Анна ШЕВЧЕНКО: «Україна для британців перестала бути «територією» і стала «країною»

Нещодавно вийшов український переклад роману “Спадок”, який Анна Шевченко писала 12 років. У книзі дослідила, куди ж поділося золото Павла Полуботка, яке, згідно із заповітом гетьмана, мало зберігатись у Банку Англії. Кореспондент “ВЗ” поспілкувалася з письменницею про парадокси британської ментальності, українських емігрантів та труднощі роботи з королевою.

— Пані Анно, як сталося, що 25 років тому ви переїхали у Велику Британію?

— Я виграла першу українську стипендію Джорджа Сороса на навчання у Кембриджському університеті. Була першою студенткою від незалежної України у Кембриджі.

— Знаю, що написали кілька книг про менталітет країни. Що вас вразило найбільше в англійцях?

— Коли я потрапила в Кембридж, то дуже пишалася собою — думала, що молодець, оскільки виграла престижну стипендію... Але все виявилось не так просто: коледж при Кембриджі, де я навчалася, критикували за те, що там вчаться самі лише лорди, хлопчики з приватних шкіл. Аби щось заперечити на цю критику, коледжу була бажана жінка, бажано з нової країни, бажано та, що досліджує тему конфліктів (а це нова тема, бо за Союзу праць з конфліктології не було).

Я “вписалася” у ці вимоги. Тому кожного разу, коли відбувалась якась звана вечеря, на мене показували: “А це наша Ганна, вона з України...”. Вразило, що багато що в Британії робиться не для змісту, а для форми. Важливо не що сказати, а як сказати... Ще важливіше, чого не сказати. Оці невидимі британські правила “чого не слід говорити” досі вивчаю. Це важливо, бо я перекладач вже четвертого британського прем’єр-міністра і королеви.

— З ким важче працювати — з королевою чи прем’єр-міністрами?

— Королева — найбільший дипломат, якого бачила. Людина з унікальною пам’яттю та досвідом. У роботі з королевою є особливості. На півгодини зустрічі розписано 27 сторінок протоколу: як повернутися, де стати, що одягнути, і це викликає певну напругу. З прем’єр-міністрами цікаво працювати, бо британські прем’єри виходять зі шкіл, де поширена традиція дебатів, їх вчать розробляти і обстоювати власну позицію.

— Україна в баченні англійців якось змінилась за ці 25 років, відколи ви у Великій Британії?

— За ці роки Україна для британців перестала бути “територією” і стала “країною”. Починалося пізнання з Андрія Шевченка (усі запитували, чи я не родичка), Чорнобиля і шахт. Українська культура чи традиції тоді нікого не цікавили, лиш те, що Шевченко грає за «Челсі», шахти постійно обвалюються і Чорнобиль як вічна трагедія. Зараз ситуація абсолютно інша.

Культурного голоду не з’явилося, зате виник голод публіцистичний. На перших шпальтах англійських газет — Україна. Цікавість британців виникла на тлі трагічних для України обставин, але принаймні всі дізналися, що це за країна.

— Ви згадали про англійські ЗМІ. Наскільки об’єктивно вони подають тему війни в Україні?

- Не треба забувати, що London Evening Standard — це російська газета, The Independent — газета, яку фінансує Росія, The Guardian — газета, яка співчуває Росії. Телеканал “Вечірній Лондон” — це російський канал. Найбільші книжкові магазини в світі Waterstones — російські. Думаю, продовжувати далі немає потреби, все й так зрозуміло.

— Небагато країн настільки добре розуміються на сепаратизмі, як Велика Британія. Що скажете стосовно подій в Україні?

— Як конфліктолог працювала над проектами в Північній Ірландії, вивчала цей конфлікт. В Ірландії спостерігалася така собі “щоденність конфлікту”, коли біля одних дверей снайпер, біля інших — пляшка молока. Що зробили в Ірландії для того, аби зупинити конфлікт? Припинили повертатись до історичної пам’яті. Вирішили задля наступного покоління піти вперед. Щоб потім, коли крок вперед буде зроблено, Комісія з історичної пам’яті обережно, сторіночка за сторіночкою, відкривала болючі факти історії. Зараз в Ірландії люди, котрі стріляли одне в одного, живуть на сусідніх вулицях. Коли запитала в одного чоловіка, як він може спокійно жити поруч з людиною, яка вбила його сестру, він відповів: “Не хочу, щоб мої діти пережили той жах, який пережив я”.

— В Україні ви зараз не просто так — презентуєте український переклад своєї книги “Спадок”. Що підштовхнуло до написання книги про золото гетьмана Полуботка?

— Якось бабуся дала мені щоденники мого діда-історика, дисидента — “аби не пропали дарма”. І я зрозуміла, що повинна написати про трагічну долю українського інтелігента 70-х років. Змалювала зі свого діда персонажа книги — історика, котрий працює у Львові, його “списують” в архіви, де він доживає віку. З чим же зв’язати історію цього інтелігента?

