Олександр Бойченко: «Маючи неоднорідну країну, ми поводилися так, наче вона однорідна»

Відомий літературний критик, публіцист і перекладач Олександр Бойченко — про дві моделі українського державотворення, показний патріотизм і про свою останню роботу, що невдовзі з’явиться в українських книгарнях: переклад з польської збірки оповідань Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці», який найкраще у світовій літературі описав табірне життя. Олександр з дружиною, психологом за фахом Оксаною Пендерецькою, і 19-річною донькою Олександрою мешкають у самому центрі Чернівців, у квартирі, що розташовується у будинку, який колись належав громаді собору Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ (в цьому помешканні тоді жили священики). Із літньої альтанки, де ми спілкувались з Олександром Бойченком у його дворі, за парканом відкривається прекрасний вид на жовтосяючу греко-католицьку церкву.

— Олександре, у вашій збірці публіцистики «Аби книжка» я прочитала, що у вас вдома немає телевізора. Про це писали у 2011 році, то, може, це диво техніки вже з’явилося?

— Він згорів під час Помаранчевої революції. Я був тоді у Києві, а дружина з донькою день і ніч дивилися новини. Ну, телевізор і не витримав. А поки ми збиралися купити новий, зауважили, що до предметів першої необхідності він не належить. Тепер вже й уявити собі не можемо, щоб цей розсадник розумової зарази щось там триндів нам вечорами. Всі потрібні новини в Інтернеті легко знайти. І бачу від цього суцільні «плюси». Якби телебачення показувало бодай добрі фільми, культурні програми, то можна би було шкодувати. А всі ці ідіотські шоу й серіали — ні, дякую.

— Ви автор колонок про сучасні суспільно-політичні події. Один з останніх ваших дописів за назвою “Може, досить?” викликав палкі дискусії в Інтернеті, бо ви пропонуєте відгородитися від Донецька і Луганська стіною, мовляв, ми й так різні…

— Зрозуміло, що скрізь, зокрема й на Донбасі, трапляються прекрасні люди. Декого з них знаю особисто, дехто переїхав до Чернівців. Ці люди, як правило, самі в Донецьку чи Луганську почувалися незатишно, відчували свою інакшість. Тим, хто з відкритою душею приїжджає в пошуках допомоги і вміє бути вдячним, ми повинні допомагати. Але ті, хто приперся, щоб розмахувати тут прапорами Росії та ображати місцеве населення, мають бути негайно вислані до свого коханого Путіна. Він таких любить, у нього вже відсотків 90 населення перетворилося на безмозку худобу, то ще кілька мільйонів донбаських биків почуватимуться там як удома.

Проблема є, звичайно, ширшою. За всі 23 роки, відколи Україна здобула незалежність, а точніше — відколи ця незалежність просто звалилася нам на голову, жоден президент чи уряд не поставив собі і нам фундаментального питання: що конкретно ми будуємо? У спрощеному вигляді перед нами відкривалися дві можливості: будувати національну державу на землях, заселених переважно «свідомими українцями», або ж будувати наднаціональне утворення — чи то за австро-угорським, чи за американським, чи за швейцарським зразком. Обидва варіанти мають свої переваги і свої недоліки. Перевага наднаціональної держави полягала б у тому, що ми зберегли б усі території. Але в такому разі мусили б відмовитися від ідеї одномовності, унітарності, єдиної помісної церкви і вступу до НАТО та ЄС. Фактично Україна станом на 1991 рік (і, звісно, сьогодні теж) не була одномовною, унітарною. Мені більше подобався перший варіант, тобто національна держава. Впродовж XX століття всі наднаціональні утворення в нашій частині світу — від Австро-Угорщини до СРСР і Югославії — зазнали краху. Навіть Чехословаччина розпалася, хоча між чехами й словаками не було принципових розбіжностей. І одні, й інші хотіли інтегруватися в європейські структури. Але вони це захотіли зробити як чехи і словаки, а не як чехословаки.

Або візьміть приклад Польщі. Сьогодні це динамічна європейська країна, я там часто буваю, і рік за роком спостерігаю позитивні зміни. А якби у складі Польщі залишилися наша Галичина й Волинь? Та українці з поляками дотепер би бігали одні за одними з сокирами! Так, якби ми вибрали національний варіант, то мусили б заздалегідь і добровільно змиритися з утратою переважно російського Криму і щонайменше промислової частини Донбасу, заселеної взагалі невідомо ким. Можливо, й ще якихось територій. Зате безконфліктно вступили б до НАТО і Євросоюзу, провели б необхідні реформи і з усмішкою поглядали б сьогодні на озвірілу путінську Росію, бо між нами і нею існувала би прокладка у вигляді «дикого поля». Але на практиці ми не вибрали жодного з цих варіантів. Маючи неоднорідну країну, ми поводилися так, наче вона однорідна. Сьогодні за це розплачуємося.

— Чи можна щось зробити в сьогоднішній ситуації?

