Андрій КУРКОВ: «На вулицях Донбасу не чути розмов про політику. Лише про те, де взяти гроші та харчі»

—Коли “Щоденник Майдану” виходив англійською, видавець постійно консультувався з юристами, аби через згадку того чи іншого політика на видавництво не подали до суду. В результаті англійська версія була цензурована, зроблено 78 “поправок” до тексту: частину політиків і моїх думок про них прибрали, — пан Андрій показує англомовний варіант та український, який тільки-но з’явився в продажу. — Пізніше книга вийшла без цензури німецькою, французькою, італійською та естонською мовами. Зовсім скоро книга з’явиться польською, литовською та японською мовами.

— Що б ви сказали тим, хто вважає: не було б Майдану — не було б війни?

— Війна почалась ще тоді, коли Янукович розпочав колонізацію Донецьком усієї України. На заході України раптом з’явилися донецькі прокурори, митники... Можливо, пересічні громадяни цього не відчули, але бізнесмени та політики вже тоді бачили, що Україна зникає.

— Ви тільки-но повернулися з Італії. Чи цікавляться італійці подіями в Україні?

— Серед пересічних італійців (не діаспори) цікавість до українських подій зростає поволі. У травні минулого року мав доповідь про Україну у Роверето (Італія). Прийшло шістдесят людей, здебільшого це були представники лівих партій — італійські комуністи, які свято переконані, що в Україні переміг фашизм. У червні в італійському місті Мантуя організаторам довелося тричі змінювати зал — охочих послухати про Україну назбиралося 500 чоловік. Вже не лунало провокаційних запитань, італійці розповідали, що дуже бояться Третьої світової війни і хочуть дізнатися більше про події в Україні. Минулого тижня виступав в Умбрії, із запитань людей було помітно, що вони відслідковують у пресі публікації про українські події. В Італії досі сподіваються на мирне розв’язання конфлікту, на відміну від песимістичних настроїв Німеччини, де очікують відкритої війни. Не варто забувати, що між Італією та РФ міцні економічні зв’язки, і ця країна виступає проти санкцій стосовно Росії. Та ж ситуація і з Грецією, де багато людей мають проросійські настрої. Коли влітку виступав там — третина публіки стала на захист політики Путіна. Цікаво, що у Греції і праворадикали, і ліворадикали підтримують Путіна.

— Так само, як і у Франції...

— Ні, французькі комуністи зараз ображені на Путіна, бо той фінансово підтримує націоналістичну партію Марін Ле Пен. У Франції протест проти санкцій щодо Росії має популістський характер: їх перед виборами висловлює опозиція, аби відрізнитися від провладних партій і звинувачувати владу у вчиненні шкоди французькій економіці.

— Чому Путін взявся фінансувати по світу праворадикальні партії?

— Для Путіна важливо, щоб не було об’єднання багатьох країн, які притримуються однієї політики. А праворадикали якраз й виступають проти Європейського Союзу. Наприклад, партія Марін Ле Пен ішла в Європарламент з відкритим лозунгом “за розпад єдиної Європи”. З тих же причин Путін підтримував сепаратистів Каталонії перед референдумом, надсилав наглядачів у Шотландію перед референдумом, де вирішувалося питання її від’єднання... Розділена Європа без єдиної думки — це слабка Європа, що не зможе протистояти Росії.

— Коли кажете, що частина німців, італійців чи французів симпатизують Путіну, маєте на увазі, що вони підтримують окупацію України?

— Розумієте, в іноземців дуже поверхневе знання про Україну. Половина з них вважає нас “не зовсім нормальною державою”: тотально корумпованою, з елементами нацизму, у стані перманентного дефолту, яка не може існувати самостійно, без підтримки Міжнародного валютного фонду. “Путінофіли” (це я їх так називаю, а у Німеччині вони мають назву Russland-versteher) вважають, що Україна своєю безладною політикою сама спровокувала Путіна “навести у ній порядок”. Тобто вони бачать у Путіні “господарника” і “миротворця”, який опікується своїми державами-сателітами. Сперечатися з “путінофілами” безрезультатно, їхній основний аргумент — між Росією та Україною нема договору про демаркацію кордонів. Тобто Путін завжди вважав Україну тимчасово незалежною державою.

