Еней”. Цього ж року стала лауреатом Міжнародного конкурсу оперних співаків Інтернаціональної Музичної Фундації (Пловдив, Болгарія) та конкурсу Леопольдскрон у Зальц­бурзі (Австрія). У творчому доробку Стефанії Довгань понад 30 оперних партій, серед яких Віолетта (“Травіата” Дж. Верді), Маргарита  («Фауст» Ш. Гуно), Недда («Паяци» Р. Леонкавалло), Донна Анна («Дон Жуан» В.-А. Моцарта), Мюзетта («Богема» Д. Пуччіні)...  Співачка виступала на багатьох престижних оперних сценах (Ковент Гарден, Нью-Йорк-Сіті Опера).