Оксана КАРАВАНСЬКА: «Марнотратство нашої попередньої влади доходило до «іменних» речей від Armani»

Вона вміє і любить дивувати. Креативна і епатажна, у кожній своїй новій колекції наче робить виклик самій собі, а відтак — світові й моді. Ця розмова журналіста «ВЗ» з Оксаною Караванською — про те, як вона воює з ярликом «етнодизайнер», про марнотратство колишньої політичної верхівки України і про викривлену свідомість пересічних українців.

— Оксано, за останній рік ви двічі показували свої колекції у Нью-Йорку. Зокрема, наприкінці березня стали першим українським дизайнером, роботи яких побачили на подіумі престижного нью-йоркського The National Arts Club…

— Якось ми сиділи з моїм арт-директором Іриною і думали про те, що давно не показувалися у США. Аж раптом в унісон із цими думками пролунав дзвінок зі Штатів з пропозицією надати кілька виробів для виставки прикладного мистецтва в Українському музеї Нью-Йорка. Уже невдовзі, восени 2013-го, ця співпраця вилилася у показ за океаном моєї колекції «Сад нетанучих скульптур». Тоді і зав’язалися контакти на наступний показ, який і відбувся місяць тому у нью-йоркському The National Arts Club. На підготовку було півроку…

— Але за ці півроку в Україні багато що змінилося… Зміни у країні якось вплинули на вашу колекцію?

— Усе своє творче життя я борюся із ярликом «етнодизайнер». У мене є три версії його появи. Перша — тому що розмовляю виключно українською. Друга — практично на 100 відсотків мої покази супроводжує музика українських музикантів та композиторів. І третя — усі мої колекції інспіровані Україною — її минулим чи сучасністю. І значно меншою мірою приставка «етно» стосується самого одягу від Оксани Караванської, зокрема елементів вишивки абощо. Зрештою, якщо вже на те пішло, вишивка хрестиком зародилася не в Україні, а у Франції. Чомусь Дольче і Габбана, які зашивають хрестиками чи не всі свої колекції, етнодизайнерами ніхто не називає (усміхається. — Г. Г.). Якось у нервах, протестуючи проти ярлика «етнодизайнер», я створила колекцію, присвячену українським художникам-авангардистам, зокрема Казимиру Малевичу. Це був повний авангард, але його знову охрестили «етно»…

Так ось через події минулої зими, готуючи колекцію Haute Couture Fall 2014 для показу у Нью-Йорку, я вперше свідомо пов’язала свої роботи з українським етносом і українською культурою. Я підготувала особливу колекцію, наскрізь пронизану українською самобутністю. Але зробила це так, щоб з української етніки, яку додала до сучасного космополітичного жіночного образу, створити модний тренд осені 2014 року.

— Перебуваючи в Америці, відчули підтримку України?

— Так. І від тамтешніх політиків, з якими мала зустрічі (а це переважно республіканці), і від простих американців. При слові «Україна» у них розширювалися зіниці, і вони в один голос казали: «Як же ми за вас переживаємо. Як вам допомогти?». До сліз розчулила розмова з хлопцем, у якого на вуличному ярмарку купували сир. Почувши, що ми з України, він сказав: «Я кожного ранку згадуватиму Україну у своїх молитвах до Бога».

— У Нью-Йорку є шоу-рум вашого бренду. У яких ще країнах носять одяг від Оксани Караванської?

— У різних, але, в основ­ному, це завдяки замовленням через наш інтернет-магазин. Коли у Києві, на Хрещатику, був мій бутик (закрили ми його у 2009-му, через фінансову кризу), 50 відсотків його клієнтів були іноземці. Щодо європейського ринку, то зайти на нього практично неможливо. Ми неод­норазово прораховували економічну доцільність такого кроку, і щоразу доходили висновку, що гра не варта свічок. Щоб засвітити будь-який бренд у Європі, потрібні величезні інвестиції. А інвестиції — це завжди ризик. До кризи 2008 року у мене був у ЄС потенційний інвестор, але потім економічна ситуація різко змінилася…

— А знайти українського інвестора для розкрутки у Європі?

— Зараз це нереально. Але й українці, які володіють відповідними статками і могли б інвестувати у модний бізнес, не робитимуть цього, бо самі носять Louis Vuitton, Dolce&Gabbana…

— На ваші колекції вас надихали УПА, творчість поетеси Ліни Костенко, художниці Марії Примаченко… Що зараз є джерелом вашого натх­нення?

— Наразі я в пошуках цього джерела… Натхнення на наступну колекцію може прийти дуже несподівано. Як, наприклад, це було тоді, коли моєму чоловікові подарували книжку «Дванадцять обручів» з автографом Юрія Андруховича. Чесно, я навіть не хотіла читати цього роману, пам’ятаючи свої враження від «Рекреацій»: Булгаков — і на тому крапка. Але прочитала… І зрозуміла, що це — тема моєї наступної колекції.

