Федір СТРИГУН: «Якби мені було 40 років, я би плюнув на театр і пішов би на фронт…»

Відомий «заньківчанин» відсвяткував 75-річчя

Біля театру ім. М. Заньковецької, як завжди, людно. Охочих потрапити на виставу не бракує. Попри те, що в Україні — війна, люди шукають можливості хоч на годину забути про нинішні жахливі події на сході... Режисер та актор театру ім.М.Заньковецької Федір Стригун, який першого листопада відсвяткував ювілей — 75 років, розповів журналісту «ВЗ», чим нині живе театр. Ще одна поважна дата у кар’єрі відомого «заньківчанина» —

55 років творчої діяльності. Поділився спогадами про друзів, з якими разом «водив козу» у молодості. Та думками про ворогів-москалів... А ще розповів, яким є рецепт щасливого шлюбу.

— Федоре Миколайовичу, ви любите дні народження? Що вам дарує дружина, друзі? (Федір Миколайович просить дозволу закурити, розмовляємо у його театральній гримерці — серед картин і фотографій. У театрі — особлива атмосфера, а сама гримерка більше схожа на затишну кімнату. — Авт.).

— Не люблю ювілеїв, підсумків... Відволікаєшся від роботи. Мені до цього байдуже. А ось щодо подарунків — дружина подарувала мені себе, на все життя (усміхається. — Авт.). А я їй — себе! Коли подарунки дарують лише у день народження, у цьому є якась фальш. Ти кожен день роби подарунки. Я зранку побіг в магазин, накупив продуктів, приніс. Дружині приємно.

В Україні війна. Тому нікому не потрібен цей «пир під час чуми». Відчуваю зміни, які відбуваються. До мене підступає депресія, якась зневіра. Я дуже боюсь депресій. А робота — тримає… Тішуся, що глядач активно почав відвідувати театр. Коли був Майдан, ми відміняли вистави, переносили їх. А зараз люди хочуть на одну-дві години відволіктися від тих думок, проблем. Їм потрібне на сцені щось красиве, оптимістичне, веселе. З задоволенням дивляться вистави: «Сватання на Гончарівці», «Сільва», «Блазні мимоволі», «Небилиці про Івана», «Неаполь — місто Попелюшок». Трагедій у житті і так вистачає.

— Оперету «Наталка Полтавка» ви колись назвали найбільш антикорупційною…

— Твір І. Котляревського «Наталка Полтавка» — про все, і про корупцію також. Нам не раз закидали, що ця вистава — антимосковська, ви, мовляв, дописали текст… Нічого ми не дописували. Просто на багатьох фактах не була така загострена увага глядачів. Коли сьогодні граємо виставу, скажімо, в Тернополі чи Львові, — суцільні аплодисменти. Особливо, коли доходить до тексту: «Мене, мамо, москаль знає. Жить до себе підмовляє. А я не піду»... Театр — живе мистецтво. Ми стараємося чути проблеми людей. «Неаполь — місто Попелюшок» (Вистава про українських заробітчан. — Авт.) ми поставили 13 років тому. Я думав, відіграємо сезон — і все. Тоді якраз з-під театру від’їжджали автобуси до Італії, я бачив ці сльози… Люди і далі їдуть на заробітки, проблема невичерпана, а вистава має шалений успіх. До мене навіть підходили заробітчанки і казали: «Федоре Миколайовичу, а можна, ми третю дію допишемо?!». Глядач — такий самий творець вистави, як драматург, режисер чи актор...

— Вам казали, що ви схожі на Богдана Ступку? Чи то манерою говорити, чи навіть зовні…

— Ні. Ми зовсім різні. У нього голос був хриплий, а в мене баритон. Ми з ним були на одних ролях, грали в кількох виставах. Часто в кіно зустрічалися. В «Камінному господарі» я грав Дон Жуана, і він грав Дон Жуана. Де б я не з’являвся, всі кажуть: «О, Тарас Бульба!». Добре, що у фільмі «Тарас Бульба», який знімали у Москві, я не грав. Бо фільм вийшов антиукраїнський. Там «За Русь святую всі вмирають. За царя батюшку». Це була контрпропаганда з їхнього боку. Ступці навіть не дозволили сказати з екрана: «Чую, синку, чую». А тільки: «Слышу, слышу…».

