Іво Бобул: «Елтон Джон потис мені руку і сказав, що я найкращий співак України»

Багато пісень з його репертуару стали народними шлягерами. Їх знає і співає не одне покоління українців. Нещодавно у Львові з аншлагом відбувся концерт Іво Бобула. Він співає багатьма мовами — румунською, молдавською, англійською, російською... 

- Цього разу на концерті у Львові у вашому репертуарі не було жодної російської пісні. Це ви спеціально для львів’ян викреслили російські пісні чи тепер взагалі не співаєте російською?

- Не тому, що виступав у галицькій столиці, не виконав жодної російської пісні. Зробив спеціальну програму, де акцент ставлю саме на українську пісню. З цією програмою виступаю давно. Хоча добре розумію, що навіть у Львові живе російськомовна публіка, яка би хотіла почути у моєму виконанні російську пісню. Тому викреслювати повністю російські пісні не маю наміру. Намагаюся бути толерантним до всіх, бо зараз не той час, де можна показувати зуби. Коли приїжджаю у ті міста, де живе багато румунів, співаю румунською, а там, де живуть молдавани, — молдавською. Я ж — артист. І мушу задовольнити будь-яку публіку, незважаючи на мову, якою вони розмовляють.  

- Але ж в українську естраду ви увірвалися з українськими піснями “Якщо любиш — кохай” і “На Україну повернусь”. 

- Так. Я — українсько-європейський співак (сміється. - Г. Я.).

- Доля вас кидала з Украї­ни і в Америку. А в юності з Чернівців ви поїхали на схід України. Чому рвалися на схід вчитися, а не у столицю?

- Моя мама розповідала: коли була маленькою, енкаведисти забирали дітей для роботи у донецьких шахтах. Мама зі своїм рідним братом поїхали туди і працювали у шахті. А потім група молодих осіб зібралася і вирішила звідти втекти. Сіли у потяг, однак не всі доїхали. Мого рідного дядька розстріляли, мамі пощастило врятуватися. Можливо, так склалася доля, що я поїхав вчитися саме туди, де колись жила і працювала моя мама. Мене туди потягнуло... Закінчив училище і отримав диплом за спеціальністю слюсар. 

- Не боялися у такому молодому віці їхати далеко від батьків?

- Я їхав не сам. Зі мною було багато хлопців з нашого регіону. Але ми трималися завжди разом, хоча нас обзивали бандерівцями. 

- Знаю, що, не маючи музичної освіти, ви в армії співали як професіонал.

- Там був ансамбль. Саме в армії я навчився нотної грамоти, гри на барабанах, піаніно... Я прослужив два місяці, і “діди” мене забрали до себе в ансамбль. Вони казали, що я гарно співаю, і мушу й далі співати. Це були перші мої “музичні” університети. Ми їздили з концертами у різні військові частини.

- Виходить, марафони з речовими мішками, силові підтягування вас оминули?

- Та ви що? І бігав, і підтягувався, і стрибав. Усе робив. За час служби поміняв чотири форми. Якби я вам показав фотографію до армії — ви би не повірили, що це на ній я. Армії дуже завдячую, бо прийшов туди маленьким на зріст, а за час служби витягнувся, змужнів. 

- З армії ви повернулися майже професійним співаком, але на вас чекали нові розчарування і скандали. Що це за конфлікт у вас був з Левком Дутківським?

- Треба знати пана Левка. Знімаю перед ним капелюха за те, що саме він створив “Смерічку”. Він першим в Украї­ні зробив колектив, який відразу полюбили слухачі. А от людські риси Дутківського — це вже інше питання, що не стосується творчості. У нас з ним був конфлікт на творчому рівні. Якщо мене примушують співати пісні, які вже відспівали інші співаки, я цього не сприймав. Я хотів зробити свою програму. Але мені було поставлено умову і питання стояло руба: або співаю те, що мені каже Дутківський, або... Мене такий розклад не влаштовував. Ми поїхали на гастролі. З “Гуляйполя” все й почалося: то мені мікрофон виключили, то ще якусь палицю вставили у колеса... Мабуть, боялися, що я — людина творча і можу створити свій колектив. На той час за мої­ми плечима були нагороди на різноманітних всесоюзних конкурсах. Крапку у наших стосунках поставило квартирне питання. Левко Дутківський обіцяв, якщо ми створимо групу, він допоможе мені з житлом. Хоча покійний Назарій Яремчук мене стосовно цього попереджав. Дутківський — не та людина, з якою можна домовлятися про серйозні речі. 

- Але ж деякі його пісні ви співаєте.

- Так. Це — чудові твори. Він зробив для української культури багато. Я виконую його пісні, і каменя за душою на нього не тримаю.

- Попри конфлікти з україн­ськими творчими людьми, вам особисто потис руку сер Елтон Джон. Як це було?

- Це був день народження Лео­ніда Кучми, яке він святкував у Криму. Не лише я їхав вітати Леоніда Даниловича. Там були Кіркоров, Кобзон, Басков, інші зірки... Ми співали всі разом пісню англійською, кожен видавав свій пасаж. Коли я співав, бачив, що він шукає очима, хто це співає. Потім я виконав «Как молоды мы были». Коли закінчився концерт, у коридорі вишикувалися артисти, колиш­ній мер Сімферополя, і я у тому числі. Елтон Джон йшов коридором, на нікого не звертаючи уваги, крокував просто на мене. Минув Баскова, Кіркорова і зупинився біля мене. Потис руку і сказав англійською, що я — найкращий співак в Україні. Для мене це була найвища похвала...

- Зовсім молодим ви співали на розігріві в Алли Пугачової. 

