Брати ГАДЮКІНИ: «Це наша доля – виходити на сцену, коли в країні відбуваються зрушення»

Їхній новий альбом Made in Ukraine розповідає про наболіле: нещасливу любов, патріотизм, еміграцію, духовність... Тексти традиційно гострі та актуальні, от тільки фірмова галицька говірка зникла — разом зі смертю лідера гурту Сергія Кузьмінського. Кореспондент “ВЗ” розпитав “Гадюкіних” про стосунки з Аллою Пугачовою, про те, що музиканти перевозили через кордон, про рецепт оперативного вивчення української мови та про тих, хто намагається нажитися на їхній славі.

— Павле, у гурті тільки ви з консерваторською освітою. Що змусило у 1991-му піти в гурт зі скандальною репутацією?

Павло Крахмальов. Знаєте, чому на академконцертах виконують одні і ті ж твори? Щоб була помітна особистість музиканта. Бо музика — це не тільки ноти, а й емоції. “Брати Гадюкіни” складались з особистостей: дуже різних, але об’єднаних однаковими емоціями. Учасники гурту, крізь посмішку, відверто розповідали про важкі речі, інколи страшні.

Пригадую, коли ще не був учасником “Гадюкіних”, ішов через підземку біля проспекту Шевченка і купив за 25 рублів (великі гроші!) касету «Гадюкіних». Тому, коли випала змога пограти з хлопцями, перебував в абсолютному екстазі (сміється. — О.Г.). Цей стан відчуваю досі, коли збираємось разом на концерти чи репетиції.

— У Львові сотні кнайп, але досі нема присвяченої “Гадюкіним”. Де б мав розташуватися такий заклад?

Геннадій Вербяний. Або десь в районі “Спиртзаводу”, або на Краківському базарі біля лотка “Файні мешти” (регочуть. — О.Г.). Пам’ятаєте куплет: “Я видів, же на краківскькім базарі жиди файні мешти продавали. Я хтів, аби ти мала такі самі, то врешті ми з тобов сі змільдували».

Павло Крахмальов. Найчастіше ми збиралися на репетиційній базі у фантастичної людини Аркадія Кузіна — вона була за готелем “Жорж”, у “Клубі торгівлі”. Там відрепетирували пісні до всіх альбомів “Гадюкіних”. Аркадій Сергійович був ідейним чоловіком: за репетиції просив смішні гроші, керував дитячим ансамблем, через його репетиційну пройшло 95% львівських музикантів.

— А як же БК залізничників, де у Володимира Бебешка була студія звукозапису?

Михайло Лундін. У Бебешка ми записали свій перший альбом “Всьо чотко!”. Оригіналу запису вже в природі немає. Ми тоді поняття не мали, що робимо і нащо воно нам здалося. Зате Володя трохи поїздив по світу і все розумів, загітував нас записати альбом. А потім казав Кузі: “Ти навіть не уявляєш, ЩО ви зробили!”

— А яким чином “Гадюкіни” потрапили на “Різдвяні зустрічі” до Алли Пугачової? Кажуть, той ваш виступ вирізали з ефіру...

Михайло Лундін. Виступ не вирізали, наш “Рок-н-рол до рана» пішов в ефір. Пугачова розуміла, що українська естрада може заробляти чималі гроші, наших кращих артистів тоді переманювали у Москву. От тільки ми їхали на “Різдвяні зустрічі” не запродуватись і не задля якихось концертних турів, а виключно зі стратегічних міркувань. На той час (1989 рік. — О.Г.), якщо Москва давала “зелене світло”, перед гуртом відкривались широкі можливості. Для нас це був разовий прийом з метою легалізувати свою творчість. Бо навіть у рідному місті все було непросто: нас критикували, звинувачували, що “паплюжимо мову”. Одне слово, Алла Пугачова дала нам хороший поштовх. Це людина з безвідмовним музичним чуттям — з кожних її “Різдвяних зустрічей” “вистрілює” якийсь колектив. “Гадюкіни” були і на 25-річчі “Різдвяних зустрічей”, Пугачова знову нас запросила в гості.

