Фоззі: «Ультрас показали, що можна об’єднатися перед лицем спільного ворога»

Усе це — про одного з лідерів популярного українського гурту «Танок на Майдані Конго» Фоззі. Цього літа, у червні, виповнюється 25 років із часу заснування «ТНМК». Напередодні ювілею журналіст «ВЗ» зустрілася із Фоззі.

Розпочали ми нашу розмову з питань творчих, але швидко «переключилися» на політичні… — Паралельно з основною музичною творчістю маємо ще кілька програм, — розповідає Фоззі «ВЗ». — Одна з них — акустична, яка дуже відрізняється від звичного амплуа «ТНМК». Це наш шанс пограти улюблені пісні спокійно. Саме акустику й веземо до Львова 19 травня. Це буде абсолютна прем’єра цієї програми — не тільки львівська, а й всеукраїнська. 14 червня, якраз у день заснування «ТНМК», виступатимемо у столичному «Зеленому театрі». Також у наших творчих планах на цей рік — випуск DVD з концертом у супроводі симфонічного оркестру і новий студійний альбом. Але все це вдасться реалізувати, якщо ситуація в Україні заспокоїться…

— Ви — корінний харків’янин. Як сприймаєте все те, що відбувається у Харкові за останні півроку?

— Не варто відокремлювати Харків від подій у всій Україні. Наша країна зараз у своєрідній точці розриву: суспільство поляризується, кожен дивиться новини під власним кутом зору. Українців наче ріжуть по живому… Перестають спілкуватися між собою рідні і друзі. Часто діа­лог доходить до лайки на рівні «сам дурень». Не буду вдаватися у персоналії, але, наприклад, людина, завдяки якій свого часу «ТНМК» почав співати українською, зараз, на жаль, не поділяє нашої точки зору…

Щодо Харкова, то особисто в мене там більше друзів та знайомих, які, як і я, за українську ідею. Але довкола нас — багато таких, хто по інший бік барикад. Не скажу, що ці люди — погані. Вони — просто інші, так склалося історично. Зараз з ними дуже важко розмовляти. Для підтримки діалогу уже практично не залишається сил… В якийсь момент я зрозумів, що переконувати когось, достукуватися — марна річ. Вирішив поберегти власні нерви.

Але якщо нам вдасться зберегти Україну в її теперішніх кордонах, треба бути готовим до того, що багато років піде на налагодження цього діалогу. Майдан, серед іншого, стояв за право висловлювати свою думку. А думки бувають різними. Інша річ — думки і дії не можуть виходити за рамки закону, бути злочинними, що зараз відбувається на сході Украї­ни.

— З одного боку, Харків дав Україні знамениті на всю краї­ну культурні «продукти»: у музиці — «ТНМК», у літературі — Сергій Жадан, у театральному мистецтві — Театр «Арабески»… З іншого боку, у пересічного українця сучасність першої столиці України асоціюється з двома одіозними політиками — Геннадієм Кернесом і Михайлом Добкіним…

— Гадаю, сучасний Харків розділений приблизно 50 на 50. І крилаті фрази про «текст по-дебильному написан» тільки підсилюють та підживлюють одну із цих полярних сторін… На жаль, за останнє десятиліття, після Помаранчевої революції, харків’яни так і не отримали чіткого паралельного вектора. Їм ніхто не показав, як можна жити по-іншому. Ба більше — чому те «по-іншому» буде для них краще.

Особисто мені вороги у вишиванках більш огидні, ніж вороги у косоворотках. Вороги у вишиванках корчать із себе демократів і патріотів, а насправді роблять для України найстрашніші речі. Коли гаряче протистояння на сході перейде у тиху-мирну фазу, в української влади буде останній шанс порозумітися зі східняками, показати їм, що Україна про них піклує­ться.

Після Майдану-2004 політичні табори просто поділили між собою Україну: це — наше, а це — ваше. Ніхто — ні так звані демократи, ні «совки» — не працював на країну. Для Харкова, а тим паче для Донбасу, не було сформульовано жодної ідеї. Не було створено жодного україноорієнтованого російськомовного проекту: ні телеканалів, ні друкованих видань…

А я, так сталося, знаю більше патріотів України, які розмовляють російською, ніж українською. От для них за останні десять років ніхто нічого не сформулював. На противагу цьому інша сторона потужно працювала над пропагандою. От і маємо сьогодні поляризоване суспільство. Нічого нового: розділяй — і владарюй!

— Одне із ваших амплуа — футбольне. Не тільки граєте у футбол, ви — футбольний експерт, вели програму «Третій тайм». Як пояснюєте чітку і яскраву патріотичну позицію ультрас?

— Футбольні ультрас давно виявили свою патріотичну позицію. А зараз вони, до всього, ще й об’єдналися. Ультрас — це найкраще, що є зараз в Україні. Вони показали усім приклад, як смертельні вороги — Харків-Дніпропетровськ, Київ-Донецьк — можуть об’єднатися у найважчий момент, перед обличчям спільного ворога. Вони зуміли закопати сокиру війни. Якби наші політики хоча б на десять відсотків були такими ж сильними, як ультрас, ми б жили в іншій країні.

— Знаєте особисто представників ультрас? Хто вони? Що їх об’єднує? Що ними керує?

