Марко Галаневич: «У гурті боремося з гендерними стереотипами»

“Кращий український концерт за багато років”, — описав Святослав Вакарчук виступ “ДахиБрахи” до 10-річчя гурту. Група, що поєднала українські народні традиції та європейське прогресивне звучання, вже давно закохала у себе Україну і світ. За останній рік гурт виступив у 33 країнах. Кореспондент “ВЗ” зустрілася з єдиним у гурті представником сильної статі Марком Галаневичем і розпитала про новий альбом “степового блюзу”, колекцію екзотичних музичних інструментів, незвичні сценічні костюми та лікувальний ефект їхньої музики.

— За 10 років гурт обріс легендами. Кажуть, ваші пісні зцілюють і навіть сприяють легким пологам...

— Час від часу до нас підходять люди і розповідають про чудодійний вплив нашої музики. Найчастіше ці історії пов’язані з альбомом “Ягудки”. Знайома режисер, слухаючи під час пологів цей альбом, легко народила хлопчика. Якось нам написав чоловік, що потрапив у лікарню в тяжкому стані. Наполягав, що пісня “Ягудки” допомогла йому одужати. Насправді, не ставимо собі за мету писати пісні для терапії чи медитації. Але вкладаємо у них певну енергію, віддаємо її слухачу і отримуємо енергію взамін. Люди по всьому світу, які вперше чують українську мову, розуміють наші емоції. Називаю це процесом “дахабрації” (усміхається. — О. Г.).

— Дівчата дружать з дитинства, киянки, разом навчалися на факультеті фольклористики, а ви — з Херсонщини, філолог. Складно було влитися у жіночий колектив?

— Я народився на Вінниччині, школу закінчив на Херсонщині, вступив в університет Шевченка у Києві. Тепер вважаюся киянином. З дівчатами познайомився, коли прийшов у театр “Дах” Владислава Троїцького. Власне Владислав і став батьком “ДахиБрахи” — він давно цікавився фольклором, вирішив створити колектив, який би експериментував з автентичними текстами. У театрі відбувалися вечорниці, на які прийшли дівчата, Влад розповів їм про свою ідею і чомусь (це досі для мене загадка) залучив до цього мене... До того я аж цілий рік співав у капелі “Дніпро” при університеті і не скажу, що мав якісь суперові вокальні дані. Єдине, що до музики мене тягло усе життя. У мене співоча родина — дві пісні, які я співаю у новому альбомі, записав від своєї бабусі.

— Мабуть, філологічний факультет був унікальним досвідом?

— Як сказав мій друг Сашко, бажано, щоб кожна людина спочатку закінчувала філологічний, а потім обирала собі подальшу професію. Це добряча база знань. Крім того, на філології я звик до того, що у колективі два хлопці і двадцять дві дівчини. Тому зараз мене не бентежить, що на сцені я в оточенні трьох дівчат (сміється. — О. Г.). Ми в гурті боремося з гендерними стереотипами, що має бути один лідер, найчастіше чоловік, який муштрує інших. Роль лідера у нас перехідна.

— Два роки тому Влад Троїцький через матеріальні проблеми закрив театр “Дах”. Минулого року знову відкрив. На якому рівні театр зараз?

— Працювати, як раніше — 25 вистав на місяць, театр не може. Зал вміщав 50 глядачів. Тобто більшу частину коштів на утримання театру Влад викладав з власної кишені. За Януковича київським бізнесменам практично перекрили кисень, усіх позатискали, тому Влад утримувати театр не міг, крім того, у нього погіршився стан здоров’я. Зараз театр відновив роботу, але в новому, європейському форматі — одна вистава іде доти, поки на неї ходить глядач, потім ставиться інша. Нещодавно, Влад поставив виставу про сучасні українські події — “Едіп. Собача будка”, театр на місяць їде з нею у Францію. Перед тим у Центрі культури та мистецтв «КПІ» Троїцький ставив оперу “Коріолан” — це був успіх і аншлаг.

— Знаю, що маєте колекцію етнічних інструментів різних країн. Через кордон не проблема їх провозити?

— Через кордон найважче провезти академічні інструменти. Прикордонники дуже хвилюються, щоб наша розмальована віолончель за сто доларів бува не виявилася роботою Страдіварі. Ми вже втомилися щоразу заповнювати купу дозволів на усі молоточки і струни. А що стосується ударних інструментів (гуцульських барабанів, африканського джамбе, арабської дарбуки, індійських табла), то з ними проблем не виникає, так само, як із “австралійською трембітою” — діджеріду. Маємо трохи шумових інструментів з Китаю та В’єтнаму. Інші музиканти жартують, мовляв, граємо на сувенірній продукції. Часто нам друзі з-за кордону привозять щось цікаве або ми йдемо по вулиці, бачимо, музикант грає на незвичному інструменті — питаємо, де такий можна купити. Якось дівчата придбали у Бельгії африканський саморобний ксилофон. Я до останнього вмовляв їх не платити за нього гроші і не тягти це чудо техніки в Київ. Інструмент виглядає як кілька пластинок, сплетених шкіркою, до яких підвішені горішки. По Європі з ним не погастролюєш, бо розвалиться по дорозі, але спробуємо використати цей ксилофон при записі нового альбому і на концертах в Україні. Але найголовнішим музичним “інструментом” у “ДасіБрасі” є український мелос та багатоголосся.