— У книзі «Щоденник Майдану» розповідаєте про багаторічну сімейну традицію взимку відпочивати у Криму...

— Востаннє був у Криму з 2 по 9 січня 2014 року. Традиція моїх зимових канікул на півострові припинилася — цього року вперше їздили з сім’єю на Буковель. Жінка, яка щороку приймала нас у Криму, зникла. Вона сама з Кривого Рогу, а працювала там, бо ж більшість готелів у Криму зареєстровані як кооперативні гаражі, і власники “гаражів” не були кримчанами. Знав кількох кримських письменників. Зараз вони не відповідають на мої емейли, у Фейсбуці постять котиків, про політику не пишуть взагалі... Коли змінилися телефонні коди в Криму, то кілька громадських активістів надіслали мені смс-ки з новими (російськими) телефонними номерами і попередження: “дзвонити тільки, якщо не буде розмов про політику”.

— Разом з Сергієм Жаданом та Олександром Ірванцем на початку березня ви їздили у зону АТО в рамках літературного фестивалю “Українська весна”. У яких містах були?

— У Слов’янську, Краматорську і Сєвєродонецьку. Ідея була у тому, щоб приносити українське слово на ці території. У Слов’янську нас зустрічали викладачі Педагогічного університету, в залі було сімсот людей (з них сотня військових і дуже багато студентів). Відчувалася велика спрага до культурних подій. Влада нічого не робить, аби підняти дух людей, навколо сірість та депресивність. Тому коли приїжджають письменники чи музиканти, люди буквально ловлять їх за руки, щоб поговорити. У Сєвєродонецьку ми спілкувалися з місцевими мешканцями до другої години ночі...

— Які висновки зробили після спілкування?

— Усі середні та малі бізнесмени Сєвєродонецька — за Україну. Підозрюю, це вони оплатили наш готель та поїздку. У кафе, куди нас водили вечеряти, грав такий український музичний “новодєл” — жорсткі антиросійські пісні... Чомусь врізалося в пам’ять, як до мене підійшов хлопець: “Допоможіть виїхати, я згоден працювати на будь-якій роботі. У мене дружина, дитині сім місяців, а тут десять кілометрів до лінії фронту. Ніколи не знаєш, куди полетить “Град”. А ще запам’ятався хлопчик з синьо-жовтою стрічкою на куртці, який казав: “У нас в школі учні патріоти, а вчителі сепаратисти”.

— Траплялися співрозмовники з проросійськими настроями?

— Більшість населення Донбасу мовчки чекає “повернення Росії”. Але не тому, що такі їхні політичні погляди, а тому, що у людей нема коштів і порожні полиці в магазинах. Це така “пасивна більшість”: якщо прийде Україна — вони так само чекатимуть грошей і харчів від неї.

Коли ходив по вулицях, то скрізь говорили не про політику, а про те, у якому банкоматі можна зняти гроші. Нестабільність, відсутність гарантії завтрашнього дня — ось про що говорять на Донбасі. Української влади в містах не відчувається взагалі. Синьо-жовтих прапорів нема. У такому-то готелі, нам сказали, сидить Геннадій Москаль. Але ми ночували в тому готелі і так його й не зустріли. Довкола усе сіре, лиш на банерах і на стовпах біліють оголошення — розклад руху автобусів на Росію.

— Багато людей з Донбасу виїздять у Росію?

— У тих містах, де я був, люди вже повертаються з Росії. Так само, як повертаються з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, бо не знайшли собі там житла та роботи. Віри у мир та світле майбутнє у них нема. Доказом цього є ціна на квартири у Слов’янську — 5 тисяч доларів.

Довідка «ВЗ»

Андрій Курков народився 23 квітня 1961 р. у с. Будогощі Ленінградської області. З раннього дитинства живе у Києві. Закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов (1983 р.) та Школу перекладачів японської мови. З 1988 р. — член англійського ПЕН-клубу. Одружений з Елізабет Шарп (консультант у Британській раді в Україні). Виховує трьох дітей — двох синів і доньку. Автор понад двадцяти книжок, які перекладаються 34 мовами.