• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Артем ПОЛЕЖАКА: «Не у кожної людини є шанс бути героєм. Але кожна має можливість не стати лайном»

Артем ПОЛЕЖАКА: «Не у кожної людини є шанс бути героєм. Але кожна має можливість не стати лайном»

Інтерв’ю зі скандальним українським поетом

Артем Полежака — культова фігура харківського літературного слему (змагання між поетами у вмінні артистично читати свої тексти, переможця обирають глядачі. — “ВЗ”). У гострій формі та гумористичній обробці вміло показує «правду» життя. Кожен його виступ — це своєрідна міні-вистава, де поет задіює міміку, жести та інтонацію. Про те, чому не всі харків’яни ходять на Майдан, чому намагався стати президентом України та про пропивання літературних премій Артем Полежака розповів кореспонденту «ВЗ».

— Артеме, ви народилися і виросли у Харкові. Яким запам’ятали місто дитинства?

— Місто мого дитинства було окремим світом. Був зовнішній світ — поїздки з батьками в село, на море, у ліс. І був Харків. Я любив отой перехід до зовнішнього світу через посередництво транспорту, переважно — потяги. Тому у мене дов­гий час залишалося трепетне ставлення до потягів як до такої собі сакральної штуки — засобу-посередника. Буквально до недавнього часу я жив зі своєю сідеродромофілією — збудженням від усього, що пов’язано із залізницею. Але кілька років тому це минуло, бо вивчив всі типажі попутників, і їхні неминучі розмови почали мене бісити.

А ще в дитинстві мав нав’язливу мрію: вийти з дому і йти-йти пішки, аж поки не закінчиться місто. Коли я трохи підріс, саме так і зробив...

— Як харків’янин можете пояснити, чому місто потрапило у вир проросійських настроїв?

— У Харкові людей дуже залякали усі ці добкіни-хрінобкіни... А воно ж «каков поп — таков і пріход». Ми, як культурний десант від «Останньої Барикади» (мистецьке об’єднання, покликане популяризувати сучасну українську культуру. — “ВЗ”), приїжджали на харківський Майдан щонайменше два рази. У людях, яких зустрічали на харківському Майдані, я впевнений — вони не дадуть померти навіть такому мізантропу, як я. Але такі не усі харків’яни... Буває, дзвониш знайомому, запитуєш, чому не вийшов, а у відповідь чуєш: “Ми за, але бої­мося”.

— Не намагалися пояснити, що боятися немає чого?

— У тому-то й біда, що боятися є чого. Щонайменше є ризик розкроїти свій череп об «тітушківську» битку. Тут можна хіба що власним прикладом діяти, а не закликами... Нехай кожен сам робить свідомий вибір.

— Ви завжди займаєте активну громадянську позицію, ваші вірші не скупляться на критику…

— Громадянська позиція у тих, хто йшов під кулі з голими руками. А я так не зміг. І, на жаль, не зможу. Не хочу такими пафосними словами, як «громадянська позиція», ображати тих, кого вже з нами немає. Усе, що я робив, — це на всіх своїх виступах читав «Президент моєї країни — гопник». Якщо це комусь, хоча б на одну мільйонну долю, допомогло перестати скиглити й почати все виправляти, то я вже буду щасливий.

— Ви виступали проти скандального закону про мову. Як відреагували на його скасування?

— Один мій друг трохи грубувато, але влучно описав суть перипетій довкола подібних мовних законів. Ось, наприклад, приходить якийсь придурок в Раду і каже: «А давайте приймемо закон, щоб дівчата пісяли сидячи, а хлопчики стоя­чи» — «Та ви що, здуріли?!» — «А ви проти цього?» — «Та фіг з вами, хай буде» — «Ага, а оце якщо я хлопчик і піду в туалет по-великому, то що ж мені — по-маленькому в сидячому положенні ніззя?!» — «То давайте приймемо додаткові закони!» — «Та ви що, здуріли?!» — «А ви проти?» — «Та фіг з вами, прий­майте…». В цей момент приходить хтось новий: «Що це за маячню ви тут наприймали? Все в топку!». І тут підіймається хвиля народного гніву: «Ага! Це що ж тепер — ні попісять, ні покакать!?». І все починається по новій.

Щоб такого не було, потрібно навчитися гнути свою лінію. «Другу державну» вимагають не ті, хто хоче знати дві мови, а ті, хто волів би української взагалі ніколи в житті не чути. То які можуть бути з ними компроміси в української влади?