— Тепер пропонують знятися у кіно?

— Два роки тому я знявся у фільмі режисера Олеся Саніна «Поводир». Зіграв учителя бандуристів. Фільм щойно вийшов, я його ще не бачив. Дуже поважаю цього режисера. Мені сподобався сценарій. Бо достойного матеріалу дуже мало. Хоча комфортніше почуваюся на сцені. Й досі хвилююся, як відчую ту чи іншу роль… П’ять років я не грав в «УБН» (Український буржуазний націоналіст). А в жовтні — відбулась благодійна вистава, ми збирали гроші для військових. Я зіграв з великим задоволенням. «УБН» ми зняли у 2001 році. Але всі боялися цієї вистави, а ми у ній сказали правду (Говорили навіть, що при Януковичу «УБН» заборонили. Однак Федір Стригун спростував ці чутки. — Авт.). Ще у 2001 р. ми спрогнозували Помаранчеву революцію… А уривки з цієї вистави звучали під час Революції гідності. Мене всі питали, куди я йду з револьвером зі сцени? Я показував, куди треба йти. Ніхто не зрозумів. Дехто подумав, що це автобіографічна повість. В «УБН» ми показали життя. Болі та розчарування нашого героя Зенона Красівського.

— Що треба зараз зробити, аби перемогти ворога?

— У першу чергу, воюючи з москалями, не говорити «москальською мовою». Коли в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, в Криму… зненавидять російську мову, яку я колись так любив, а тепер ненавиджу, от тоді буде Україна! Коли діти в садочках перестануть «штокати». Після вистави «УБН» я зустрівся з військовими. Ще раз переконався, які в нас є прекрасні люди, патріоти. Нинішнє покоління — щастя для України! Всі з вищою освітою. Ми формуємося як молода нація! Боюсь, що там, на сході, їх всіх вистріляють — красивих і розумних. Залишиться одне «шобло». Якби мені було 40 років, я би плюнув на театр і пішов би на фронт…

— Ви дуже хвилюєтеся, коли говоримо на цю тему. Хочу вас відволікти і запитати, як ви в молодості «водили козу»?

— Ми багато спілкувалися з художниками, поетами... Були молоді. Ходили на каву. З однієї кнайпи в другу, третю… Сміялися. Сперечалися. Збиралися у нашому закулісному буфеті-“комарику”. Звичайно, всі ці розмови прослуховувалися, всякі були неприємності. Але від цього ми не страждали. Нинішній молоді не потрібне спілкування. Сидіти в Інтернеті — легше. Я кілька разів посидів за комп’ютером і зрозумів, що це не моє. Для творчої людини головне — берегти душу! А телевізор та Інтернет мізки вправляють. Так, як комусь це потрібно. Ти стаєш, як та лялька на шнурках. А от коли ти прочитав, подумав, коли твоя життєва позиція виростає в тебе в голові, в серці — от про що треба замислюватися.

— У вашому театрі вже йде сота вистава А. Дункан «Три любові». Чи не втомлюються актори грати одне й те саме?

— У нас є 250 вистава — наприклад, «Наталка Полтавка», «Гуцулка Ксеня», «Шаріка»... Вистава не старіє. Головне, щоби актор не перетворював роль на механічне виконання. Тут я три кроки зроблю, тут те скажу, аплодисменти. Це — не мистецтво. У нашому театрі багато талановитих акторів та режисерів, тішуся їхньому успіху! Але я за те, щоби у програмці писали рік постановки. Це дуже важливо.