— Візитівкою “ДахиБрахи” стали незвичні етнічні костюми. Хто вигадав ваші фірмові високі шапки?

— Акторка театру “Дах” Тетяна Василенко (дружина Владислава Троїцького. — О. Г.). Такий головний убір нетиповий для жінок. Не знайшли відповідників у народних костюмах світу. Щось схоже є у болгар: під час певних ритуалів високі шапки одягали чоловіки. А у Бретоні (Франція) жінки носили високі білі шапочки з мережива (їх добряче крохмалили, щоб трималися на голові).

Ніколи не забуду, як довелося виступати в національних корейських костюмах. Приїхали в Корею на концерт, а нам кажуть, що валізи з костюмами загубилися десь в Амстердамі. Це дівчат така доля спіткала. Бо я костюм вожу з собою у барабані.

— Дивно було почути вашу давню фольклорну композицію в поєднанні з ритмами драм-енд-бейсу і під новою назвою “Please, Don’t Cry”. Це гонитва за трендами чи бажання переорієнтуватися на західного слухача?

— Ми експериментуємо з українським фольклором та сучасною музикою. Тому, коли новозеландський драм-енд-бейс гурт Сoncord Dawn запропонував зробити кавер на їхню пісню, ми не відмовилися. Це відбувалося в рамках передачі телеканалу MTV: ведучі їздять по різних країнах світу і розповідають про тамтешні гурти. Коли приїхали в Україну, то обрали нас як головних героїв (за сюжетом ми мали зробити кавер на якийсь гурт). Це був суперовий проект, за два дні ведучі взяли інтерв’ю у знакових музикантів, що працюють в різних стилях: Олега Скрипки, Мирослава Кувалдіна, Ніни Матвієнко. Треба було б ще зі Славком Вакарчуком записати, але MTV дуже серйозно взялися за справу, і ми не мали права їм поради давати. Привезли в Україну усю техніку, навіть мішечки з піском — важелі.

— “ДахаБраха”, мабуть, найбільш гастролюючий за кордоном український гурт. Про що запитують іноземці, які вперше чують українські пісні, бачать ваші незвичні етнокостюми?

— Одна з наших місій — розповідати людям про Україну. Останній рік усі питають про політичну ситуацію в країні. Тішить, що принаймні журналісти розуміють, що у нас відбувається, солідарні з нами. Коли ми виступали влітку у Франції, згадали, що французи продають Росії військову техніку. Дехто потім підходив до нас, просив вибачення. Зараз бачимо, що співпраця між Францією та РФ заморозилася, маю надію, що бодай піщинку до цієї справи доклали.

За останній рік об’їздили Штати, Канаду і всю Європу: Францію, Бельгію, Голландію, Німеччину, Польщу... Були в Малайзії, Кореї. Коли батько попросив мене порахувати, у скількох країнах були за останній рік, виявилось, у 33.

— У вас, мабуть, єдина пісня пов’язана з темою війни — “Ванюша”. Події в країні впливають на творчість?

— Колись слухачі нам казали, що “Ванюша” страшна пісня, людям складно було оцінити у мирний час, що війна в принципі не може нести нічого, окрім жаху. Виконуємо ще пісню “Ой, за лісочком” про хлопця, якого забирають у солдати. Цікаво, що про сучасні події у нас пісень нема — працюємо з фольклорними текстами, написаними двісті, триста років тому. Але люди за кордоном кажуть, що ми несемо з собою революційну енергію, вони це відчувають на емоційному рівні.

Вплив подій на творчість такий, що минулої зими ми відмовилися від усіх гастролей і вирішили робити новий альбом “степового блюзу” “Шлях”. Але весь час проводили не в студії, а на Майдані. Ми його так і не дописали... Потім зрозуміли, що на Майдані ми ще могли щось зробити, а от на війні вже не зарадимо. Тому вирішили їхати в світ, закликати світову спільноту до солідарності та підтримки України.

— Ви якось сказали, що якби мали можливість подорожувати у часі, то хотіли б повернутися в часи Мазепи та Центральної Ради, аби дати кілька порад політикам. Які б поради дали сучасним політикам?

— Якщо дивитися на історичні події з висоти років, то все дуже чітко і зрозуміло — помилки як на долоні. А коли ти у вирі подій, складно спрогнозувати, до чого приведе те чи інше рішення. Саме тому не належу до тих людей, які гостро критикують уряд чи дії президента. Тобто я бачу помилкові рішення влади, але не впевнений, що мені “з дивана” видніше, як треба було зробити. Не підтримую істерик на кшталт “нас злили”, “все пропало”, “потрібен третій Майдан”, бо вважаю, що радикальні методи зараз — згубні. Гадаю, шлях, яким іде Україна, є найбільш оптимальним у цій ситуації. Питання зараз стоїть руба: або українська нація зникає взагалі, або перемагає. Я вірю, що ми переможемо.

Довідка «ВЗ»

Гурт «ДахаБраха» сформувався у Києві в 2004 році на базі київського театру «Дах» з молодих фольклористів та музикантів. Того ж року виступили на Помаранчевому Майдані. Назва походить від староукраїнських слів — «давати» і «брати». Гурт складається з чотирьох музикантів: Ніни Гаренецької (віолончель), Ірини Коваленко (акордеон, флейта), Олени Цибульської (барабани), Марка Галаневича (ударні інструменти, тромбон). «ДахаБраха» випустила 4 альбоми, на черзі п’ятий — “Шлях”.