- Це був мій перший концерт з ансамблем “Море” Кримської філармонії. Мав співати Богатіков, але він відмовився. Перед тим вона нас не слухала, бо добре розуміла, що прийшли слухати її, а не нас. 

- То ви тоді з нею й познайомилися?

- Ні. Вона тоді навіть не знала, хто перед нею виступає. Ми познайомилися у Нью-Йорку, де я працював у російському ресторані “Сєвєрний”. Вона там вечеряла, послухала мій виступ і похвалила. Потім ми зустрілися на “Слов’янському базарі”, де й посварилися. Пугачова не хотіла давати українській виконавиці третє місце. Марина Одольська співала пісню Івасюка. Пугачова вибухнула, мовляв: а що, окрім пісень Івасюка, українці не мають чого співати?! Я їй тоді сказав, що вона робить саботаж. Юрій Рибчинський почав заступатися, але її переконати було неможливо. 

- Ви давно дружите з Олександром Сєровим. Він не пропонував вам перебратися у Білокам’яну?

- Коли я почав працювати у Тернопільській філармонії, Сєров побачив, у яких умовах я живу. Вже тоді казав, що хоче мене забрати до Москви. Але я відмовився. Ще тоді він мені доводив, що тут, в Україні, я нікому не потрібний. Росія завжди намагалася перетягнути до себе талановитих виконавців, така була її ідеологічна політика. Хоча перша пісня, яка “підірвала” закордон, була не “Катюша”, а “А на тому боці, де живе Марічка...”. А потім була “Червона рута”. Коли зрозуміли, що Україна — потужна у цьому напрямі, у Білокам’яну запрошували усіх. Та не усі туди їхали!

- А якби він запросив вас зараз і гарантував “повний шоколад”?

- Іноді дивуюся, чому талановиті люди виїжджають за межі України, але ж ніхто про це не переживає. Не буде Васі — буде Іван... Не дбають у нас про культуру. Ну, виїхав Вася, виїхав Іван, а хто залишився? Поплавський з гаремом? Де тут культура? Що він пропагує? Зате він — народний артист! А люди, які віддали сцені усе своє життя, і Бог їх наділив неабияким талантом, вони навіть не заслужені. Це болюча правда. Поваги до своїх талантів в Украї­ні ніколи не було! Я пройшов це... 

- Тому ви зібралися і поїхали в Америку?

- Поїхав в Америку до своїх друзів на кілька місяців, а залишився на два роки. 

- Не було бажання там залишитися назавжди?

- Ні. Втратити тут і не знайти там — не маю на це права. 

- Після розлучення з Лілією Сандулесою розпався і ваш творчий дует. У вашому житті настала суцільна чорна смуга. Як вийшли з цього?

- Я залишився ні з чим. Ті пісні, які писав, віддавав Лілі. Я був у неї менеджером, хоча насправді можу співати сам. А коли почав писати для себе, між нами пробіг чорний злий кіт. Після розриву з головою занурився у роботу. Я віддав Сандулесі все, а сам залишився з концертними костюмами. Винаймав квартиру на гроші, які позичив у директора філармонії. Я ж не мав навіть грошей, бо вона всі мої гроші програвала у казино. А... ще у мене була машину, яку, на додачу, вкрали. Як кажуть: ні кола, ні двора. Почав жити з чистого аркуша, з нуля. 

- Хто тепер для вас є вашим другом і опорою?

- Моя дружина Наталя. Вона молодша від мене на 12 років. 

- Така молода?

- Для нормального чоловіка це навіть замало (сміється. - Г. Я.). Після Сандулеси дав собі слово: більше одружуватися не буду. Зневірився у жінках. Позаду були три невдалі шлюби, боявся знову наступити на ті ж граблі. 

- А потім Наталя вам народила Данилка...

- Я його так люблю, що й словами не можу передати. Він — сенс мого життя. 

- Хто дав синові таке ім’я?

- Я назвав його на честь батька екс-президента Леоніда Кучми. Свого часу Леонід Данилович мені простягнув руку допомоги, підтримав у скрутний час. Він — хрещений батько мого Данилка. 

- Він погодився?

- Леонід Данилович сам захотів бути хрещеним батьком мого сина. Коли мені зателефонували з пологового будинку і повідомили, що Наталя народила сина, я на радощах сказав, що хочу назвати дитину іменем батька пана Леоніда — Данилом. Кучма зрадів і сказав, що хоче бути хрещеним. 

- Це було разове його волевиявлення? Чи він поводиться як справжній хрещений?

- Леонід Данилович дуже добрий хрещений. Приходить у гості, дарує Данилові подарунки, телефонує і цікавиться його успіхами у школі. Так, як це має робити хрещений. 

- Кілька років тому ви співали на концерті на підтримку Януковича.

- Співав. І відповідаю за свій вчинок. Мені треба жити. Я — артист. 

- Але після цього випадку багато ваших шанувальників почали ставитися до вас двояко.

- Абсолютно ні. Це не є злочином. Якщо мені дали наказ, я маю йти працювати. Хіба міг сказати, що не піду і не буду співати? Я не належу собі, бо я — артист. Захотів президент держави, щоб виступив на його підтримку, як я міг відмовити? Але скажу так: тоді на це особливо уваги ніхто не звернув. Бурю здійняли вже пізніше, коли одні на тлі інших хотіли показати себе з гарного боку. Пісня має звучати там, де не лише весело, а й там, де сумно...

- Зараз модно на телебаченні варити їсти чи садити сад-город. Вас не видно у таких передачах на екрані. Чому?

- Бо я відмовляюся. Я ж не кухар. І не садівник. Піду на таку передачу, де треба буде розповісти, що робиться з українською культурою. Там би я мав що сказати. Я роблю те, що вмію, — співаю. Це — моя робота, моє покликання і моє життя.