— Зараз ваша платівка “Хлопці з Бандерштадту” — раритет, на просторах Інтернету її продають по 30 євро за штуку. Хоча в 91-му, кажуть, платівок випустили стільки, що полиці ламались. Чому записали альбом не на касету?

Михайло Лундін. Наш перший альбом “Всьо чотко!” був на касеті, то кожен, хто хотів, його переписував і розповсюджував. А випустити альбом на вінілі — це вже був престиж, фірмова марка.

— На обкладинці альбому замість пісні “Червона фіра” написано “Червоно сіра”. Намагались законспірувати провокаційну композицію?

Михайло Лундін. Це типографська помилка. “Червону фіру” ми виконували ще за совка, коли за слова “був червоний — он де заїхав, буде жовто-синій — побачим дивний світ” можна було сісти. Про те, щоб не співати чогось чи перечекати, навіть мови не було. Ми нічого не боялися. Колись навіть з Польщі книги для Чорновола перевозили, як Ленін “Іскру” (сміється. — О.Г.).

— Мабуть, найуспішнішим і найскандальнішим альбомом був “Було не любити”, де на обкладинці зображена оголена пані з п’ятим розміром грудей. Як цензура пропустила таке?

Павло Крахмальов. Ми його цензурували: зверху на пластмасову упаковку касети ліпили чорну стрічку. Але було б несправедливо обділити слухача, тому всередині ми нічого не заклеювали. На фото усе справжнє — і жінка, і бюст. Світлина зроблена ще у 80-х, коли фотошопу не існувало.

— Музиканти “Братів Гадюкіних” російськомовні. але саме ви увічнили галицький діалект, першими назвали себе хлопцями з Бандерштадту і через іронічні тексти передали політичні та соціальні зміни в країні...

Павло Крахмальов. Річ не в мові, а в усвідомленні себе українцем. Коли почув на Майдані “Слава Україні!” не тільки українською мовою, а й російською — зрозумів, що народилася нація. З’явилася єдність. Це підтверджують зараз хлопці в АТО і люди, які копають траншеї у Маріуполі.

У мене, наприклад, прізвище КрАхмальов. Зрозуміло, якою мовою я спілкувався з дитинства. До перших гастролей “Гадюкіних” по Європі українською не розмовляв. В училищі мене вічно мучив викладач: “Ви що, не можете то нормальною українською мовою сказати?” Мене аж шляки трафляли, бо я справді не міг! І от у 1992 році ми поїхали на гастролі в Париж, поселились в сім’ї затятого бандерівця (з тих, що ще в 43-му році виїхали). Я провів з ним цілу добу обличчя до обличчя. Відступати не було куди: говорив українською, як міг. А коли прощались, він поклав переді мною 150 франків і похвалив за знання мови. Тоді я зрозумів, що українську вивчив.

— У 1996 році учасники “Гадюкіних” записали альбом “Бай, бай, мила!” і роз’їхались хто куди. Що було потім?

Павло Крахмальов. Ми поїхали у Київ не від хорошого життя. Це зараз у нас з Ігорем є студія у Києві, де пишемо музику для телебачення й кіно. Займаємося улюбленою справою і нам за це гроші платять. А коли ми приїхали у Київ, то були звичайні собі хлопці (ім’я залишилось в групі), без житла і без поняття, як поводитись з комп’ютерною клавіатурою. Щоб підтягнути “матчасть”, читали навчальні посібники — Інтернету тоді не було. Товариш нас порекомендував як аранжувальників одній маленькій студії. Ми там фактично жили, працювали по ночах і без вихідних. Минуло чимало часу, коли змогли роз’їхатись по окремих орендованих квартирах. Потім знайшли «половинок», діти пішли, вже й батьків у Київ перевезли. А все одно приїжджаємо у Львів, ідемо вулицею до Кузіної сестри Наталі в гості — і по шкірі мурашки бігають. Чому? Бо приїхали додому. Перед львівськими концертами завжди мандраж находить — виступати у рідному місті — найбільша відповідальність.

— Рідко кого у Львові так люблять, як Сергія Кузьмінського. І мало хто так критикував Львів, як Кузя...