— Все-таки у театр йдуть більше жінки, ніж чоловіки…

— Чоловіки хочуть бути депутатами та юристами. І батьки їх туди посилають. Потім ми маємо бездарних урядовців і дипломатів… Деякі чоловіки, які приходять в театр, соромляться співати, танцювати, виходити на сцену. Жінки — глибші, емоційніші… Я своїм синам сказав: «Обирайте професію, яка на серці лежить». Юрко знімає вистави у нашому театрі (закінчив кінооператорський факультет, але в кіноіндустрію не пішов), Назар — у Києві, директор проекту «Сестри Тельнюк» (Назар п’ять років жив в Америці, але повернувся в Україну. — Авт.). Не раз прошу порад у синів. Ціную їхню думку.

— Вас впізнають на вулиці?

— Впізнають. Автограф рідко просять, але гидоти можуть наговорити. Якщо комусь щось не сподобалось в театрі — можуть про це сказати і на вулиці. Пригадую, як у 80-х роках я грав Богдана Хмельницького. Їхав на виставу у трамваї. Якийсь пан поступився мені місцем. «Сідайте, пане Стригун, вам ще працювати». Наговорив компліментів, а потім запитав, яку сьогодні виставу буду грати. Кажу: «Богдан Хмельницький». Я виход­жу, прощаюся з ним, а він каже: «Бувайте здорові. Йдіть, продавайте Україну»…

— А позитивні компліменти були, які вам запам’яталися?

— Ми були на гастролях в Америці (1997 р.). Після вистави «Наталка Полтавка» до мене в гримерку зайшов чоловік, невисокий, «метр з порогом», мовчки ходить навколо мене. Я знімаю костюм і питаю його: «Пане, що ви тут не бачили?». А він каже: «От дивлюся я на вас і думаю тільки про одне: як в одній людині ціла Україна вмістилася” (усміхається. — Авт.). Ви чули, як недавно “бацька” Лукашенко говорив: коли він був головою колгоспу, то приїжджав на Галичину. Там такі гарні люди живуть. Я після цього йому листа написав з проханням запросити нас у Мінськ з виставою. Прийшла відповідь, мовляв, звертайтеся у міністерство культури. Думаю, до нього той лист не дійшов. Вони живуть за десятьма замками. Їм так легше.

— У вас багато друзів?

— Багато. Але є друзі, товариші, колеги — це для мене важливо. А є брати — побратими. Їх у мене за все життя було троє-четверо. Один з них — Іван Миколайчук. Я говорив з ним як з самим собою. Женя Безніско — художник, кум. Микола Петренко — поет. Іноді люди приходять до мене зі своїми бідами, думають, що я все можу. Але я не маю такого впливу. Звісно, якщо від мене щось залежить, допомагаю. Знаю, що таке біда.

— Яким є ваш рецепт щасливого шлюбу?

— Не можна одружуватися з людиною, яку не кохаєш. Якщо шукаєш вигоду, такий шлюб трісне. Мене запитують, як я можу 24 години на добу бути з дружиною? Чи ми не сваримося? Ми сперечаємось… (усміхається. — Авт.). Я і каву роблю у ліжко. Отримую від цього величезне задоволення. Я Тасю побачив у кіно «Назар Стодоля», коли мені було

15 років (вона навчалася на першому курсі). Сказав хлопцям у селі, що вона буде моєю дружиною. Коли приїжджаю у рідне село, хлопці досі це згадують. Вперше ми зустрілися в театральному інституті. Вона була одружена з режисером, але я її «відбив»...

У нас вдома з’явився ще один житель — кицька Бетті. Її дружина підібрала на вулиці. Коли Тасі немає, я дуже не люблю залишатися вдома наодинці. Коли ввечері повертаємося з роботи, Бетті нас зустрічає…

Довідка «ВЗ»

Федір Стригун — актор, режисер, художній керівник Національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, народний артист України. Народився 1 листопада 1939 р. у с. Томашівці Черкаської обл. У 1961 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Зіграв понад 100 ролей у театрі: “Украдене щастя», «Блакитна троянда», «Дама з камеліями»… А також у кінофільмах: «Владика Андрей», «Пропала грамота», «Павло Полуботок», «Обітниця»… Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка та інших престижних нагород. Дружина — актриса театру ім.М. Заньковецької Таїсія Литвиненко. Сини — Юрій та Назар.