— Здебільшого ці люди — представники покоління, яке виросло уже в незалежній Украї­ні. У них немає фантомних спогадів про Радянський Союз. Вони не мають отого горезвісного відчуття, що щось втратили після розвалу СРСР. Вони ненавидять будь-яку владу, а також міліцію. А ще — ці люди дуже організовані. Зараз вони фактично взяли на себе функції міліції. І це світовий прецедент. Скрізь у світі ультрасів бояться, їх вважають хуліганами. А в Україні, на тлі сучасної україн­ської міліції, ультрас виглядають супергероями.

— Ваша особиста футбольна кар’єра — як капітана команди зірок «Маестро» — це хобі чи підтримка фізичного здоров’я?

— Це для мене більше підтримка психічного здоров’я (усміхається. — Г. Г.). Тренуємося двічі на тиждень. І хоча б цей час я можу не сидіти у телефоні, в новинах, — і абстрагуватися від усього, що відбувається в Україні. Недавно ми зіграли чудовий матч із феодосійськими морпіхами. Чудові, фантастичні люди! Наш золотий фонд. У них стало сил не зрадити Україну. Грали ми і в Одесі з місцевими журналістами — матч за мир. А через кілька днів у цьому місті сталися страшні події…

— У наші дні навіть музиканти готові взяти до рук зброю і захищати Україну. Ви особисто готові на таке?

— Ні… Якщо вже береш до рук автомат — не фотографуйся з ним, а стріляй. Мені здається, що я не зміг би вистрелити в людину… Сподіваюся, ніколи не опинюся в такій ситуації. Коли був на Грушевського, якраз усе починалося, поруч зі мною вибухнула граната… Довго не міг оговтатися від шоку, який тоді пережив.

— А як хлопці з «ТНМК» налаштовані?

— Фагот останнім часом почав цікавитися зброєю. Але про це — краще із ним поговорити. Для мене все це — страшний сон… Зима-2013-2014 вбила в мені багато сподівань, які мав до трагічних подій у Києві…

— Ви дуже песимістично настроєні…

— А я — песиміст. Ні, мені хочеться вірити у те, що ще є шанс усе змінити на краще. Але я свідомий того, що, якщо збережемо Україну, не три і не п’ять років знадобиться, щоб її укріпити. І це за умови, що нова українська влада виявиться прогресивною, а не такою, як її попередники. Головне — вистояти, зберегти Україну, а тоді — змінити систему. Бо змінити людину, яка сформувалася, неможливо. Ключі до порозуміння між українцями — економічні зміни, завдяки яким на сході України з часом скажуть: «Ну ладно, зато жить стали лучше». -

Коли ми сьогодні домовлялися про інтерв’ю, я назвала вас Сашком. А багато людей називають вас так? Чи для більшості ви — Фоззі, Фоз?

— Сашком мене називають тільки батьки, рідні і деякі шкільні друзі.

— Чому ви ніколи не розповідаєте про свою дружину, дитину? Так захищаєте своє особисте життя?

— Шоу-бізнес — це та сфера, яка продає і «столи», і «столяра». А гурт «ТНМК» завжди продавав саме «столи», а не нас в образах «столярів». Нас передовсім цікавить просування нашого музичного продукту. І особисто я — проти «жовтих» новин. Я — людина, яка йде на компроміси, але не на такі.

— У свій 41 рік уже «познайомилися» із поняттям «криза середнього віку»?

— У мене таке враження, що я цю кризу постійно переживаю… Мені постійно здається, що я ще нічого не зробив і щодня намарно гаю свій час…

— І це ви кажете після всього того, що зробили і в гурті «Танок на Майдані Конго», і особисто як професіонал — як музикант, як журналіст, як письменник?!

— Так. Щороку я пишу собі плани на рік. І потім розумію, що навіть половини із запланованого не реалізував… Зате я граю у футбол і комп’ютерні ігри (сміється. — Г. Г.).

— Зараз щось пишете?

— Ні. Написав три книжки — і на тому ставлю крапку у своїй літературній діяльності. Як казав Михайло Жванецький, «писАть, как и пИсать, нужно только тогда, если не можешь этого не делать». А я цілком можу жити без того, щоб не писати (усміхається. — Г. Г.).

Довідка «ВЗ»

Фоззі (Олександр Сидоренко) народився 6 квітня 1973 р. у Харкові. Дитинство минуло в Євпаторії. Закінчив Київський міжнародний університет (фах — журналіст-телевізійник). Навчався також у Харківському державному технічному університеті радіоелектроніки та Харківській гуманітарній академії. Музичної освіти не має. У гурті «Танок на Майдані Конго» із часу його створення — з червня 1989 року.

Є одним із лідерів групи і автором текстів. Має у своєму творчому активі також два сольні альбоми: MetaMoreFozzey і Mono MetaMoreFozzey.

Працював телеведучим на каналах Privat-TV, «Новий канал» (ранкове шоу «Підйом»), ICTV (шоу «Галопом по Європах-2»; «Третій тайм»), «1+1» («Великі перегони»). Крім того, Фоззі є автором трьох прозових книг: «Ели воду из-под крана», Winter Sport та «Иглы и коньки».