— Колись у вас одягалася перша леді України Катерина Ющенко. А зараз, чула, створюєте одяг для прем’єр-міністра Арсенія Яценюка і його дружини Терезії…

— У гардеробі Арсенія Петровича є лише кілька моїх речей. А от Терезія Вік­торівна — мій постійний клієнт. Вона дуже ретельно підходить до своїх обов’язків дружини прем’єр-міністра. Це стосується й одягу. Терезія Яценюк може годинами сидіти і вичитувати у книжках, яка подія якого дрес-коду вимагає. Але вона була такою педантичною завжди, ще до прем’єрства Арсенія Петровича. Це її суто людські якості.

— Завдяки програмі Каті Осадчої «Світське життя» українці мають нагоду бачити, який одяг і за яку ціну мають у своїх гардеробах наші знаменитості. Чи помітили ви останнім часом якусь тенденцію у тому, як одягаються відомі українці?

— Останнім часом наш бомонд нареш­ті почав стежити за тим, що і як одягати. З’явилася тенденція користуватися послугами стилістів. Це — плюс і великий прогрес.

Що стосується нашого політикуму, то за останні півроку у ньому дещо змінилися обличчя. І власне цих нових людей, які прийшли у політику, сподіваюся, не доведеться ловити на тому, що вони, як їхні попередники, замовляють у Швейцарії підкладки до піджаків і краватки із власними вензелями… Марнотратство і кіч представників попередньої української влади доходили до того, що в Домі моди Armani на спеціальних бірочках писали: Armani для такого-то…

— Гадаєте, теперішній політичний бомонд менш марнотратний?

— Впевнена в цьому. Якщо говорити про того ж Арсенія Яценюка, то він, що стосується одягу, взагалі дуже спокійний, невибагливий, економний: ніколи не придбає собі костюм за три тисячі євро. Яценюк знайшов для себе ідеальну лінійку середнього рівня — костюми від Hugo Boss.

— Чий персональний стиль жінок-лідерів зі світової політики ви відзначили б?

— Колись у політиці була беззаперечна ікона стилю — Маргарет Тетчер. А тепер… Виокремити когось настільки ж яскравого складно. Шикарний індивідуа­льний стиль мала колишня перша леді Франції Карла Бруні. Мішель Обама? Особисто мені не дуже імпонує її стиль. Але їй варто поставити великий плюс за те, що одягається переважно в американських дизайнерів. Анґела Меркель? Скажу так: якщо жінка працює у серйозній структурі, вона не повинна виглядати як чоловік. На жаль, пані Меркель про цю істину взагалі забула… А може, просто належить до числа тих жінок, яким не притаманне відчуття жіночності.

— За 23 роки незалежності України українська мода так і не стала індустрією. Українці не почали масово одягти сукні від Оксани Караванської, футболки від Андре Тана, джинси від Лілії Літковської…

— Років із шість тому я думала, що українська мода от-от стане індустрією. Мій чоловік Богдан, основний фінансист мого модного бізнесу, навіть замовив у західних маркетологів спеціальне дослід­ження. Це був бездоганний талмуд, у якому покроково розписувалося, як розкрутити масове виробництво одягу. Почитала я все це — і зрозуміла одне: в такій країні, як Україна, ця ідеальна схема не запрацює… Парадокс полягає в тому, що український споживач не вірить одягу, зробленому в Україні. Натомість будь-яке дрантя із лейблом «Зроблено в Італії, Іспанії, США…» або навіть «Зроблено у Китаї» викликає у нашого споживача більше довіри, ніж українське…

— Це наш комплекс меншовартості?

— На жаль, так… А ще — наше, українське, жлобство. За джинси від Armani, виготовлені на їхній фабриці у Китаї, українці, не задумуючись, викладають 380 євро. А за джинси від Оксани Караванської, які мають автентичну вишивку і яких існує лише чотири-п’ять пар, більше, ніж 150 доларів, ніхто не дасть. І то крутитимуть носом: «А чого такі дорогі?».

— Українці не мають змоги купувати на кожному кроці одяг від українських дизайнерів. Натомість є інша масова пропозиція — секонд-хенди…

— При всій моїй нелюбові і відразі до секонд-хендів, краще вже вдягатися в них, ніж у той жахливий китайський непотріб, який продають на наших базарах і у магазинах. У секонд-хендах хоча б можна знайти щось цікаве та оригінальне.

Довідка «ВЗ»

Оксана Караванська народилася 16 квітня 1966 р. у Львові. Закінчила Львівську академію мистецтв. У 1996 р. на конкурсі Alta-Moda колекцію Караванської відзначив П’єр Карден. З того часу Оксана — член Експертного комітету Української ради моди: брала участь у великій кількості модних подій як в Україні, так і за її межами. Дизайнер провела безпрецедентний для України благодійний тур з показами колекції найбільшими містами США та Канади, мала покази у Мілані й Парижі, створила колекцію Haute Couture для закриття півфіналу та фіналу «Євробачення-2005». Торгова марка “Оксана Караванська” заснована ще у 1998 р. Є також інші лінії: OK’ by oksanakaravanska та OK’ by oksanakaravanska for men. Чоловік Богдан Левчук — бізнесмен. Подружжя виховує двох дітей: сина Святослава і дочку Марічку.