Павло Крахмальов. Сергій завжди хотів повернутись у Львів. Треба було знати Кузю... Коли я вперше його побачив, вирішив, що це цинік, людина, яка нічим не переймається і на все реагує з насмішкою. Насправді, коли взнав його ближче, переді мною відкрилась зовсім інша людина: лірична, самотня, багатогранна. За зухвалістю ховав свої слабкості.

Почитайте тексти Сергія — там є любов, подив, іронія, але злості нема. Феномен “Гадюкіних” полягає у тому, що жодна з пісень не несе негативу. Навіть про таке страшне явище 90-х, як “наркомани на городі”, розповідається з гумором.

Наприкінці дев’яностих Кузі як музикантові у Львові нічого було ловити, і він поїхав у Москву. А зараз Львів — це європейське прогресивне місто. Тут такі джазові фестивалі проходять, які Москві й не снилися.

— В Україні гурти, якщо припиняють грати, то назавжди. А “Гадюкіни” через 15 років випускають новий альбом...

Ігор Мельничук. А ми ніколи не розходилися, бо “Гадюкіни” — не просто група, це сім’я. Сергій у Москві займався електронною музикою, ми з Павлом у Київ переїхали, а Міша з Гєною у Львові залишились. Але зв’язок між нами не обірвався: передзвонювались регулярно, а коли Сергій приїжджав, то завжди зупинявся у мене. Це був унікальний випадок — група перестала грати, а скандалу нема, ніхто нікого не проклинає. Наприклад, Pink Floyd досі не грають разом, бо Роджер Вотерс відійшов від них.

Коли Сергій приїхав в Україну з діагнозом «рак горла», ми були свято переконані, що вийдемо з цього стану, купивши дорогущу хіміотерапію і кращих лікарів. Говорили про те, що знову зберемось і будемо грати. На жаль, Сергія не стало, нас залишилось четверо. Але думка повернутись на сцену не зникла. Тексти до нового альбому довелося писати мені, бо я єдиний вчився в українській школі, а пацанів вічно ганяли з російської в польську. В той день, коли мільйон людей вийшов на Майдан, у нас вже була демо-версія альбому Made in Ukraine.

Павло Крахмальов. Це у нас доля така — з’являтися на зламі, коли в країні зрушення відбуваються. Задля спокою в країні, єдиний вихід — не сходити зі сцени.

— Хто займався оформленням Made in Ukraine?

Ігор Мельничук. Є у Києві талановитий художник Олексій Сай, який оформляв альбом пам’яті Сергія “Я вернувся домів”. Тоді знайшов геніальне рішення — зробити портрет Кузі у вигляді вишивки хрестиком. Цього разу для обкладинки Льоша вирізав з пінопласту чотири наші метрові фігури. Я благав його: “Зроби мені носа хоч трохи меншого”. Олексій старався як міг: і волосся домалював, і носа врізав. Але коли обкладинка була готова, то фігурок нам не віддав. Це так, як з альбомом Live а Bruxelles, його записав французький дипломат під час нашого виступу у Брюсселі в 92-му році. Скільки ми просили віддати нам ту касету, а він не погоджується: “Ви помрете, і я зароблю на ній великі гроші”, — каже. Певно, Сай теж заховав фігурки, щоб потім на нас заробити (смію­ться. — О. Г.).

Довідка «ВЗ»

“Брати Гадюкіни” — культовий український рок-гурт, заснований у 1988 році у Львові. Після успіху на фестивалі “Червона Рута ’89”, стає першою популярною українською рок-командою на пострадянському просторі. Гурт поєднав рок-н-рол, блюз, панк, реґґі, фанк, фольк та специфічні «гадюкінські» тексти з гострою іронією, тотальним стьобом, і використанням галицьких діалектизмів і сленґу. Донедавна основу гурту складали вокаліст Сергій Кузьмінський, басист Ігор Мельничук, клавішник Павло Крахмальов, ударник Михайло Лундін, гітарист Геннадій Вербяний. У 2009 році через важку хворобу пішов з життя Сергій. Гурт випустив п’ять студійних альбоми: “Всьо чотко!”, “Ми — хлопці з Бандерштадту”, “Було не любити”, “Бай, бай, мила!”, Made in Ukraine.