— У вашій біографії є цікавий момент — висували свою кандидатуру на виборах президента України у 2010 році. Може, маєте амбіції спробувати ще раз?

— Це був прикол-перформанс від «Останньої Барикади», щоб привернути увагу людей до кандидатів. Я, до речі, був нічим не гіршим від отих «поважних» висуванців. У моїй передвиборчій програмі йшлося про те, що країні потрібен лисий президент: “Сяйво від моєї лисини освітить шлях у світле майбутнє”. Там ще була задумка судитись після відмови комісії і влаштовувати скандали. На жаль, обмежились тільки міні-мітингом під ЦВК у день подачі документів.

— Жарт вдався?

— Не повірите, але багато хто повівся, що я йду у президенти.

— Використовуєте у поезії лайливі слова. Вважаєте, вони додають колориту?

— Дають можливість висловитися найбільш зрозуміло.

— Вже багато років тримає­те першість у літературних слемах. Відчуваєте на собі силу популярності?

— Хотілося би бути популярним. Тоді рубав би бабло на стадіонних концертах. В моєму ж випадку — «Не знай ни зим, ни лет, сиди, рисуй плакаты!».

— Може, це на краще? Кажуть, художник має бути голодним...

— В жодному разі! Дайте по пиці тому, хто вам таке заявить. Голодним митець має бути лише до творчості. Перед виступами я частенько згадую слова Лімонова про поета Мотрича, мовляв, той читав так, як голодна людина їсть м’ясо. Краще й не скажеш!

— Окрім поезії, займаєтеся ще й дизайном меблів. Це хобі чи додатковий заробіток?

— Не тільки дизайном, я ще й технолог. Це не хобі і не додатковий заробіток — це основний дохід.

— А в Україні можна прожити лише на «творчому» хлібі?

— В Україні все можливо. Скажу більше: у нашій державі можливе навіть неможливе! І події останніх місяців це підтверджують.

— Ви отримали премію імені Олеся Ульяненка. Як взагалі ставитеся до літературних нагород?

— Традиційно викидав різні грамоти чи сувеніри, не потрібні для життя філософа... Тим паче, що грошей як нагороду ніхто не пропонував. А тут інше — це ж Ульян. Тому все зробив навпаки: грамоту зберіг, а гроші пропив з друзями. Оскільки гроші, прогуляні з друзями, не можна вважати викинутими на вітер, то виходить, що все зберіг. Дуже жалкую, що не познайомилися за життя з Ульяненком. Знаю людей, які були з ним у дуже тісних стосунках.

— Свою фірмову гостру пое­зію пишете спонтанно чи маєте чіткий план?

— Спонтанно, але чітко поставлена задача або стислі строки мене стимулють. Свого знаменитого «Гаспадіна Кісєльова» написав за декілька годин до концерту Ореста Лютого (Антона Мухарського. — “ВЗ”). Я у нього виступав в антракті, й дуже хотілося прочитати щось свіженьке, от і з’явився в голові репортаж російського журналіста: “Господин Киселёв, в Киеве страшно! Опять малороссов попутал нечистый! На площади варят военную кашу. По улицам толпами ходят фашисты…». А пое­му «Jenna» написав тільки після того, як анонсував її презентацію. До анонсу мав тільки уривки і чернетки...

— Отже, маєте проблеми з музою?

— Муза ж жіночого роду. А де ви бачили, щоб жінки були, а проблем не було (сміється. — “ВЗ”).

— Що у житті ставите на перше місце?

— Якщо скажу, що жити по совісті — не надто пафосно буде? Але це так. На жаль, не в кожної людини є шанс, можливість і задатки, щоб стати героєм, але в кожної людини завжди є всі можливості, аби не стати лайном. І не скористатись такими можливостями, як мінімум, нерозумно.

Довідка «ВЗ»

Артем Полежака народився 24 вересня 1975 року в Харкові. Закінчив Харківський інститут інженерів комунального будівництва (зараз — Харківська національна академія міського господарства). Автор двох малих архітектурних форм і першої в Україні поетичної збірки, яка не містить текстів. Переможець численних слемів. Єдиний з літературного кола, хто висував свою кандидатуру на виборах президента України 2010 року. Учасник різноманітних акцій громадянської непокори, зокрема проти скандально відомого законопроекту «Про мови в Україні». Виступав перед різноманітною аудиторією: від школярів — до мешканців геріатричного пансіонату та ув’язнених. Зай­мається дизайном меблів. Живе і працює в Києві.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Артем ПОЛЕЖАКА: «Не у кожної людини є шанс бути героєм. Але кожна має можливість не стати лайном»