Мій дід досліджував Європу XVII ст. і місце в ній України... Так вирішила залучити у книгу “національну легенду” про золото гетьмана Полуботка. У книзі є троє дівчат, нащадки роду Полуботка, які у різні віки шукають ці скарби. Ці дівчата — образи різних періодів історії України. Працюючи над книгою, “захворіла” таємницею золота Полуботка. По-іншому цей стан не назвеш: я працювала в архівах Банку Англії, відвідувала приватний замок у Франції, який належав нащадкові Пилипа Орлика — Григору, мені навіть вдалось отримати дозвіл на роботу із секретними архівами.

Писала книгу англійською. Зараз це вже п’ятий її переклад — українською мовою.

— Чи зрозуміли англійці алегорію, закладену у “Спадку”?

— Французи зрозуміли алегорію. Стосовно англійців — не покладала особливих сподівань. Книга вийшла у 2010-му і потрапила у сотню кращих книжок року під №39. Це була рекомендована література для літнього читання, а “Спадок” — трилер, який можна покласти у кишеню і поїхати відпочивати. Мені цього цілком достатньо: по-перше, англійці не читають книг про інші країни, по-друге, дуже популярними є трилери та детективи — англійці мислять за принципом Агати Крісті, їм подобається таке “покрокове розслідування”. Виходячи з цих принципів, вони й читали “Спадок”.

— Ви згадали, що цією книгою завдячуєте дідусеві Федорові Шевченку...

— Так, його щоденникові. Дідусь був директором Інституту історії. Але у 1972 році його зняли з посади за статтю про Грушевського. Його назвали націоналістом, а факти в статті — вигадками. Але навіть не це найстрашніше. Коли на початку 90-х років його запросили з лекцією в Будинок вчених як першу людину, що насмілилась розповісти правду про Грушевського, він не зміг нічого сказати... Настільки його зламали. Мама дивилася на це і плакала. Ми ж весь час прожили в страху, з торбочкою біля дверей — чекали, що діда заберуть у будь-який момент.

— У вас є ще одна книга — “Гра”, яка торкається теми України. Кажуть, у ній ви передбачили анексію Криму?

— Книга вийшла у 2012 році, і деякі її сторінки зараз дослівно повторюються в новинах. Мене лякають ці збіги, не збиралась нічого передбачати. Книга була присвячена секретним протоколам Ялтинської конференції 1945 року. Я довго працювала в архівах у Лівадії, шукала ці протоколи, говорила зі свідками — “Гра” зібрана з історичних фактів. У книзі четверо героїв британців, які їдуть грати в цікаву секретну гру, потрапляють у Крим, і один із них ставить екскурсоводу питання: “А що ви думаєте про кримську війну?” Маються на увазі події ХІХ століття. А гід йому відповідає: “Кримська війна? Вона скоро буде”. Закінчується книга хепі-ендом, тому, сподіваюсь, і це “пророцтво” збудеться.

— Чи буває вам соромно за наших емігрантів?

— Зараз мені не те що не соромно, я пишаюся нашими емігрантами. Всі хвилі і всі класи об’єдналися, аби допомогти Україні. Бо є кілька класів наших емігрантів: заробітчани, студенти, “наречені за паспорт” (вимираючий вид), банкіри-сіті... Вони підписуються на спільну розсилку новин, взаємодіють, виходять на мітинги, надсилають гуманітарну допомогу. На марш проти війни в Україні вийшло п’ять тисяч людей: перекрили центр Лондона, усі йшли в вишиванках.

- У вашій сім’ї намагаєтесь прищепити дітям любов до українських традицій?

— Основна традиція моєї сім’ї (і мій головний біль) — це Святий вечір. Діти традицію страшенно люблять, бо мама сама два дні готує 12 страв, які з’їдаються за дві години. Це з одного боку. А з іншого, моя донька, яка народилася в Англії, нічого мені не кажучи, одягла вишиванку, віночок, пофарбувала, як це модно у підлітків, один ніготь в жовтий, інший в синій і пішла на Міжнародний день у школу. Ще більшим було моє здивування, коли вона без мого відома підключилася на Фейсбуці до Євромайдану.

— Повертаючись в Україну, які відкриття для себе робите?

— Найбільшим приємним здивуванням для мене є українська молодь. Це абсолютно інше мислення. Вони не бояться нового, шукають змоги навчатися у прогресивних навчальних закладах світу. Молодь — це найбільший здобуток незалежної України.

— Європа для молодих українців є чимось омріяним, ідеалізованим. З чим варто бути обережним, аби не розчаруватися?

— Зараз багато молоді вчиться в Європі. Наступний крок — знайти роботу в Європі — буде складним. Європа тільки зараз оговтується від величезної кризи. Перед приїздом в Україну я була у Мадриді і бачила студентів, які шукають їжу по смітниках, бо не в змозі знайти собі роботу. Про це треба пам’ятати.