— Не знаю, що тепер можна придумати. Тепер на Донбасі є велика кількість найманців з Росії. Зрозуміло, що їх звідти треба вибити. З іншого боку, тих найманців підтримує велика (і не треба собі брехати, буцім вона мала) частина тамтешнього населення. А воювати проти населення — це завжди безнадійна справа. Можна виграти одну, дві чи десять битв, але там, де є велика кількість населення, яке вважає вас окупантами, конфлікт тлітиме десятиліттями.

— Знаю, в університеті ви ніколи не брали хабарів… Тобто маєте репутацію порядного викладача. Чи брали, зізнайтеся?

— Якби брав, то б не звільнився. Знаєте порівняння: сумління — як одяг. Одна на ньому пляма чи сто — воно вже заплямоване. На відміну від одягу, сумління не відпереш. От хто мене завжди дивував, то це люди, яким вдається одночасно брати хабарі і читати лекції з літератури, філософії, розводитися про мораль, любов до України... Як у їхніх головах це співіснує? Адже, попри всю ту шкоду, якої нам завдає Росія, набагато більшим злом для України є корупція. І поки ми її не подолаємо, нема що й мріяти про наймінімальніші зміни на краще, хоч би ми всі цілодобово у вишиванках ходили.

— Олександре, чи мають право сучасні письменники бути не дотичними до тих подій, що відбуваються в Україні?

— Письменники мають право у своїй творчості не торкатися тих чи інших тем. Якщо якомусь поетові добре пишуться вірші про кохання, нерозумно вимагати від нього агіток про політику. Але кожен письменник, крім того, що пише, ще десь і живе. І якщо він живе в країні, де точиться війна, то як громадянин мусить бодай сам для себе сформулювати свою позицію.

— Чи принаймні не говорити щось на кшталт Ані Лорак: “Я за мир, проти війни”…

— За мир — це, у принципі, добре. Але я би не згадував Ані Лорак, якщо ми вже заговорили про письменників. Які можуть бути претензії до поп-співачок? Колись Жванецький назвав артистів братами нашими меншими за розумом. З домашніми тваринками порівняв. Що теж не дуже правильно. Бо років двадцять тому був у мене кіт Платон. То він за рівнем інтелекту виразно перевищував більшість наших поп-виконавців.

— Коли про вас говорять “літературний критик”, у мене одразу виникає запитання: що ви зараз читаєте? Людина, яка, здавалося б, вже все перечитала...

— Перечитаєш їх, як вони весь час пишуть і пишуть. Останнім часом я багато читав як редактор: Жаданові переклади Пауля Целана, збірку фейсбуківських віршів Андрія Бондаря, тепер вичитую польську репортажну книжку «Акварелі» в перекладі Андрія Любки. Що мені дуже сподобалося з найновішого — це “Фелікс Австірія” Софійки Андрухович. Дуже смачно виписаний роман про Івано-Франківськ, себто на той час Станіслав межі XIX-XX століть. А щойно перед розмовою закінчив читати монографію американського історика Тимоті Снайдера “Червоний князь” — про ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, який на початку XX століття вирішив стати українцем Василем Вишиваним і служити Україні. За Україну і загинув у застінках НКВД. Декотрим «біженцям зі cходу» не завадило би взяти приклад з ерцгерцога. Не в сенсі загинути, а в сенсі спробувати стати українцями, якщо вони все-таки планують далі тут жити.

— Одна з ваших останніх робіт ось-ось побачить світ, це переклад збірки оповідань польського письменника Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці». Фахівці стверджують, що він у світовій літературі найкраще описав табірне життя.

— Гадаю, все найкраще, що він написав, я відібрав і переклав. Це займе під 300 книжкових сторінок. У 1943 році зовсім молодий Боровський потрапив до табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Потім були інші два табори, він вижив, дочекався звільнення, але ще рік після війни провів у Німеччині, де й написав свої найважливіші твори. Боровський безжалісно змальовує те, що називається «людською природою». І робить це свідомо, протиставляючи свої оповідання концтабірним творам інших авторів. Існувала загальна тенденція: показувати невинних жертв і німців, які з цих жертв знущаються. Боровський вважав такий спосіб письма про Аушвіц фальшивим. Так, нацисти збудували страшну систему. Але найбільший жах полягав у тому, що в ме­жах цієї системи в’язні самі мучили одні одних і доходили в цьому до повного оскотинення. Усі: поляки, євреї, українці... Це дуже важка книжка. Той, хто наважиться її прочитати, переживе шок, але нічого не вдієш: вершини світової літератури не завжди є приємним чтивом.

Довідка «ВЗ»

Олександр Бойченко (народився 1970 року) — літературний критик, перекладач, есеїст, кандидат філологічних наук. З польської переклав твори Даніеля Одії, Марека Гласка, Юзефа Гена, Лешека Колаковського, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук. З російської — роман Віктора Єрофеєва «Хороший Сталін» та деякі есеї Ігоря Померанцева. Перший лауреат “Книжки року” у номінації “найкращий медіакритик”.